Привид філармонії

Таке яскраве сонце, але ж чому так холодно, так жахливо холодно й не відпускає…

- Ні! Я не поїду ні в якому разі! Нікуди не поїду!

Так. З другого дня війни,

коли люди оговталися від шоку, почалися дзвінки від друзів та родичів, які мешкають в Україні та інших країнах:

- Приїжджайте!

Мені ж здавалося, що ми тримаємо свою частину міста, а місто тримає нас від того страшного відчаю, що виник при слові війна та реву чогось важкого, що в перші ж хвилини після початку пролетіло над дахом будинку. Тим більш, що все потрібне для існування, тобто світло, тепло, вода, інтернет працювало. Ну, якісь перебої з харчами, не має хліба та іншого можна пережити – це ж воєнний час! Вибирати не приходиться. Закриті аптеки… П’ять годин під рев сирени черга за ліками, але розумієш, все розумієш…Це дуже швидко стало нашим сьогоденням.

Дні стратили сенс часу перетворившись на щось нескінченно довге і вже не раз переставав орієнтуватися: Дата, час, день неділі – не мало значення. Перестали ходити на ніч до старезного підвалу, де колись ще у часи тієї війни було бомбосховище. Такий собі лабіринт кімнат, правда побілених, з чорним грибком на стінах, але казали, що воно має другий вихід, правда треба буде відкопатися самім, якщо, не дай Боже, трапиться… Хтось, хто мав, приніс лопати, ми принесли три стільці й два пледи. У кімнаті, в якій знайшлося місце, було завжди темно. Там цілодобово спала якась групка людей… Темрява добивала. Я засинала під гуркіт нагорі й постійно падала зі стільця. Запам’яталася чомусь жінка з двома собаками. Один старенький дог і щось дивне, маленьке, що не гавкало, а ревло, як застуджений баклан. Це був дует: дог жалівся, що на нього не звертають уваги, а «баклан» весь час несамовито верещав. І ще був кіт, що через відстань чіплявся до нашого Рона. А як той дістав сосиску за чемність, то кіт дуже захотів зайти у гості. А я засинала й знову падала зі стільця…

- Більше не піду! – сповістила наступного ранку. – Коли там сидиш, здається, що нагорі світу білого вже не існує! Хай ці виродки по підвалах ховаються все своє життя, якщо хтось з них залишиться в живих. – проклинала ворога. – Що ж, існує правило «двох стін». Будемо його дотримуватися! – вирішили.

Біля нас, метрів за триста, загорілася будівля… Вогонь міг перекинутися до нашого будинку, ми це перенесли, як те, що само собою зрозуміло - війна. Тільки ненависть, страшна ненависть, на яку, здавалося, навіть нездатна, починала переливатися через край, але ми продовжували існувати далі та вірити у нашу перемогу!

- Ти розумієш, що все ж таки треба виїхати хоч на якийсь час?

І на цей, хиба 25 раз, я все ж таки погодилася.

Перелетіли ті уламки ракети хіба метрів зо двісті над нашим дахом, чудом не зачепивши його…Рев і декілька вибухів по силі були страшними. Голова «розкололася», у вухах стало поселився дзвін… Виявилося, що будинки ці зовсім поряд! В них мешкали люди, яких майже щоденно зустрічали у мирному житті. Пройшла евакуація, все навкруги горіло, а кіоск з кавою, та маленький скляний магазинчик, куди в іншому житті частенько заходили за продуктами, ніби язиком злизало, залишилися тільки маленькі жалібні купки сміття, та уламки скла, чи чогось там прозорого.

-Завтра зранку забираю вас! - безапеляційно сказав Олесь. - Тільки до Києва заїжджати не будемо, а чекатимємо "там-то" ... доїдете?

-Так!

Він вирішив за нас й правильно зробив. Збиралися похапцем. Голова не працювала.

- Що робити з викоханими квітами на підвіконнях? – чомусь видавалося основним питанням. - Що брати з собою? Де конкретно зупинимося? В тому місті, чи поїдемо далі переночувавши... На скільки ми покидаємо місто, де, коли краще, коли гірше йшло все наше життя? Здавалося, що зраджуєш когось, кого любиш… Присутність багато важить!

З України виїжджати навіть і думки не виникало. Все було примарним, але головним було, що ми разом і з нами пес, а там, як вийде і при першій нагоді повернемося додому. Одне з самих страшних, мені так здається, то відчуття, прокинувшись одного ранку зрозуміти, що ти є людиною без країни, без свого даху над головою… Хто ти є чоловіче? Страшне слово - біженець?

Коли рухалися містом, майже не пізнавали його – воно було пусте до жаху! Укріплення, їжаки, блок пости та напруга в повітрі, як густий кисіль, або холодець.

А сонце сліпило очі, як навіжене. Холодний вітер. Холодно…

За Києвом друзі з бусиком вже чекали на нас, як і домовлялися. Ми перейшли. Чим далі від міста, тим більша пустка розверзалася всередині. Вдивлялася в суворі очі та лиця військових на блок постах, повз пролітали ще зовсім не весняні, скоріш зимові пейзажі. Природа теж чекала! Але, не зважаючи на це, яка ж гарна Україна…

Їхали довше ніж у мирні часи, пес поводив себе чемно, тільки заглядав всім в очі й тулився, як мала дитина.

Коли доїхали до місця, на нас чекала тепла зустріч теплих людей! Нас нагодували домашньою їжею, поселившись на ніч, ми не захотіли звідси ще кудись переміщатися і хоча в місті також час від часу виють сирени, ми вже настільки до цього звикли, що просто не звертаємо уваги.

У гостьових кімнатах місцевої філармонії було добре. В місті, в перші дні дивували чинні магазини, транспорт, який працював без перебоїв, люди, що вільно рухаються містом й живуть своїм життям, хоча війна повсюди й все місто працює на перемогу. Вдень ще нормально, але приходять вечір і ніч. Мені не спиться:

- Ігор, - трясу чоловіка. - Пробуджуйся! На вулиці танки! Я вже план склала, куди й як втікати, добре,що речей мало.

- Аню, що ти? Це ж сміттєвоз...

Але я беру ліхтарик і як примара бовтаюся неосвітленими сходинками та коридорами великої холодної будівлі з думками про Київ та мрію про свою може й дещо хаотичну квартиру. Коли повернемось? Й чи повернемось взагалі? Коли це буде? Не знаю й ніхто не знає!

Гинуть люди, молоді перспективні й просто добрі люди, люди, які захищають нас і країну від тих страшних виродків! Читаю та слухаю жахливі, простими словами викладені історії, долі людей у війні й від того ще більше перетворююсь на примару - привид, що блукає сходами…

Рівнодення, сонцестояння. Прийшла астрономічна весна. Яскраве сонце знову виїдає очі, але при тому арктичний холодний вітер й майже не чути птахів. Але поки що не чути й вибухів... Навіть при тимчасовій відсутності весняного цвірінькання й завиванню сирен - в місті та нашій тимчасовій оселі затишно.

Але чому ж так холодно? Так жахливо холодно…