Що то було або червона сукня

Якось, я поверталася додому через наш підземний перехід. Настрій був досить пригніченим, бо думала про війну, але я йому старалася не піддаватися, повторювала собі про те, що треба триматися і навіть подумки не випадати з кола підтримки, хоча кожного дня бачиш у мережах мужні, або ще страшніше - юні обличчя з добром в очах, тих, хто боронив нас: хлопців й дівчат гарних, як з Голлівуду, розумних та дуже сміливих, неповторних, яких вже серед нас не має. Вони пішли за межі існування зі своїм всесвітом, переконанням, роздумами, любов'ю та ненавистю ... Й коли вже майже не можливо терпіти ті думки та відчуття, що майже усі загинули, хочеться вийти на вулиці до людей і впевнитися, що живі також існують.

Такі переходи, як біля нас є кавалком окремого особливого, примарно-реального підземного світу: там царина вічного предвечір'я. Два потоки людей мчать назустріч один одному, прослизаючи чи пробігаючи повз квіти у відрах - то частина квіткового раю, де можна придбати чудові сезонні, позасезонні й навіть екзотичні рослини, купа магазинчиків з потрібним й непотрібним крамом, одягом, товарами для дому ще й такими, що трудно зрозуміти для чого ця річ може згодитися, ксероксами, канцелярією й т. і.

Завжди думала, як продавці підземелля витримують таку купу людей, що мерехтить у них перед очима? Не всім же пощастило мати приміщення відокремлене від тлуму вітринами. Дехто сидить посеред людей біля своїх прилавків...

Йшла повільно й механічно, просто так, заглядала до вітринок тих самих потрібних та не дуже магазинчиків. Й тут раптово погляд закляк на червоній сукні з льону! - Боже, що це таке гарне! - зупинилася біля манекена. Ті плаття, такі відірвані від світу, ніби стояли самі по собі й здавалося не мали ніякого відношення до продажу взагалі. Вони просто були, пливли в повітрі та інтригували жінок різнобарв'ям. Я стояла біля манекена й дивувалася сама собі: не люблю червоний! Останню червону сукню носила хіба десь років у сімнадцять, а це вже було дуже давно! Помилувавшись на те, що раніше мені рішуче не подобалося, рушила далі. І ще подумала, що дурня якась..., що якось не на часі ті думки! Тут війна, ракетні атаки, а я про якусь там шматку. Але сукня, вірніше її колір, застряг, бо інакше й сказати не можна, у моїх думках, як мрія, що не змогла наздогнати. Той колір... він був вільний, непереможний й здавалося, вливався прямо у вени, додаючи сили й віри у те, що все в решті решт буде добре. Мабуть, якісь древні інстинкти десь просочилися на поверхню й не відпускали ту червону сукню з думок!

Щоб впорядкувати розбурханість почуттів, почала розкладати по внутрішніх полицях. Зазвичай це допомагає в таких дурнуватих ситуаціях:

- Купити! Але навіщо? Напевне, я просто змучилась і цього не зрозумію, може не вистачає енергії й потрібна кольорова підтримка, бо чому так, в невідповідний час хочеться невідомо чого яскравого та сміливого. А може це просто бажання жити? Як би там не було, а інстинкт ховатися не бажав та й сукня майоріла перед очима, як червона шмата для бика! Переступивши поріг квартири, зрозуміла, що зі мною щось не так – виявилось, висока температура. Прийшлось приймати ліки й таке інше і якийсь час побути удома. Але то плаття, як якась мара, не відступало: - Купи мене! - Йди до біса! Така невизначеність й взагалі не на часі! – відштовхувала його владні заклики. А воно, а воно зухвало виблискувало своїм насиченим червоним кольором й мені ставало легше. - Добре, - погодилася з його нахабством. - Ось вийду з квартири й зроблю щось приємне для себе!

Інколи, особливо в такі страшні часи, дуже хочеться от так заховатися у свою мушлю і тихенько порадуватися хоч чомусь маленькому, навіть червоному платтю, хай по дурному, але двадцять три приємних хвилин часом бувають того варті. Як тільки закінчилася гостра фаза, я встала на ноги й як то кажуть, попленталася до магазинчика. Сукні, яка так нахабно пишалася собою на манекені, не було! - Як це? Що ж це? - остовпіла. – "Як бідному женитися, то ніч мала"? Вже без настрою, знічев'я, переступила поріг та зайшла до того платтяного раю. Ранок понеділка - найгірший час тижня! Окрім продавщиці та однієї жінки, яка мужньо боролася з чимось у примірочній, більш нікого не було.

- Ви про мене дуже гарної думки! - голос з примірочної. - Несіть, щось більше за розміром! - співучий голос невидимої жінки звертався до продавщиці, що вже зранку мала змучений вигляд, але попри все мужньо старалася догодити клієнтці. Щоразу відкидаючи сплутане волосся від засмучено-стертого обличчя, вона вже неслася до кабінки з чимось іншим.

Безнадія в очах, хто знає, що в неї вдома, про що думає? Але сценка мене зацікавила й подумки, вже відпустивши свою червону сукню з миром, я залишилася спостерігачем, просто розглядаючи, що там висить у ряд, як різноколірні тканини. Було дійсно гарно. Володарка співучого голосу в негліже виглянула на хвилинку з кабіни й виявилася дуже високою, в зріст мого чоловіка (в нього метр дев'яносто), темноволосою жіночкою з гарним, ніби виточеним обличчям! Вона була не товста, не худа, але мала жіноче надбання від народження - дуже пишний бюст, що заважав їй підібрати відповідний одяг. - Боже, така міцна! - подумала. - Як би ще одна маленька деталь і амазонка! Може й правда, як стверджують деякі історики, що плем'я амазонок жило й на Чернігівщині... - От як би я була така як ви! - неочікувано звернулася до мене амазонка! - Все життя мріяла! - Навіщо вам? – дуже здивувалася я, витріщивши очі. - Ви така поставна гарна жінка, а я маленька й ви ж нічого про мене не знаєте…

Звісно, я б не стала ділитися біографією прямо у магазині, але тут сталося щось дивне! В рядах сукенок, замайорів й підморгнув до мене червоний капюшон, який спочатку не зауважила в тлумі, бо зацікавилась дійством й таємницею вибору у примірочній. - Моє плаття? - з хоробрістю, якій би позаздрила левиця, рушила на той поклик, а вже вважала, що мені нічого не потрібно! - Дівчино (це до мене…) куди ви? Я сама все знайду і дам! – вслід репетувала передчасно змарніла продавщиця, як виявилося, хазяйка магазинчику. Не звертаючи уваги на її лемент, я вже делікатно витягала сукню з тлуму й здирала з вішалки. - Що ви робите? – не вгамовувалася бідна жінка. На її обличчі вже з’явилися прозорі каплі вологі, а щоки поступово набували бурякового кольору, бо за цей час вона встигла принести Амазонці вже принаймні п'яту блузку. - Ну, ви ж зайняті, то я само обслуговуюся, - пояснила буденним тоном, від якого вона трохи охолола. - Може мені щось зовсім інше подивитися, наприклад з того, на що дівчина дивиться? – вступив до нашого дуету голос з примірочної, миттєво перетворивши його на лінеарне тріо. Продавщиця кинулася до Амазонки, але, зупинившись на ходу, розгублено поглянула на мене. - Не хвилюйтеся, йдіть! Та не вкраду я вашу сукню! Це ж вона була на манекені? – продавщиця якось дивно моргнула, ніби зараз заплаче, й побігла до кабінки. До магазинчика невпевнено заглядали відвідувачі. Я розгорнула плаття, приклала – воно, як і здалося тоді, на перший погляд, було величезне! І колір… він був трохи не той... ніби не такий радикально червоний... ніби сукню випрали у малиновому сиропі! - Хіба що на двох з Амазонкою вдягти! – посміхнулася, побачивши той об'єм. А продавщиця тим часом вмовляла в мене, як «в німця хворобу», що «зараз так носять», воно мені конче потрібне і крапка. Потрібне, то потрібне, але ж не таке здоровенне! Й щоб перервати той потік слів, що перетворював голову з круглої на квадратну та заспокоїти бідну жінку, в якої від нас піднявся тиск, бо тепер була вже кольору сукні, я натягла того червоного парашута прямо на одяг у якому стояла. Жінка заніміла. Навколо мене хвилями колихалася тканина…

- Як вам "баба на чайник"?

Здалося, що у цю хвилину продавщиця ковтнула щось кисле, бо обличчя набуло такого виразу, що мені стало її ще більш шкода. - Було меншого розміру й трошки інше, – тихо вичавила з себе, але його майже одразу з манекена забрали… Дівчата, що з вами робити? - виглядала безпорадною: - На одну все мале, а на другу все велике!

Вона вже хотіла присісти, але в ту ж мить пані, яка застрягла у примірочній навіки, знову подала голос!

Навіть така реклама, як наші голоси, діалоги, тріо та репліки з примірочної, що були чутні у переході, виявилися двигуном торгівлі! Жінок набивалося все більше й більше. Вони розгублено й мовчазно передивлялися ряди суконь і з винуватим виглядом вибирали щось для себе...

- Прощавай червона! Видно не судилося! - посміялася з себе подумки, повернувшись до реальності.

- Не переживайте так! - тихо втішила продавщицю. - Врешті решт все продається! - й тихо вислизнула за двері під короткі викрики з примірочної: - Принесіть мені, будь ласка, ще щось більше за розміром! Ще! - Амазонка міцно тримала форпост, як і годиться Амазонці.

- Боже, коли вона вгомониться? - ми, люди, то є такі істоти, що впершись у свої, часом дивні бажання, вміємо доводити себе та інших до сказу.

Чомусь згадалося з однієї мандрівки до Карпат: знайшли в чудовому місті на горі будиночок на два тижні, а поряд мешкала старенька й дуже мила бабця Марія, котра весь час казала мені, що я дуже схожа до її доньки. Але справа була не в цьому, а в тому, що бабця тримала страшенно вередливу козу - та була вічно голодна! Вона верещала день й вночі без сорому й зупинки. То старенька з ніг збивалася, тільки й носила козі щось у сарайчик... Ми теж допомагали, звичайно, але коза не вгамовувалася:

- Ще, ще ! Меее..., - вчулося мені з примірочної у вереску амазонкі!

Трохи дивна асоціація виникла, але куди ж думки подінеш?

Так закінчилася вистава на трьох у тому симпатичному магазинчику. Кожен з нас вів свою тему, але на коду так і не вийшли! Не знаю, що то було й навіщо я це розповідаю та "Яка з цього мораль?" - завжди питалася Королівна Карт з незабутньої "Аліси в країни чудес".

Скоріш за все й моралі не має, просто така миттєва замальовка примарного моменту буденного буття війни, коли хочеш на хвилинку сховати голову під крило у нереальність чи в минуле...

Перевалило за третій місяць, того жахіття, що нам нав'язали й усі бажання, окрім основних : Перемога, мир, дах над головою - почали стиратися, танути. Але поки життя триває, чи може триває його імітація є відчуття, що ти живий... Може це зараз і не так важливо - імітація чи ні, бо щось буденне, якась константа, мусить бути!

І така дрібничка, як от та червона сукня, чи "захцянки" амазонки, можуть додати комусь рівноваги, тому маємо, як то кажуть, жити тут і зараз, вірити й дозволяти собі маленькі радощі, що втішають, хоча всім відомо, що то "суєта суєт"!

Але... Будьте уважними! Якщо не має того, що потрібно, не хапайся за все, що інтригує, бо, як і багато що в житті, це може бути не твій розмір! :)