Східниця, моя Тустань

Сталося так, що це була остання до карантинів та війни мандрівка…

Після Київської спеки, ранок видався напрочуд не сонячним, а тривожно сірим. Це було навіть приємним, але й одночасно сумним.

Серпень…

Досить прохолодний вітер носив по платформі щось на зразок кавалків підсохлого листя, а потрібної нам людини – нашого, так би мовити, хазяїна, на дачі якого ми мали поселитися й домовилися, що зустріне з машиною, видно не було.

Ну, що ж… Трускавець зустрів нас з байдужістю пересиченого людьми міста-курорта. Веселився тільки Рон - наш пес, який нарешті позбавився тієї мерзенної будки-купе з гидкими запахами та тіснявою.

Якось завжди так складається, що плануємо відпочинок спонтанно, коли вже чесно сказати, треба давно повертатися у місто, а ми тільки виїжджаємо з дому. Але нам завжди щастило і на людей, і на обставини, хоча ми про це ніколи не задумувалися. Пощастило й цього разу, бо допоміг хтось із друзів і ми знайшли те, що нас цілком влаштовувало, до того нас брали з великою собакою…

Збиралися теж в останні години, потім собачий ґвалт, та такий, що рознервував звірів у Зоо (будинок, у якому мешкаємо, стоїть поряд) і вони почали дружно відзиватися, співчуваючи несамовитим собачим стражданням.

Рон лементував на весь район, бо його примушували сісти до машини - на той час, це суперечило всім життєвим установкам гордого вовка. Потім йому треба було увійти до вагона страшними сходками з дірками, що лякали. Істерика повторилася ще з більшою навалою. І, якби не якийсь добрий хлопець-собачник, що взявся впевнено пхати Рона ду вагон, я б напевне дістала завалу серця : пес волав так пронизливо, ніби з нього живцем здирали шкіру й до того потягу збіглася майже половина пасажирів навіть з других платформ!

Заспокоївся й перестав жалітися на страшну собачу долю тільки тоді, коли його провели до купе й налили у мисочку водички. Рон почав все обнюхувати, і, врешті решт змирившись з обставинами, вклався спати у проході зовсім не залишаючи нам місця для руху. Але то вже не мало ніякого значення, бо наступила тиша і тільки діти передавали один одному:

-А ти знаєш, що в останньому купе їде вовк?

І ось вранці ми зі своїм вовком стоїмо на платформі Трускавця й виглядаємо нашого хазяїна.

- Може він не зміг приїхати? – спантеличено спитав син.

- Та якось доберемося! – в мені вже заграв дух мандрівника. - Нє, то знайдемо щось інше і якось влаштуємося, навіть з Роном. Він у нас попри свої страхи й часами лемент, вихований та лагідний.

Мій байдужий та впевнений вигляд розвеселив Ярослава і в цю саму хвилину побачили, що до нашої групки прямує невисокий, досить кремезний чоловік похмурого вигляду.

- З Києва? Ви до мене, я - З. М. Вибачте, що затримався, виникли деякі неочікувані обставини!

Ті неочікувані обставини завжди псують людям усе життя, ламаючи плани, час та усе інше.

- І ще даруйте, з речами не змозі допомогти – спина дуже болить.

- Нічого страшного, в нас їх не багато. Самі справляємося.

Я повела Рона до машини. Обдивившись хазяїна розумними голубими очима, пес посміхнувся до нього на всі свої міцні зуби й спокійно, без зайвих звуків зайняв місце між мною і Ярославом. Ігор, як завжди сидів попереду. Він у нас хлоп моцний і так йому зручніше.

- Ну, ось… Казали хаскі, хаскі, - бурмотів хазяїн. – Та це ж лайчук! До того ще й розумний! - виніс вердикт. - В мого друга такий був. З півночі з собою привіз.

Дорога до Східниці, куди ми прямували цього разу була чудовою, як і погода, що враз стала сонячною, але не гарячою, а ласкаво-свіжою. Проїхавши все місто, що розташувалося по ходу дуже довгої вулиці у долині, а потім гарними охайними будинками піднімалося вище по горах, ми й собі почали повертати до бокової вулиці, що також вела у гору, мирно обговорюючи тему «лайчкуів» та інших таких «товаришів», поки не зупинилися поряд з будинком під зеленим дахом, на якому весело крутився флюгер півень, а далі вже густий ліс… Повітря було аж густим: запах ялинок змішувався з ароматом, різних квітів та трав ростом з мене; на узбіччі дозрівала алича; а поряд вишикувався цілий ряд абрикосів та кущі аґрусу. Тиша ж була така, що, якби не веселий тріск зелених та брунатних коників, які вистрибували на радість Рону з високих трав трудно було б повірити, що ця краса знаходиться в реальному світі.

З. М піймав мій погляд, яким обдивлялася міцний високий паркан і подвір’я.

- Я тут все добре обгородив, так що можете не боятися вночі. Абсолютно не страшно!

- Та, ну, що ви! – навіть махнула рукою. – Я не боюся! Думала про інше, а саме про те, що тут Рона можна самого відпустити на годинку у двір, якщо інші відпочиваючі не будуть проти!

Ми там були не самі, ще троє людей в той час мешкали на дачі.

Піднялися на другий поверх будинку до нашого номера. Я завмерла: у кімнаті сина з балкона, як на долонях, було видно всю Східницю, адже ми були на горі! Аж дух захопило. Краса неймовірна. Тут і карти не потрібно: там один храм, там на другій горі – інший! Будиночки здавалися маленькими іграшковими, дуже охайними під червоними дахами. Все це так затишно виглядало у буйній зелені! І біля кожної будівлі будь то хатка чи велика вілла, росла купа різнобарвних квітів.

- Майже Рай!

За хвилин п'ятнадцять, які провела на балконі, зрозуміла, що всередині щось наче відживає, я знову відчуваю й бачу красу та розумію, що жити у білому світі таки має сенс!

Вдихаючи неймовірне повітря, подумала що частіше треба їздити туди, де ти відчуваєш щастя! Для мене - це Карпати, хоча бачила і другі чудові гори. Люблю Альпи, була у Татрах високих та малих, Балкани, Кавказ та гори Китаю. Але Карпати стали для мене неповторним місцем – місцем сили…

Є багато міст на Землі, що багаті на стародавню історію. Захоплюючись творами давнього й прадавнього мистецтва, архітектурою літературою, музикою, поступово стаючи справжнім гурманом, вивчаєш та насичуєшся іншою культурою. В цьому і є щастя та сенс подорожей, але є місця, де просто щасливий тому, що ти тут, що ти живеш, бо у такі хвилини первісна радість існування виходить на перший план. І людина кожною клітиною це відчуває, не розділяючи на клітини мозку, серця й тіла. Це різна реакція і нічого не потрібно порівнювати, змішувати, класифікувати, препарувати, фрагментувати - краще прийняти ці відчуття, як єдине ціле так, як воно і є!

Перші враження від Східниці справдилися! Відпочинок йшов чудово. Наш З.М. виявився людиною непересічною, цікавою й енергійною. Старенький лікар, його добрий знайомий, що діагностував нас з приводу того яку воду пити та у якій кількості, показав пару стрімких стежинок, щоби швидше дістатися центру й по якім у свої вісімдесять шість «літав» наче молодик.

Пройшло ще пару днів і ми вже самі знали, якою стежкою і куди можна добратися. Спочатку ми сиділи тихо, тобто просто вешталися з Роном по місту, вивчали місцевість, відпочивали, а у центрі містечка раптово зустріли наших добрих знайомих з якими із задоволенням провели час.

Рон був при нас і ми були спокійні: разом до джерел, разом на обід, де він діловито ховався під стіл, щоб не чіпали, разом на прогулянку. Ми ще тільки не добралися до іншого краю містечка, тому, що там було велелюдно, а йти у суєту дуже не хотілося. Цього до карантинів та локдаунів у нашому житті й вдома вистачало!

- Аню, - якось ранком після привітання, зупинив мене З.М. – Може хочете кудись з’їздити?

Я ожила, бо все навкруги вже було знайомим. Звісно, нам зовсім не набридло лазити по лісах та мандрувати незнайомими дорогами. Рон у лісі перевтілювався у справжнього вовка, навіть хода робилася іншою, що вже й казати про вираз очей!

- Будь обережна в лісі та й взагалі, не води його по травах, бо зміюка може вжерти! – попередив З.М

- Ой… Зовсім не хочу, щоб його хтось вжер, - перелякалася. З того часу ходили тільки стежками.

Але, коли ми їхали сюди, то були ще й інші плани. А плани були такі: подивитися кілька старих храмів у тому районі, наприклад, у Бориславі та Дрогобичі, та й ще відвідати пару природно цікавих місць. І ще…то була давня мрія, я завжди хотіла піднятися на скелі Тустані, але та Тустань кожного разу відсувалася від мене, як міраж. Так вже складалися обставини.

Майже кожного дня ми з Роном, котрий тепер першим стрибав до машини, всідалися, й під керівництвом нашого хазяїна мчали в одно з намічених місць. Подорожі складалися чудово і ми обдивилися вже майже все, що запланували ще у Києві. І знову залишилося, щоб ви думали? Так, подорож до Тустані! Хоча це було найближчим до нас місцем. Вже намітили день й час, але З.М звалив височенний тиск!

Ярослав подивився на мене й запропонував просто купити екскурсію

- Чому б і ні?

Наступного дня за нами заїхав невеликий автобус. Ми були першими пасажирами, бо мешкали на краю міста, але, як виявилося, найближче до Тустані. Автобус колесив, збираючи екскурсантів по готелях й врешті-решт, набилося таки досить людей.

Добиратися було не просто і часом мене дивувало, як майстерно маневрує той автобусик посеред досить великого каміння та ґрунту, що норовив розсипатися під колесами та піймати їх навіки.

День видався таки гаряченьким, градусів десь так до тридцяти восьми…До Тустані дісталися розморені та розварені. Останні подарунки й без того спекотного літа були відчутніми, але ми не здавалися.

Спокій біля Тустані, розлитий у повітрі, зачарував усіх присутніх. Там було розташоване невеличке село і хоч я побачили село вперше у років дванадцять, чомусь здвлося, що там над усім літав запах дитинства, квітів космеї, літніх канікул, коли дні здавалися нібито цілим роком! Пройшли віки, а те древнє основне, те добро, що жило у землі, скелях, рослинах зовсім не змінилося!

Відвідавши невеличкий місцевий музей, де зібрано цікаві факти про древню Тустань, ми рушили далі. Наш груповод виявився хлопцем суворим й вирішив волі нам не давати! Може він кудись поспішав, може туристи добряче набридли, а може взагалі мав такий свій темп.

Уважно роздивившись древні піктографічні знаки доісторичного письма на окремих величезних частках скель внизу, група підіймалася все вище й вище по серпантину свіжих дерев’яних сходинок. Після недавніх дощів, у лісі, яким знизу поросла гора, було дуже гарно, але дещо душно, парко, навіть прийшло порівняння з тропіками. Десь внизу шуміла вода, а з кожним кроком йти ставало все важче й важче. Сонце, пробиваючи наскрізь густе листя, припікало так, що мало не здавалося!

Біля мене з’явилася дівчинка з автобуса. На вигляд їй було не більше двадцяти п'яти.

- Так спекотно! Навіщо ти вдягнула довгі джинси?

- Так вже вийшло, вони в мене друга шкіра, - закругливши очі на звертання «ти», пожартувала у відповідь.

- Ха! Але так, як я, значно зручніше! Давай, на наступну екскурсію одягнемося однаково: легкі міні платтячка та кроси!

Я витріщила очі!

- Гм … А якщо я вже давно не ношу міні платтячка?

- Чому? - здивувалася дівчинка.

До нас приєдналася жінка, що йшла попереду. Почувши цей діалог, поглядаючи веселими карими очима, в яких скакали бісики, в мою сторону, вирішила дослухати, що ж буде далі. Вона була десь приблизно мого віку й ми виглядали, як змовниці.

-Тому, що… Розумієш, приходить такий час, що міні ти вже більше не носиш!

Але

- Ні! Яне розумію! В якому готелі ти відпочиваєш? – дівчинка не здавалася. Вона реально вибрала мене у подружки.

- Ні в якому, - спокійно відповіла. - Я з родиною і собакою у приватному секторі! Бачиш отого хлопця попереду? – вона витягла шию. – Це мій зовсім дорослий син, а той високий кремезний дядько попереду сина, мій чоловік!

Ну як ще їй поясниш, що б не образити!

Дівчинка «згасла». Мені навіть незручно стало, що виявилась «не тією людиною»!

- Що ж поробиш? На все свій час! – втішила дівчину жінка з карими очима і, хвацько підморгнувши мені, сказала, що присяде он на той камінець трохи відпочити. Видно відпочинок затягнувся, бо побачила її тільки в автобусі, на зворотньому шляху.

Так мило розмовляючи, ми дійшли до великої галявини й останнього ривка до тих гострих шпилів моєї мрії. Подібні до фантастичних казкових веж старовинних оборонних замків, вони виглядали гордо й неприступно. Здаля навіть до голови не приходить, що ця краса не рукотворна.

- Цікаво, який же звідти краєвид?- бо вже й з цієї площини видовище було дивовижним.

І тут, раптово я зрозуміла, що про останній підйом, мова не йде! Просто не під силу… Вони, сили, наче кудись витекли, ніби їх ніколи не було, в грудях творилося щось незрозуміле, а серце вже билося у горлі! Таке зі мною було тільки у Китаї, коли підіймалися на Велику Китайську стіну і тоді я ледве виплигала наверх тими стертими за віки пятдесяти сімдесяти сантиметровими сходинами …

- Як воно туди у горло добралося? - думала про серце, що лупало молотом. - От, холєра!

- Ви йдіть!- звернулася до своїх хлопців, - а я хиба не можу…

- Мама, як ? Це ж твоя Мрія! Ти ж не здаєшся!

- Вже здалася… Не можу і все!

Так і залишилася сидіти під розлогим деревом на лавках, коли група на чолі з нашим хлопцем, який виявився чудовим екскурсоводом, рушила вперед до моєї мрії.

Споглядаючи, як вони йдуть, з досади випила всю воду, що залишилася, бо тепер все було байдуже. Якийсь симпатичний дідок вирішив взяти мене у полон розмов, але я була така напружена, що ні з ким контактувати просто не могла й не хотіла. Вже було хотіла себе пожаліти, хоч це остання справа, як раптово погляд вперся у щось грандіозно блакитне: досить огрядна дама у блакитному шовковому вбрані, схожа на велику лазурну хмару, з такою ж самою блакитною парасолькою від сонця у руці, прямувала до тих сходинок на які я не зважилася!

- Людоньки, що ж я роблю! – всередині все обурилося й збунтувалося! – Якщо вона така важка вперто йде… А я відмовилася? Чого ж я сюди прийшла?

І тут мене осінило: нещадно змучилась, бо йшла «чужим» кроком, тобто сходинками, які розраховані на середній розмах ноги, чи як там? Чужої ноги! Уважно продивившись стежину по скелі поряд зі східцями, зрозуміла, що «візьму» її легко. І рішуче піднявшись та підтягнувши лямки рюкзака, підморгнула дідку, що геть розгубився від тієї незрозумілої поведінки та помчала до останнього бар’єру, який роз’єднував мене з мрією!

Легко обійшовши блакитну даму, що вперто тупала сходами, я вже стояла на дерев’яних настилах.

- Дивись, мама прийшла! – радісно шарпнув чоловіка за руку син. -Ніколи не ходи чужими стежками! – спробувала сказати повчальним тоном, але весело розсміялася, бо: по-перше, він вже давно дорослий й не ходить «протоптаними дорогами», а по-друге, ніколи не розмовляла з ним повчальним тоном, навіть, як був малий.

Але я відволіклася! Моя мрія була переді мною…

Такого вихору почуттів не відчувала давно. Попри те, що навкруги були багато людей, я відчула повну одинокість. спершись на поручні "літала" над простором ніби вловила якийсь момент початку створення світу! Здавалося, бачу на власні очі, як народжуються ці височенні гострі шпилі, розсуваючи землю та розкидаючи потужні частки скель й ґрунту, що їм заважали, навкруги. Бачила якою траєкторією, відриваючись від них, летять здоровенні каменюки, що знаходять свої місця, де й розташовані «до тепер», тільки вони з часом вкорінилися, занурилися у землю, чула з яким звуком виривається лава й підносяться у простір купи підземного пилу… То було фантастичне видовище! А потім, потім настала тиша, скелі стали на місце, лава застигла, вітри принесли ґрунт, а навкруги поступово виріс віковий ліс й все це разом утворило частину незрівнянно зелено-синьої краси та гармонії, якою ми милуємося до сьогодення…

Відпустка скінчилася. Ми поверталися додому. І знову,як дежавю: відчайдушний вереск Рона на вокзалі, купе, потяг, таксі, наш будинок. Все, як завжди…

Але тепер зі мною була «моя» Тустань! Така, яку побачила та сприйняла у хвилини занурення. Частина мене так і залишилися там назавжди разом з променем сонця на одному з потужних шпилів. І в паскудні моменти життя, особливо тепер під час війни такі спогади викликають бажання, жити, не здаватися та вірити у Перемогу.