Чистилище

Очі не хотіли розплющуватися, але малесенька, крихітна надія, що вона опиниться в зовсім іншому місці, перемогла. На секунду вона все ж подивилася й, побачивши знову те, що не хотіла бачити, швидко та міцно заплющила повіки, бо більш за все на світі хотіла повернутися у свій сон, чи то навпаки у реальність?

Скільки пройшло часу, як її привезли невідомо куди? Потім ніби згадала, але не була впевнена. А як можна було бути впевненим у чомусь? Здавалося, була занурена у щось таке, що не має ні відліку, ні життя. Під постійними знеболювальними у якусь масу змішалося все, що вона колись знала й відчувала й вже не дуже розрізняла що насправді є чим.

Хвилину назад вона була вдома, спала у своєму ліжку, чула сопіння свого собаки хаскі , що спав десь у ногах, а зараз голову роздирав нестерпний біль, очі різало, тіло боліло, а повітря ледь поступало до відкритих уст. Сіре світло плило примарними хвилями – то світильники цілодобово видавали гидке нібито денне освітлення, й від цього все навкруги здавалося ще більш примарним. Було дуже холодно, трусило, хоча лежала накрита теплою ковдрою. Вона вмирала...

- Де ж це я? Мабуть у пеклі... Що це за катування? А може це позаземна станція, лабораторія що досліджує ще живі людські організми? Скільки апаратури... І вона до цього всього під'єднана? А може це просто нічний кошмар?

Заплющивши очі, спробувала повернутися у ту свою домашню реальність - острівець серед війни. Хотілося у свою квартиру до своїх людей, до захоплень ( Боже, я не встигла відреставрувати стару гасову лампу!) але її, тієї реальності, вже не існувало. Залишилася тільки ця - не людська, в якій вона захлинається й ніяк не може з неї вирватися. Ця реальність, всупереч всьому перемагаючи ту справжню, була просто страшна. Вона міцно тримала її, разюче відрізняючись від нормального життя, а саме страшний біль від зонду, що цілодобово роздирав голову, дробив мозки на часточки, дуже стараючись перетворити її на безтолкову рослину. Шум чужих голосів, метушня, запах нашатирного спирту, хлорки й ще чогось бридкого.

По вільному простору біля керівного пункту, напроти її ліжка, туди – сюди снували тіні-люди. Інтерни... Здалося робили щось схоже на прибирання. Хтось навіть вирівнював плитки на стелі штовхаючи їх в різні боки. А біль хитав, свідомість наче розкололася від того пекельного катування й несприйняття всього, що відбувалося.

- Ні… цього всього не може бути…, то якась мара… І я... я відчуваюся повністю безпорадною, що робити? Такого ще не було... Реанімація. На жаль, не перша в її житті, але такого жаху вона ще ніколи не відчувала.

Коли попалася вперше в іншу лікарню, її так не катували. Вона також раз за разом втрачала свідомість, бо гемоглобін впав до такого ступеню, що його кількість була несумісна з існуванням, але там, "по ту сторону" , вона кудись йшла по алеї між різнобарв'ям ароматних квітів, кущів, дерев, поряд гуляли дивовижні звірі, ніби опинилася у світі Марії Приймаченко. Ці звірі , коли всі розходилися, вечорами приходили до неї в палату, обережно гуляли по під стіною напроти її ліжка... Вмирала тоді мило й безболісно, але виходили, "витягли", поставили на ноги!

На цей раз такого не було, тільки провалля у чорну безодню і все. Вона мовчки покидала цей світ сама без звірів й квітів!

Кавалки думок пролітали, як блискавки, нестерпні, гострі! Викликавши ще одну хвилю страшного болю.

- Витягніть з мене той клятий зонд! - проскрипіла, але ніхто не почув, бо кожен був зайнятий чимсь своїм.

- Холера, просто мозки пробиває. Ще трохи й не витримаю, краще вмерти! -знову полетіла у чорноту.

Над нею нахилилася дівчинка -інтерн.

- Що ти хочеш? - простогнала.

- Ви жива? Така бліда й такий низький тиск...

Дівчинка побігла кудись радитися, а вона , повернувшись з короткого небуття, знову вирішувала, що робити далі.

- Як втекти з цього пекельного місця? Адже в мене геть все забрали: мобілку, сумку з грішми, одяг ...

Вона лежала геть гола й від цього також втрачала гідність й можливість вибору.

-Так "ламають" хворих у цій лікарні, щоб мовчали?

Вочевидь, її тримають силою, то як зв’язатися з зовнішнім світом, з родиною? З того чим можна було прикритися, задрапуватися, мала тільки ковдру, до того ж піднятися, а тим більш ходити, взагалі не мала сил. Вона просто, раз за разом, падала в оту чорну безодню з якої виходу не було.

- Може вони мене якось визволять? – метикувала, маючи на увазі сина й чоловіка, пробуючи скласти до купи хронологію та враження попередніх діб, але до цього болю звикнути було неможливо й він не давав ясно думати - вона постійно провалювалася потойбіч.

Раптово, наперекір всьому, відчула якийсь дивний прилив сил. Можливо то було бажання врятуватися, а можливо то була дія наркотиків.

- Ти ж завжди находила вихід з різних, навіть тупикових ситуацій? - але спомин про "вихід" розірвався на шматки й теж розпадався, як маячня.

– Ні, нічого не вийде! – зрозуміла. Охопив дикий відчай! – Так і помру тут голою, безпорадною, висохлою мумією. Це точно якийсь дослідницький центр, а я є однією з тих ідіотів, що погодилась на інвазійне втручання… Сама дала дозвіл! Як би ж знала...

Вона й так мала померти через дві, три години й навіщо її так жахливо катувати якимись шизофренічними та страшними больовими станами перед відходом з цього життя: щоб не шкодувала за ним? За реальним світом з його красою та підлістю? За родиною й друзями? Щоб зненавиділа саму суть існування? Відповіді не було, але вона вже покинула її шукати. Думки скакали у різних напрямках, як скажені кролики. Знову втрачаючи свідомість, раптово відчула з боку запах нашатирного спирту, що різко витяг з небуття.

- О! Нарешті прийшла до тями! Сильно болить?

- Ммм! – вона навіть не розібрала хто то був…

- Зробити укол?

- Ммм, - укол в ногу й вона знову повернулася до своєї домівки, до родини, де розмальовувала на балконі лампу в золотий колір.

На жаль, це тривало не довго. Напевно хвилин п'ятнадцять, двадцять, бо поряд знову бігали ті ж самі люди, пошепки точилися ті ж самі розмови, тільки мізансцену було перенесено до сусіднього боксу і вона все дослівно чула. Раптово, її фамілія...

- Придивляйся за нею! Це наш форпост. - прозвучав голос одного з інтернів.

- На яку кнопочку натиснути, щоб УЗІ запрацювало? – перебив мелодійний дівчачий голос.

- Боже, милосердний! Це достеменно якась зграя шахраїв, це не медики!!! Вона навіть не знає, як працювати з УЗІ! Хіба це лікарня? Чому вони мене до дому не заберуть, або не перевезуть до іншої клініки? - прокотилася образа на рідних.

Те, що справа йде про наркотичні препарати, що "кудись поділися", вже зрозуміло. Ще цього не вистачає. Який з мене форпост? Як би я прийняла таку кількість препаратів, що "пропали", то вже б розмахувала пухнастими крильцятами деінде, або смажилася на пательні в паралельних світах!

Приміщення поповнилось новими обличчями й розмова в боксі затихла. Попри неослабний біль, голова почала працювати ясніше.

- Це ваш лікар на сьогодні! – хлопчик-інтерн, який запропонував мене «випасати» і весь час розігрував із себе лідера, привів до мого боксу якогось молодика.

- Ясно! Зі "своїх"! Бояться, шо щось бовкну або наговорю зайвого про зниклі ліки у невідповідний момент.

- Так, я сьогодні з вами, будемо працювати разом! – мало не пританцьовував молодик, а я, як кобра, втупилася у золотий ланцюжок з обручкою, що висіли у нього на шиї… Мабуть, це залишилося по тому прооперованому бідакові, до якого всю першу по операції довгу ніч, ніхто навіть не підійшов…

Як блискавка, згадка: пацієнта сьогодні ранком тишком-нишком вивезли, закривши з головою простирадлом. З мого ліжка було видно «вихід-вхід», той прооперований був першим, що таким чином при мені покинув чистилище, але на жаль не останнім...

Молодик з чужим ланцюжком на шиї, не витримавши мого погляду, десь тихесенько подівся! А до мене, як до мавпи в клітці, вже придивлялася східна Красуня обмотана хусткою й з жахливим макіяжем: наклеєні вії, яскраво рожеві вилиці та кричуща губна помада…

- І це майбутній медик? Боже, схорони людство!

Заміна персонажів – все відбувалося наче у театрі! Тільки я, на жаль, не була акторкою.

Виявилося, що Красуні захотілося розгледіти зонд, що як хобот був закріплений в моєму носі, горлі, стравоході й шлунку. Зонд всередині мав "вуха" - два здоровенних балона й був роздутий до нестями, давив на всі нутрощі та судини, куди міг дістатися. Тому я не могла ані пити, ані дихати й майже не могла говорити. А вже ту частину, що висіла "на волі" чіпати комусь сторонньому…

_Лють – двигун життя!

Я, котра не могла навіть самостійно сісти, піднялася на коліна й звереснула так пронизливо, що перелякала всіх у приміщенні. Це була таємна зброя, якою користувалися з кузинкою у дитинстві.

-Заберіть від мене руки! - прошипіла зі справжньою злістю, одною рукою відпихаючи Красуню. – Ви що, зовсім здичавіли?

- Боже, що там робиться? - до нас біг натовп...

- Маратік, - заревіла тоненьким голосочком Красуня-мавпочка з накладними віями, призиваючи свого бойфренда, також інтерна, у свідки. – Я нічого такого не зробила, я тільки хотіла подивитися зонд! Вона хоче самостійно його витягти!

-Я схожа на ненормальну, яка хоче самостійно витягти цього монстра? - знесилено впала на подушку, подумавши, що може й схожа..., - Заберіть цю скажену дурепу від мене, бо приб’ю!

-Каріно, негайно відійди від пацієнтки! – Маратік виявився серйозним хлопцем й вчився на совість.

І тут знову поворот пам’яті. Коли мене перевезли до цього «Чистилища» були вихідні й нікого з "дорослих" в цій реанімації не було. Групка інтернів-андроїдів займала місце за довгим столом з моніторами. Не знаю, якими були інші, але цих інтернів до людських істот віднести було сумнівним рішенням. У вечері почалося... Не то вечірка, не то вечеря, що плавно перейшла в оргію ... Це було жахливо й гидко. На мене ніхто особливої уваги не звертав, бо була майже непритомна, або вони так вважали. Такої атмосфери, одночасно бедламу й бардака в повному сенсі цих слів ще не бачила за все своє життя! - Вам не можна пити воду! - причепилася та, що була трохи старша і напевно мала відповідати за роботу групи. - Це я і без вас знаю! Ковтати ж не можу…, - дихати було трудно, а сперечатися тим більш, тільки можна було переривчасто вдихати краплю за краплею повітря, як життя, що б геть не віддати кінці. Здавалося, схожа на свого пса, коли він остуджується з середини! Водою я зволожувала губи, бо була повністю зневоднена й шкіра вже висіла шматками, губи у кривавих ранах й здоровенних пухирях також боліли. - Я забираю у вас воду! Віддайте!– в очах, що буравили мене наскрізь плескалася ненависть. Це страшенно здивувало, я навіть розгубилася!

- Що я їй зробила? А ... напевно заважаю розгорнути цю вакханалію до відповідного градуса.

Вона рішуче двинулася до мене і тут я зрозуміла, що дівчина елементарно п’яна, п'яна як чіп! Ви коли-небудь бачили п’яного андроїда? А мені довелося. - Чого кричите? І так голова болить! Я ж тільки зволожую губи..., - прошепотіла. Але , не зважаючи на мій млявий протест, вона з тією ж ненавистю вчепилася в мою руку й пляшку. І тут мене понесло, як того Остапа! - Слухай ти, шалаво! Як не відчепишся, то пожалкуєш! Все одно помираю, зберуся з останніми силами й зараз так тобі «прикладу», що опинишся на сусідньому ліжку! Це була незвична для мене лексика й формат промови, ніби говорив хтось інший! Але на диво, допомогло. Глянувши мені в очі, вона відпустила пляшку, руку й відійшла. - Ти ж лікар… чи будеш ним колись, як це взагалі можливо. Не розумієш, що людина без води не може? Ви мені хоч трішечки щось ввели б через зонд! - навздогін прошепотіла. - Не можна, - все ж та само безжально відповів андроїд. А моїм рідним доповіла по телефону, що мені погіршало й навряд чи дотягну до ранку! - Господи, - подумала. – Дійсно, не знаю чи буду жити, чи помру, і ще маю відстоювати свої якісь права...Захищати життя, що ще якось там жевріє. І де?! У лікарні?! Вночі огидне дійство продовжилося, але мені вже було байдуже. Після тієї сутички, просто відключилася. Біль поступово з’їдав… Напевно стогнала, бо щось мені таки ввели у зонд. - Може завтра й не прокинуся, – подумала без інтересу.

Здавалося, що за вікном якийсь страшний шторм, ураган і все провалюється у нескінчену безодню. А на ранок відкрила очі з отим відчуттям: дослідження живих організмів на ворожій території або планеті, що врешті-решт не мало значення. Поряд зі мною й моєю крапельницею, на апаратурі, як чужі нутрощі погойдувалися гофрируванні шланги, мерехтіли екрани з різними показниками що до здоров’я, і це посилювало враження нереальності. - Господи, вже яку добу в мені сидить щось чуже, щось, що роздирає організм на шматки. Типовий кадр з фільму «Чужий». Купа чужої крові, залізо і ще щось, чого не знаю, а толку? Пів королівства за ковток води! А ціле віддала б за склянку чаю... Дівчина з апаратом УЗІ, вочевидь та, що не вміла його включати, завітала до мене та щось таки розгледіла про що я знала й мене це трохи заспокоїло: - Може це все ж таки лікарня? - Зараз буде обхід, - перелякано передавали інтерни один одному. Тепер їх стало значно більше й всі щось мили, терли, стираючи "залишки" оргії, а я остаточно виловивши факти з розмов «дорослих» сестер, які заступили на чергування, зрозуміла, що цей їх страх був через велику нестачу наркотиків й просто закрила рота. Як сказала одна з учасниць дійства, поглядаючи в мою сторону "свідків ніхто не любить". Справа набрала не того окрасу. Головний лікар виявися солідним дядьком і наглядав за «Чистилищем», як то кажуть "в оба", знав що діється з кожним пацієнтом й "вершив долі". Вже до обіду, команду "інтернів - андроїдів вихідного дня" було частково звільнено. Інших приструнили. Але хлопчина, що відігравав роль ватажка, чи щось подібне, таки залишився… Правда, він принишк і перетворився на такого собі кажана-тінь. Чорнява молодиця, що енергійно влетіла до Чистилища, взяла мене в оборот з першої хвилини. Напевно, головний призначив її замість зниклого молодика. Увечері, вперше за весь час, вона нагодувала мене через через зонд. - Старайся! – весело крутилася біля мене симпатична лікарка, застромлюючи шприц з якимсь протертим супом у мій хобот. – Молодець, а тепер водички! Вся зневоднена! – несхвально покрутила головою. Я весь час водила очима за її темно рожевою уніформою, як за світлом з маяка. Якось передавши частину своєї енергії, лікарка, може й сама того не розуміючи, повертала мене до життя. Побувши в "Чистилищі" до пізнього вечора, вона пішла, напевно повернувшись до відпустки, з якої її відкликали замість тієї, даруйте, шалави.

- Може й виживу ?

Думаю, що всеж таки, мені було байдуже, бо відчуття недовіри, образи на щось й відрази до усього вітало у повітрі.

Але, напевно, втрутилася доля і сказала, що мусить бути саме так, як сталося.

Хтось з лікарів сказав чоловіку, що конче потрібний препарат, якого наразі не має в лікарні і син встиг придбати його за п'ять хвилин до закриття аптеки. В ночі мені зробили перший укол. Механічний зонд не справився зі своєю задачею: припинити страшну кровотечу з вен стравоходу остаточно не міг, а ось уколи почали діяти.

Атмосфера трохи втряслася. Нарешті головний дозволив, хоча було видно, що вагається, частково звільнити мене від "чужого", тобто залишити тільки один надутий балон, а через пару днів дозволив спустити другий, а потім, ще вагаючись, вирішив: можна витягти повністю, що теж було окремою маленькою історією. В мозках просвітліло, я знову віднайшла здатність дихати, ковтати, хоча боліло, мислити й рішуче відмовилась від такої кількості обезболюючих.

-Справлюсь!

• Повернулася! Звичайне життя в реанімації. Кожного дня обходи. Я вже ні з ким не сварилася. Попри те, що в мене цілодобово вливали літри крові, я була страшенно слабкою, виглядала скелетом й постійно спала, з часом адаптувавшись до цілодобових крапельниць і всієї тієї електроніки до якої була під'єднана - це ж не зонд з "вухами"! Поступово почала цікавитися тим, що доносилося з сусідніх боксів… Особливо розхвилювалася через військового. Я його не бачила, але чула молодий голос наповнений відчаєм. Він охрипло кричав:

- Покличте начмеда, я хочу звідси піти! Це не лікарня, це якесь пекло!

Що сказати? Таки пекло. Я була цілком з ним згодна.

- Переведіть мене в інше місце!

Чогось просив, вимагав, мало не розвалив ногою ліжко, але так нічого й не дочекався. Згодом його кудись поділи. Боже мій! Невже він, який під суцільними цілодобовими обстрілами на фронті захищає вас усіх від пекельної навали, мусить щось просити? У кого? У вас - недолугих, незрілих ідіотів, з яких мало хто справді стане лікарем. А трохи пізніше, то було вже вдома, племінник показав мені статтю про військового, що помер в цій лікарні від побоїв! І таке трапляється! Хто його побив, де це сталося? Писали, що десь на території, що ніби його потім не хотіли забирати до палати... Це сталося за час мого перебування в реанімації. Може то був той самий хлопець? Маю власні думки про той страшний випадок. Чому й кому можна вірити у нашому житті? Вірити, що вийдеш живим з лікарні, що тебе там не приб'ють взагалі? Не знаю, але на мою думку..., таке маю відчуття, що війна виявила, витягла на поверхню все найгірше, що мають й приховують в собі людські істоти. Ніби людство опинилося на сцені під сильними прожекторами, де все зрозуміло й видно наскрізь: хто чим дихає та хто є хто. Це не має відношення до всіх , звичайно, але поділ на «Світло- тінь» здається зараз не на користь "Світла"... Нічого не робиться так швидко як би нам хотілося, а хотілося якомога скоріш звідси забратися. Якось під ранок, було ще зовсім рано й темно, скрізь сон відчула, що хтось дуже обережно витягує мою руку з під ковдри. Від несподіванки аж над ліжком злетіла, інтерн-кажан.

- Ти що здурів?

- Не хотів будити…

- То краще перелякати?

- Я вже не знаю, де колоти. Живого місця не має, а мені кров на аналіз конче потрібна.

- Ось, коли тут! - вказала.

- Які вени. Боже, які вени! – раптово мрійливо сказав кажан. - Тільки дуже тонкі стінки.

- Господи, ти-таки нічний кошмар! Приходиш як вампір, мрієш про вени, хочеш крові! Краще бери з крапельниці, або, знаєш що? В холодильнику є заморожені блоки. Гризи! З мене нічого не візьмеш!

- То ви вже жартуєте?

- Інакше не витримаю…

Не могла дочекатися, коли вже дозволять "вийти на волю" до звичайного відділення! Боліла голова, зонд нагадував про себе тупим ниттям, але це все було терпимим.

На зміну отупінню та болю прийшов страх. Як жити далі? Я стала боятися людей та їх вчинків. І взагалі, перейшла у якийсь інший вимір і треба було мінятися, пристосовуватися до того іншого. Багато чого з мого буття до якого звикла і любила, тепер відійшло у минуле. Але Слава Богу у людини залишається гумор й на щастя, багато з чим можна жити!

-Добрий ранок і до побачення! Сьогодні вас перевозимо до іншого відділення, тільки до якого вирішить головний.

-До побачення, звучить якось сумнівно і в моєму випадку більш ніж сумно! Краще звучить, прощавайте! -зраділа!

-Ви молодець! Чесно кажучи, ми не надіялись, що виклигаєтесь..., - зібралися біля мене сестри, що чергували у той день.

До хірургії повертатися не хотілося, переслідували дуже ж страшні спогади. Тепер я вже могла впорядкувати всі думки.

Середньовіччя, добрий день!

Коли привезли, в приймальний покій вийшло двійко елегантних садистів у вигляді хірургів, забрали мене до себе в реанімацію номер один і одразу почалися процедури та катування, а потім вже прямо у палаті, де поклали мої речі - поставили той зонд, від якого - потім прочитала - теж частенько трапляється відхід у небуття.

Це були такі жахливі тортури без наркозу й знеболювальних, що мало хто витримував! Здавалося - мені наживо протикають мозки!

Думаю, що попри досить велику терплячість, вміння зберігати рівновагу в різних ситуаціях та високий поріг болю, мене чули всі, хто на той час знаходився у лікарні… Відчайдушними криками я, мало не до смерті, травмувала двох бідних жінок, які опинилися зі мною на цей невдалий час у палаті.

- Чому це втручання зробили не в маніпуляційній? - спитала потім. - Можна ж було в іншому приміщені?

- Бо ви вмирали й не було часу перевозити… Кожна хвилина стала виміром життя та смерті.

Жінки ж полякалися до безумства й пізніше підняли страшний гамір й ґвалт, коли до палати зайшов мій чоловік по речі, що я залишила. Взявшись за руки для підтримки, пацієнтки разом забилися у куток, лементуючи, що нічого такого, як "тій жінці", не дозволять із собою зробити! Вони чомусь вирішили, що він хірург й прийшов по них, хоча мали зовсім інші діагнози.

Тоді, в реанімації "номер один" думати взагалі не могла – ледь вижила. Не знаю чим вони там повертали мене до життя, бо свідомість відлітала і я прокидалася від гострого гидкого запаху нашатирного спирту. Напевно, я б там і залишилася з більш досвідченими лікарями на чергуванні, але привезли дуже багато поранених – прийшов цілий поїзд з бійцями. Як хто не пам’ятає, то у нас війна... Але ж нічого не буває випадковим. З реанімації "один" мене перевезли до «реанімації номер два» я і попала до «Чистилища». А потім... ніхто й не надіявся, що виживу, то навіщо порядній реанімації "номер один" мати ще один мінус?

-Нє! На Землі все ж таки краще!

В холі росли пальми у величезних дерев'яних кадушках, зелень зазирала у вікна! Поряд зі мною, біля нош на колесах, йшла моя родина, шкода, що пса не було! Я вільно дихала, розмовляла й роздивлялася навкруги, а в моїх руках, що мали від крапельниць фіолетовий колір не стирчали голки! Цей момент мав одну назву - щастя.

У кардіо-терапії куди мене перевезли, величенні вікна були відчинені наскрізь, світило сонце, гуляв свіжий вітер - ще літо! А мені здавалося, що весь той минулий час дощило та штормило, що на вулиці гидкий рідкий бруд чіпляється до взуття, а пилюка стікає сірими потоками по гілках дерев, хоча достеменно знала, що це не так.

- Я Ганна!

- Дуже приємно! – защебетали мої "нові сусідки", що виявилися чудовими: Маша, Наташа, Інна, Віра…

- Навіщо ви хочете до вікна? А як тривога?

Погодилася, що не права.

Запам’ятала всіх і через пів години ми вже спілкувалися й сміялися ніби були знайомі все життя.

- Ви ж не ходяча, так? Ага, у вже тут клуб. Зрозуміло!

Молода, дуже симпатична та серйозна дівчина лікар зайшла наступного ранку до палати.

- Дівчата, - звернулася до пацієнток. - Придивіться за нею, будь ласка! Їй не можна, але вона попри все буде пробувати вставати і таке інше! Так мені сказали у реанімації.

І до мене:

-Ніякої активності! Лежить, відпочивайте, набирайтеся сил. Вам і так добряче дісталося! - в її очах побачила співчуття. - Та й пневмонію треба долікувати...,

-Пневмонію? - здивувалася. - Звідки вона взялася? Цікаво, як чужа кров приживається в другому організмі... Треба буде вивчити це питання!

Сьогодні буде гроза! – сказала чомусь. - Від початку війни ненавиджу грім , але дощ – це добре!

Уявила теплі краплі на обличчі й зрозуміла, що народжуюся, або перероджуюся знову, хоча не можу зрозуміти до сьогодні, навіщо? А по підвіконням зненацька забарабанив ще зовсім літній, веселий дощ. Відчуття крапель у повітрі, чистота, що буває тільки після сильної зливи, яка змиває геть усе наносне…