34 день війни. Маленька замальовка з переміщеного життя

Загальна картинка: Війна. Весна...

Ніби слова починаються на одну літеру й на цей час взагалі історія скрутила їх в одну довгу меланжеву нитку : білу та чорну. От тільки, Весна - це біла та до життя, а чорна - війна … Білих у цьому випадку не буває. Хаос. Так! Війна – це хаос, у якому мусимо існувати, гублячись від новин, що теж переплетені, як ті контрастні за кольором нитки, що склалися у єдине ціле плетиво. Хаотичне плетиво життя, бо де б ти не знаходився вдома чи переміщений, борсаєшся у новинах, вишукуючи те, що підтримає та дасть новий поштовх віри, яку не втратиш, борони Боже! А підтримка думкам в такі часи ніколи не завадить. Нитки у плетиві переважно є чорно білими, але що цікаво: кожна з них починається й закінчується блакитно жовтим, ті кольори перетикають чорно біле життя, їх зв'язують вузликами й вузлики придають сенсу тому плетиву... Переміщені та місцеві. Місто пронизано холодними вітрами, та що холодними... вони просто льодяні! - Ви звідки? Маєте тут якесь постійне житло? Як що ні, то йдемо до мене! Там правда брат з родиною з Сум приїхали, але я звільню ще одну кімнату! Місця достатньо!

-Кажете з великою собакою? Ну то що? Собаки, вони різні й великі, й маленькі, як люди.

- Одяг маєте? В мене все є й одягну, й нагодую, не відмовляйтеся!

- Дякую дуже, навіть і не знаю, що сказати! В нас все нормально, є друзі, ми поселені, не голодні, от тільки додому страшенно хочеться! Знаєте, в мене там вдома (і тут знову навертаються сльози на очі, хоча й стримуєшся з останніх сил), такі алое вера, як агави завбільшки! А я їх у воду не поставила. Думала, що тижні на два їдемо, боялася, що коріння не витримає такої кількості вологи. А тепер вони засохнуть, бо все йде не так, як думалося. Й здавалося у цю хвилину, що алое вера є самим головним у цій ситуації ...

Гуманітарка.

Скільки гарних людей зустрілося за цей час! Гуманітарка у всьому, починаючи з лахів, безплатної гарячої їжі у пунктах для переміщених й, що найголовніше – у людському відношенні! Після того всього хочеться заплакати з вдячності.

Подарований одяг, посуд, взуття, подарований побут – все, що завгодно!

Але хто подарує, поверне життя людям, які втратили все, а багато хто втратив і сенс існування взагалі?

Між усіх тих вішалок, столиків заклопотані люди з пусткою в очах, вибирають придивляються до посуду, взуття, лахів, бо що робити, якщо залишився без - у - сього? А поняття "мій дім - моя фортеця" (чи квартира, не має значення) вже не існує!

Так, воно залишається десь там далеко.

Дім - абсолютно людське абстрактно-тепле відчуття, що починаєш вже забувати, але часом туга загострюється до болю у горлі, до розриву серця й люди з великою натугою розповідають про себе, про те, що сталося!

Хаос! Хаос повсюди: у житті, думках.

Чому вв’язалася в ту справу – допомагати людям з вибором одягу, хоча мене ніхто й не просив?

Почалося з того, що просто поверталася через фойє до кімнати, яка була нашим притулком. Кімната була на другому поверсі місцевої філармонії, через вузенький коридор можна було потрапити на невеликий балкон і ти вже в залі!

Була виснажена, бо вже котру ніч не могла заснути, але, може через обличчя літньої жінки, що безпорадно та безнадійно - загублено дивилася пустими очима на ряди речей, не витримала й тихенько підійшла до неї. Вона, як привид стояла на моєму шляху й мертвим поглядом дивилася кудись далеко, туди, де, мабуть, нікому окрім неї та тим, кого вона бачила, місця не було. Я зрозуміла, що ця людина втратила все... - Може вам чимось допомогти? - Так,- ледь відповіла, голос її не слухався. - Мені пальто потрібне, або щось тепле, бо більше нічого не маю, окрім цього, а погода майже зимова. "Це" виявилося спортивним костюмом, у який була одягнута, на ногах кросівки на босу ногу. В чому була в тому й рятувалася..., а на вулиці майже мінусова погода. - Йдемо зі мною, я там бачила гарне пальто, сама на нього дивилася! – обійняла за плечі, трохи заспокоївши цим жестом жінку. Людське тепло багато значить, може більше, ніж та купа лахів!

- Зараз подивимося чи ще є. Дуже гарне, тепле, - молола все, що приходило до голови, що б хоч трохи відтанули мертві очі. - А там, зліва на вас светр теплий , шкарпетки й штани, хто знає, що далі буде природа витворяти. Холодно. - Мені б джинси, дівчино, ви не знаєте де вони лежать чи висять? Не допоможете? – літній також дуже розгублений дядечко, який непомітно підсунувся до нас теж потребував допомоги.

Так на деякий час я перетворилася у консультанта з лахів … А зверху, з великого залу, до фойє з гуманітаркою, як водограй, по сходам понеслася музика. Йшла репетиція. Камерний оркестр готувався до першого у військовому сезоні благодійного концерту.

Весь цей сюр ситуації: люди зі стертими від горя обличчями, що блукали мов тіні, в пошуках всього - перш за все втраченого життя - змішувалися з трагічними фразами-запитаннями оркестру, відповідей, на яких, ще не знайдено і чи колись знайдуться, не знаю. Це був такий страшний контраст й одночасно нероздільний клубок, як ото чорно біле плетиво болю людей, що поєдналося в одно ціле. Не витримавши тієї напруги я вперше за цей воєнний час заплакала. Витираючи сльози, як тінь снувала у тому просторі, стараючись допомогти кожному, хто звертався до мене...

Місто: Діти та собаки. Місто, що нас прийняло...

Теж сирени, але меншою мірою і ще не має жахливих вибухів поряд. Місто живе й старається жити далі: чинні аптеки, відкриті двері магазинів, міський транспорт. Це так здивувало, що першого дня я не рішалася зайти до продуктового магазину... Місто також працювало на перемогу, зігрівало людей що знайшли тут тепло й притулок.

До кав’ярні, що розташована в цій самій будівлі де ми живемо й де господарює чарівна хазяйка Оксана, музиканти заскочили випити кави, бо нещадно завила сирена і репетицію мусили перервати, а мені чомусь стало так незносно тоскно, що побігла туди сама по собі, а там побачила, що наш чудовий піаніст Юра Кот і мій чоловік вже з кавою на місці. Поряд купка дітлахів гралася з рудою собачкою. Стояв такий веселий гамір й вереск, що стіни старої будівлі дрижали! Десь, у втраченому колишньому житті, напевно це викликало б якісь не дуже гарні емоції, роздратування:

- Вгамуйте дітей і таке інше, а тепер …, тепер це були звуки радості нового життя, що не згасає. Від того вереска ніби повіяло ковтком цілющого повітря, як після весняного дощу, що до речі, закінчився з завиванням сирени.

Хочу до дому...

УНІАН: Київська мерія попереджає про міни та вибухівки…. Громадяни, що бажають повернутися до Києва, беруть повну відповідальність за своє життя. Ми звикли! Ми завжди брали відповідальність за себе, свої дії. Хто ще коли розраховував на когось іншого, як не на себе? Я думаю таких дуже не багато. І воюємо, як тільки українці вміють - навідліт! Які вміють працювати, любити й ненавидіти та святкувати так, як нікому й не снилося. А хоробрість – хоробрість у древніх генах, як і боротьба за свободу. Вона довго спала, але нарешті прокинулася – час настав!

Дуже давня нація не постаріла всередині, не стратила молодого напору та вміння. Ми вистоїмо попри все старече крехтіння Старого світу його невміння і небажання щось змінювати та швидко приймати рішення, його, на жаль, млявості й незворушності частенько в парі з двоєдушністю! Може все не зовсім так, як нам хотілося, але й не так, як хочеться їм. Україна вміє воювати, перемагати й Україна переможе!

А у вікно кімнати, де мешкаємо, раптово заглянуло сонце, яскраве синє небо й густе гілля наразі жовтої, розквітаючої верби.