24 години з життя Федора Івановича

Сьогодні вранці Федір Іванович прокинувся з думкою, що в нього вкрали життя! Це вже було занадто і змахувало на якусь дурнувату фантасмагорію, як би не те дивне відчуття пустопорожності у голови й тілі.

Він розумів, що, хиба марить, бо все, що йому належало, а то б то: таж сама голова, тулуб й все що у ньому знаходиться, руки та ноги були на місці. Тільки відчуття, що йому не вистачає чогось дуже важливого – головного — посилювалося з кожною хвилиною.

Якийсь дивний звук, печально скиглячи, різко розірвав простір. Федір Іванович завмер. Здалося, що зовсім поряд хтось невмілою та грубою рукою шкребе смичком по струнах віолончелі й ті нещасні струни з відчаєм тихо й фальшиво стогнуть, відзиваючись таким чином на образу. Так міг би плакати й робот, що має програму гірких сліз, але Федір Іванович робота не мав, та й будинок був такий собі демократичний і ніхто у ньому на якісь дорогі електронні штуки не зазіхав.

За вікном також щось брязкало та скреготало:

- Картинку на біл-борді міняють! - вирішив Федір Іванович. Ця паскудна штука – біл- борд біля його вікна, з’явилася зовсім недавно і заміна зображень завжди супроводжувалася жахливим шумом, лайкою та репетуванням робітників, усіма тими діями, що мало подобалися і Федору Івановичу, і усім жильцям, вікна яких виходили на усіма проклятий стовп, це були, хоча й противні, але звичайні звуки.

Заледве стягнувши, взагалі-то досить струнке тіло, з великого зручного ліжка, Федір Іванович відкинув волосся, що спадало на лице і підійшов до вікна подивитися, що ж там таке нарешті діється-коїться.

Це було дивним, бо картинка на біл-борді виявилася учорашньою та й робітників, які зазвичай брязкали чим попало та лаялися не замовкаючи, видно не було.

Звук виник знову: скреготливо-тягуче-сумний, наче хтось, кому вже не було чим дихати, з останніх сил сурмив у древню мушлю й тягнув Федора Івановича на дно морочної задухи кінця життя, викликаючи огиду та відчай! Руки покрилися «гусячою шкірою». - Що це таке! – ремствував Федір Іванович. - Мало, що життя вкрали, — знову стукнула у скроню дурнувата думка. - Ще тортури влаштовують та які! Не розумію… Може мені не дуже щастило останнім часом і це стосувалося майже усього, але це вже занадто.

Театрально піднявши руки угору, Федір Іванович погрозив комусь кулаком, з його боку це була якась дивна дурна гра, бо хто і що вкрав, він конкретно сказати б не зміг, а нерви були, як оті нещасні віолончельні струни…

Він вирішив, що мусить направити здоров’я, яке з ранку розхитала якась невідома холєра, чашкою людської міцної кави. Дивно, ця думка не викликала звичного підйому. На кухні теж коїлося щось ненормальне, бо, дарма що, сонячний ранок заглядав у вікно, вона виглядала припорошеною, безрадісною і двомірною — пласкою, наче паперовою. - Оригамі якесь, - здригнувся Федір Іванович. Усі предмети: меблі, старовинний мідний посуд і таке інше, усе, що з давніх-давен викликало відчуття стабільності, незмінності та тішило око, виглядало наче бутафорія! Та що там, як би ж тільки кухня! Уся його улюблена квартира зробилася схожою до дешевих картонних декорацій дуже бюджетного й давно застарілого серіалу. Задумливо потерши лоба, Федір поставив на стіл чашку з кавою, яка також виявилася мерзенною на смак й узяв до рук коробку, що раніше «розливала навкруги аромат неземного щастя», що б подивитися чи не сталася якась підміна.

Ні! Все було, як і раніше: і сама коробка, і марка кави були тими ж самими незмінними й він, насолоджуючись, пив таку каву вже років з п’ять. Треба сказати, що Федір Іванович був людиною постійною у житті та смаках, може й занадто постійною! Раптово коробка випала з рук і частина кави висипалася на стіл. - Так, так, так…, - з глибинним відчуттям нестандартності моменту, як би у цьому була б хоч якась глибина та сенс, промимрив Федір Іванович. Так би мовити, об’ємність думок разом з тією ж глибиною випаровувалися зі швидкістю світу разом з любов’ю до своєї оселі, смаком кави та нормальним відношенням до навколишнього світу.

І знову той мерзенний звук! Звідки він з’являвся, простежити було неможливо.

Попри усі свої правила, дуже акуратний Федір Іванович прибирати розсипану каву не став: він незвично вештався по квартирі, думки, як перелякані котом миші, розбігалися по кутках, як тільки він робив рух у сторону комп'ютера, робота з місця не рухалась. - Є ще й інше, – подумав. - Стілець поламався, треба підрихтувати прямо зараз, — але молоток теж повівся дивно і добряче врізав йому по пальцях, чого раніше й уявити собі було не можливо, бо усі знали, що Федір Іванович має не тільки мізки, а й руки, що ростуть з потрібного місця. Нібито дрібниці, але той внутрішній стан відчуття вкраденого життя не залишав його вже третю годину. Все навкруги було непотрібним, нудним і, здавалося, він відчував, як кожна хвилина дійсності котиться в прірву минулого.

Федір Іванович вирішив зателефонувати до приятеля : «Може Нік у цьому розбереться?»

- Може зустрінемося, Нік? Як можна швидше! - вдома вже знести ті тортури було неможливо.

Миколай Станіславович, товариш дитинства, якого усі називали Нік, як ніхто другий вмів усе в житті Федора Івановича розставити на потрібні місця.

– Розумієш, Нік, — зачастив Федір. – Коїться зі мною казна-що…

Але пояснити, що саме, було трудно й, промимривши ще декілька невиразних речень, він зовсім замовк. Розмова не клеїлася.

Нік був смертельно зайнятий, думки в нього знаходилися зовсім в іншій площині й, секунду помовчавши, він сказав Федору Івановичу все, що думає з його приводу. Сенс роз’яснень зводився до того, що другові не має що робити й він займається усілякою мазохістською дурнею. І, якщо він хоче знати його думку, то на цю мить, він, Нік, із задоволенням помінявся б з Федором місцями.

- Що це з ним? – Федір Іванович був шокований нестандартною поведінкою й нечутливістю приятеля. Довго не думаючи, він гонорово відкинув Ніка у розділ «колишні»! Але ця ситуація з другом ще раз підтвердила, що його життя вкрали самим підлим способом і хто пояснить за що і, головне, навіщо? Кому це потрібно? Адже нічого особливого у його, Федора Івановича, житті не було!

Безцільна прогулянка улюбленими вулицями міста задоволення також не принесла. Він заглянув у кав’ярню, яку завжди любив. Вони з Ніком тут частенько вирішували усі глобальні та дрібні питання за кавою з коньяком. Федір, зайнявши столик у кутку, вирішив, що кави на сьогодні достатньо й замовив тільки коньяк, який знайома дівчинка-офіціантка принесла йому, як завжди, у гарному прозорому графинчику. Після мандрів сонячними вулицями кав’ярня здалася темнуватою та смутною. Перший ковток улюбленого напою теж приніс розчарування!

- Але ж його чимось розбавили! – образившись, скипів Федір Іванович. – Що ж це таке? Ніколи такого не було! І навіщо стільки замовив? Хто цю отруту пити буде?

Смак був гидкий, все не клеїлося, а загальне життя вірувало зовсім поряд. Життєрадісні та трохи кровожерні дівчата з якогось офісу радилися, як їм краще когось, хто не відповідав їм належним образом, з’їсти. Розмова йшла про невідомого Петра Семеновича і Федір зрозумів що «до кінця кварталу» нещасний Петро Семенович таки не доживе, бо вони його таки проковтнуть. У будь-який інший день «минулого життя» Федір навіть і не подумав би наблизитись до тих веселих баракуд, але сьогодні… він вирішив підійти й познайомитися з темноволосою, тією, що сиділа посередині. Не те, що б йому дуже хотілося це зробити, а так, для гостроти відчуття й до того ж, вона була до біса гарною! Чоловік він був пристойний й до відмов не звик, але брюнеточка у відповідь на його першу фразу, яка ніколи не знала поразки, відреагувала таким точним висловом, що Федір Іванович, втягнувши голову у плечі, повернувся до свого столика й постарався забути ті слова чим скоріш - тим краще. На щастя, дівчата, знову утворивши міцне коло, одразу забули про нього, далі вибудовуючи свої кровожерні плани. Вкрадене життя райдужною кулькою промайнуло перед очима й підхоплене подихом повітря з дверей, легко помчало далі, зухвало вишкірившись на прощання. З подихом повітря до кав’ярні вплила дуже ефектна жінка «за тридцять». Вигляд у неї був задоволений, може навіть, щасливий. Вона просто світилася впевненістю та життєрадісністю! Федір Іванович так і вп’явся в неї поглядом: справа була не у її зовнішності – справа була у тому, що жінка жила на «повну». Це було зрозуміло по виразу обличчя, енергійним, але елегантним рухам і усьому тому, що вона випромінювала. А у нього життя вкрали! Раптово Федір знову почув той звук. Тужливий, під тупою пилкою, металічний скрегіт з часткою підвивання заповнив весь його організм: серце, легені, мозки й все, все, все. Цікаво, що окрім нього на звук ніхто не реагував! І він пропав так, як й з’явився - зненацька.

Тим часом у кав’ярні сталася «зміна дійових осіб та декорацій». Поспішаючи, відлетіли людожерочки, бо скінчилася обідня перерва, і гарна жінка, якій він так люто заздрив, пропливши повз його столик, теж пішла. Кав’ярня майже опустіла.

Що казати? Цей візит йому теж радості не додав.

- Ні розуму, ні серцю! – завжди говорила його улюблена бабуся Марфа Павлівна у таких ситуаціях.

Згадавши стареньку, Федір Іванович з гіркотою подумав, що останнім часом зовсім забувся про неї та її будиночок, що залишився йому у спадок. Втративши надію на роман з сусідкою Ольгою Миколаївною, що вміла небесно-ніжно всміхатися, як ніхто та носила довгі летючі сукні й загадкові солом’яні капелюшки, він майже перестав навідуватися у бабусин будинок. Якось втратив інтерес. - Скоріш, скоріш туди! Може там щось важливе віднайду! – заметушився й мало не побіг, щоб встигнути на електричку. Їхати за машиною, яка стояла далеко у гаражі, не було ніякого сенсу. В кав’ярні його відсутності ніхто не зауважив та й кому було до того діло? На диво він не спізнився, електричка швидко домчала Федора до його власності. А там…

Ледве протиснувшись скрізь джунглі, що виросли за його відсутність, чи не присутність, Федір Іванович знайшов ключі та відчинив двері пристойного будинку під синьою черепицею. Всередині було холодно, відчуття запустіння, як у будівлях де ніхто не живе обгорнуло його наче волога ковдра і… знов пролунав той болючий звук. Федір вирішив удати, що нічого не бачить і не чує, відчинив вікна та впустив повітря, що було наповнене запахами трави, свіжого вітру та співом пташок. Обійшовши кімнати, він подякував вищим силам за те, що його сусідами були нормальні люди. У будинку все було на своїх місцях. Зупинившись біля бабусиного портрета, зі смутком подивився на розумне рідне обличчя. Бабуся хитро примружившись та посміхаючись усіма своїми зморщечками, дивилася на нього таким поглядом, ніби знала про нього щось таке особливе, що йому навіть до голови не приходило!

Перейди на другій бік, повернися! – ніби почув голос бабусі.

- Що вона має на увазі? - сполохався.

Поки він стояв біля портрета вдивляючись у таке знайоме обличчя та, розмірковуючи про своє вкрадене життя, біля дверей почувся шурхіт і на фоні світла проявився плямистий силует з пухнастим хвостом. Силует голосно та весело хекаючи, навіть трішечки підвиваючи, подавав голос, скавучав від задоволення, стараючись привернути та сфокусувати на собі увагу гостя, про що вже дуже промовисто говорили відбитки брудних міцних лап на його світлих штанях. «Вільнонаймана» собака Жулька, посміхаючись гострими зубами алігатора крутилася поряд не пам’ятаючи себе від щастя!

- Звідки вона знає, що я приїхав? – завжди дивувався Федір Іванович.

Жулька мешкала у добрих людей на зовсім іншому кінці містечка. Добре відгодована й не дуже заморена службою, вона вільно вешталася по вулицях містечка і, якось надибавши Федора біля магазину, можна сказати, закохалася у ту людину безмежно, безкорисно й вірно. Яким чудом вона знала про його приїзд ніхто, навіть її хазяї, не розуміли!

Поспілкувавшись з вірною подругою, Федір Іванович вийшов у двір через «чорні двері». Його подиву не було меж: у подві'ї хтось покосив траву, почистив доріжки, навів порядок і навіть пофарбував столик з лавками під колір черепиці. - Так! Бабцю тут любили! – зніяковів Федір Іванович і подумав, щось на кшталт того, що ось у неї ніхто б не став красти життя. Він ніби повернувся у минуле: два песика Рижик й Чорниш від сусідів зліва й справа, як дві сутності вічної монади безкінечно крутилися у позі «морда до хвоста», порушуючи тишу злісними придушеними звуками бурчання та раптовими зойками собачого відчаю. - Господи… ніби «гавкітливий собачий мотор»! – вдавано зітхнув Федір, але це було не серйозно. За давньою звичкою він кинув погляд до сусіднього саду-городу і мало не зомлів від здивування. Зовсім нечутлива до його слів та поглядів Ольга Миколаївна, висіла на плечі якогось здоровенного дядька й закотивши очі догори, з захопленням демонструвала цьому орангутангу свої володіння та досягнення. Але… окрім подиву, ця сцена у Федора ніяких інших емоцій не викликала. Його більше нічого не хвилювало. Федір Іванович опустився на пофарбовану лавку, на якій ще ніхто не сидів, він згадував бабусю, колекцію кактусів, яку дуже любила старенька й з якою після її смерті прийшлось розбиратися і те, що бабуся, як і він, не любила поратися у городі та займатися городиною, тому біля її будинку росли тільки квіти.

І майже у цей час з'явилася настирна думка, що йому треба зайнятися чимось іншим, тим, чого ніколи не робив, а саме, почати вивчати японську мову… Чому саме японська пробила голову, було незрозуміло, але він свято повірив, що це розв'яже усі його проблеми й поверне на місце вкрадене життя.

Повернувшись до будинку, що одразу потеплів від присутності людини, Федір провів «зворотну операцію»: закрив вікна, пообіцяв бабусиному портрету навідатися найближчим часом, терміново зайнятися японською, потім вимкнув світло, вивів з хати Жульку та закрив двері.

- Не буду видирати ті хащі сьогодні, хай все буде закрите! Наступним разом.

В передмісті сутеніло, у просторі літали гострі й пряні запахи квітучих кущів, вкритих дрібними білими квіточками зібраними у розетки, на платформі було тихо й безлюдно. Чекати на електричку було десь хвилин двадцять і Федір Іванович, примостившись на лавці біля одного з таких великих квітучих кущів, голосно зітхнув бо знову кольорова кулька його життя, райдужно помаячивши на обрії, щезла у сутінках весняного неба.

Від його зітхання,під кущем щось почало вовтузитися та шурхотіти й звідти, припадаючи до землі, виповзла фігура, розміром з Жульку.

- Невже знову проводжає? Жуля, ти гарна дівчинка, але йди до дому! Хазяї сваритимуть! - махнув рукою.

- Та, я теє…, – почув у відповідь щось незрозуміле! - Ей, чувак, чуєш, дай на пиво!

Усяко бувало, але щоб собака? Ще така охрипла? … Це було щось зовсім неочікуване й, чесно кажучи, жахливе. У пам'яті швидко сплили слова та фрази, якими Федір Іванович не часто користувався у повсякденності, якось так складалося, що у його житті вони були майже не потрібними. Але виявилося, що словниковий запас його пам'яті шикарний та ще й настільки, що створіння, яке виявилося відомим місцевим п'яницею, довго та зачаровано слідкувало за електричкою, що кудись відвозила таку чудову людину й мовознавця! Міська платформа зустріла Федора шумом розмов та вічною нетерплячкою людей. Звук настиг його і тут але зараз, він не був таким настирним й часу прислухатися до його тягучого суму Федір Іванович не мав.

Пам’ятаючи обіцянку, що дав сьогодні бабусиному портрету, він помчав до ближнього книжкового магазину й за п’ять хвилин до закриття встиг придбати підручник з японської для початківців та ще й з аудіо! Увійшовши у квартиру, він знову почув тоскний звук, але.... тепер, нарешті, зрозумів, що несамовите скиглення народжується у ньому. Це відкриття зовсім добило його підірваний за день дух й, дійшовши до улюбленого шкіряного дивану, Федір рухнув на нього усією своєю вагою: - Але ж, ніхто нічого не крав! Повернись, — нарешті второпавши про що говорили бабусині очі, попросив Федір звернувшись до простору, де літала єхидна райдужна кулька його життя. – Було не так вже й погано.

Ранок наступного дня приніс дощик й галас: - Петрович нижче, тобі кажу, нижче! Бряк, бряк! – чийсь голос, страшніший за голос ієрихонської труби роздавав команди, по дорозі пояснюючи Петровичу звідки у того ростуть руки.

Під вікном міняли картинку біл-борда. На рамі напіввідкритого вікна примостився голуб, який з переляку майже не залетів до кімнати. Ошаліло й недовірливо роздивляючись заспаного чолов’ягу круглим сизим оком, він вирішив, що все ж тут йому буде безпечніше ніж надворі. Нарешті машина від’їхала, а голуб промовивши щось своєю пташиною мовою, може подякувавши за гостину, вилетів на волю залишивши Федора Івановича у спокої.

Пройшовши по квартирі, Федір, ніби вперше побачив свій інтер’єр. Все було гарним і нічим не нагадувало вчорашні декорації з дешевого картону, з-за стіни долітала класична джазова імпровізація, а з кухні доносився п'янкий шоколадний запах розсипаної вчора кави. Остаточно, до тями його привів дзвоник телефона: - Федір, вітаю, не клей дурня й візьми слухавку, я знаю, що ти там! – бас Ніка луною котився по кімнаті. Все поверталося на свої місця. - Нік, я тут розберуся зі справами й зателефоную через пару хвилин, добре? Федір Іванович включив комп’ютер. Підручник з японської лежав поряд. Посміхнувся. - Новий лист! Подивимося? … Неймовірно! Новина була чудовою: його запрошували на фахову конференцію у кінці осені й куди? До Токіо!!! На щастя, портрет бабусі Марфи Павлівни мав рацію у всьому і той вчорашній день гірких дивних звуків та вкраденого життя канув у вічність. Відчуття були свіжими й гострими, як морозне гірське повітря!

Життя починалося майже на ново.