Анемія

Велетенська тінь метнулася повз вузьке горизонтально розташоване вікно горища та, зробивши невелике півколо, перетворилася на звичайного ворона, який причепився на ледь видному металевому виступі, що служив умовним підвіконням. - Вітаю! - впевнено привітався птах, вимогливо постукавши дзьобом в скло. - Прокидайся! Єгор прокинувся давно, але сил до життя не було. У вікні над головою мерехтів кавалок неба кольором трохи світлішим за вороняче крило, що висіло нерухомим, важким, як бетонна плита шматком, але потім Єгор зрозумів - він помилився: хмари вгорі мчали з неймовірною швидкістю й тому здавалося, що імла стоїть на місці без будь-якого руху.

— Напевно, знову йде дощ, а може мокрий сніг, що тут поробиш... Осінь, майже зима, - ледь чутно відгукнулася безпросвітна туга.

Раптом Єгор зрозумів: його вкутує така неймовірна тиша, що він не тільки не чує ритмічного стукоту крапель, які падають й стікають по даху, але й стукоту свого серця. - Мабуть, помилився й дощу не має, - подумав, але туга, яка разом з ним прийшла у гості на це горище і тут оселилася, нікуди йти не збиралася, разом с тишею міцно обплутавши його своїм павутинням. Морочне світло, пробираючись по курному простору висвітлювало нерівну поверхню крокв, гидкі бетонні уступи, які, то дуже помітно, то всього лише подекуди злегка випирали з низьких стін у невизначеному порядку. Трохи далі, на купі валялися якісь нікому не потрібні залишки будівельної плівки, шматки жорсткого покриття і ще багато всякого мотлоху, дивних обривків, обрізків та ще чогось, чому, взагалі, важко було підібрати назву. Тьмяне світло байдуже ковзало по цьому звалищі та губилося у глибинах горища. - Примарний безликий світ без ілюзій та любові … без життя, - подумав він. – Але, що поробиш, якщо ілюзії щезали одна за одною, а може їх взагалі ніколи не існувало, як і любові й, взагалі, його життя. Особистий простір, відгороджений високою книжковою шафою, старою, але на диво добре збереженою, теж був покритий пилом і виглядав покинутим, як і решта горища. По інший бік шафи, з засмальцованого дивана, що бачив та перебачив не одного господаря, було чутно приправлене важкою хрипотою дихання його сусіда - завзятого курця, що зрідка переривалося нападами надсадного кашлю. Поморщившись, Єгор зітхнув. З нинішнім сусідом, а вірніше гостем на його горищі, вони не так давно познайомилися в парку на лавці. Сусід був серйозно хворим – сильна, майже невиліковна анемія. Його зовсім недавно виписали зі стаціонара, бо лікування не допомагало, йти йому було нікуди, дізнавшись про це, Єгор запросив нового друга пожити у нього на горищі, яке, до речі, він і сам віднайшов не так давно, вештаючись до того часу по закинутим напівпідвалам. Тим часом, попри неувагу та млявість Єгора, ворон, який здійснював ритуальний танець на підвіконні, почистив пір'я, причепурився і, обтрусившись, ще більш активно закликав його до порядку. Той, другий мешканець проводив весь відпущений йому час уві сні, з вороном вони мало хвилювали один одного, швидше за все, той, хто спав не підозрював про існування якогось там птаха. Ледве стягнувши тіло зі свого спального місця, Єгор підійшов до столу, видивляючись, може щось знайде серед залишків вчорашнього обіду. Але на поверхні старої дубової дошки, що зберегла подібність природних візерунків, було чисто. Він їв дуже мало й дуже рідко, тому ворон частенько йому дорікав на свій кшталт, довбаючи дзьобом шибку та каркаючи, наче, у фільмі жахів. Покопирсавшись у шафі, Єгор все ж таки знайшов щось їстивне й, відчинивши віконну раму, що відкривалася догори, просунув ворону їжу. - Дякую, - удавано скромно нахиливши голову й покосивши оком на Єгора, з гідністю відповів птах й почав задумливо пригощатися. Але дощ все-таки йшов та ще й зі снігом, бо на руку впали дві великі краплі і щось на кшталт сніжної каші, Єгор швидко опустив раму. Зимно. Він озирнувся. В голові гуло, пливло і сіро курний простір, якось протиприродно розгойдуючись та згинаючись, немов би знущався з нього. Добравшись до свого лежбища, складеного з двох матраців, він звалився зовсім знесилений тими діями. - Таки, доброго ранку. День почався! Речі й нехитрі предмети, які знаходилися навколо нього, продовжували розпочатий повільний танець. Вони кружляли навколо постелі Єгора дивним хороводом то поодинці, то усі разом, пролітаючи повз нього у примарному просторі. Потім, під самою стелею зависла пара жовтих жирафів. - Ну, почалося! Дивні вони сьогодні ... Сам факт присутності жовтих жираф подиву не викликав, це було не вперше і Єгор ненавидів їх, особливо ті їх довжелезні шиї, що постійно перепліталися наче ліани. Здавалося, жирафи виконують тільки їм відому церемонію і це видовище було б навіть гарним, якби Єгора від цього не нудило. Заплющивши очі, він наказав їм негайно забратися геть, але вони не слухалися і поповнили свою компанію гидким зеленим кажаном величезних розмірів. Такі дійства з деяких пір повторювалися майже щоденно і він вже не звертав уваги на цю дивну компанію, проте, сьогодні раптове роздратування зовсім вибило його з колії. - Йдіть собі геть, що ви тут влаштували, адже, ще тільки ранок! Як воно мені набридло, - надовго заплющив повіки.

В голові сумно і надсадно відбивав дзвін. Найстрашніше було в тому, що треба було встати, рухатися, щось там робити, снідати тим, що залишилося в старенькому холодильнику, який вони з сусідом під'єднали прямо до проводки, але сніданок був би подібний до неймовірного подвигу: ні сил, ні бажання у Єгора це не викликало. Тим часом, величезний нетопир, помінявши колір з зеленого на яскраво бірюзовий, підлетів зовсім близько, й навис над ним усією своєю величезною масою.

- Ще трохи й розчавить. Байдуже! - подумав Єгор, але нетопир обережно потряс його за плече пазуристою лапою і фальшиво-бадьорим голосом промовив: - Хворий підіймайтеся! Ліки, сніданок, процедури! Просинайся, Єгор! Жовті жирафи, попрощавшись кивками голів, повільно покидали простір і він, поступово повертаючись до життя, вже добре усвідомлював, що знаходиться в лікарняній палаті. Кароока медсестра, яка буквально нависла над ним, була такою неймовірно гарною у своїй бірюзовій уніформі, що крапельниця в її руках виглядала недоречно. - Їй би у конкурсах краси брати участь! - подумав Єгор, це було першою думкою, що відвідала його після пробудження. - З твоїм діагнозом, - фамільярно підморгнувши, сестричка, спритно приладила поруч стійку для крапельниці. - Треба постійно харчуватися, цікавитися дівчатами, а ти весь час спиш і спиш! Звідки ця напасть взялася? Симпатичний, здавалося б, цілком врівноважений розумний хлопець й раптом така сильна анемія! – вже щиро зажурилася. - О… Спочатку в процедурну, потім назад у палату на крапельницю! – подивилася у папірець, де було занотовано основне. І, ніби відчувши його думки, швидко вийшла з палати, а Єгор, дійсно, в цю хвилину подумав, що крім гарної зовнішності його нічого не приваблює, особливо дратувало фамільярне звертання... І потім: «Чому анемія? Адже анемія не у нього, а у його сусіда по горищу!» Але сусіда поруч не було, так само, як і не було брудного горища, неприбраного з вечора столу і всіх їх нехитрих, розбитих часом і людьми меблів ... Сестричка, граціозно зігнувшись, виплила з палати, нагадавши йому пластикою шиї жираф.

Єгор повільно йшов по коридору, що немов неминуча дорога тягнувся між нескінченними паралелями стін, стан був таким же самим, як і на горищі: паморочилося в голові, так само все пливло та вигиналося перед очима й ноги ступали, зовсім не відчуваючи опори. З кожним кроком він, як би, кудись провалювався. Реальність дала тріщину і, пройшовши крізь неї, він опинився не в лікарняному коридорі, а на вузьких сходах, що вели з їх горища до чорного виходу. - Так! - згадав. - Адже він вийшов в аптеку купити ліки для сусіда. Як же воно називається ті ліки? Знову забувся. Пам'ять, заскреготавши коліщатками, нічого відповісти не змогла, а потім видала каламутне словосполучення такого ж сірого, як і нескінченні сходи кольору. Але, всупереч претензіям до своєї пам’яті Єгор, все-таки, вирішив рушити далі. Шлях чомусь не добігав кінця, навпаки, як недавно лікарняний коридор, розтягнувшись до неможливості, вів незрозуміло куди.

Єгор повільно плентався якоюсь дивною дорогою. Сходинки, не то збивали його зі шляху, не то спеціально повертали так, що він опинявся на відкритих балконах між поверхами, з яких потрапляв у дивні, заповнені слабким димом приміщення-фойє, що були забиті незнайомими абсолютно сторонніми людьми, або стояли порожніми в очікуванні невідомо чого. Блукаючи між поверхами: то, піднімаючись вгору, то спускаючись донизу, він не розумів навіщо йому це все? Навіщо кімнати, люди? Адже, йому лише треба вийти на вулицю і потрапити до аптеки! Але в наступному фойє він побачив її. Вона, як завжди, у тому колишньому, абсолютно ірреальному тепер для нього житті, елегантна да доглянута, курила сигарету, витончено помахуючи довгим мундштуком шоколадного кольору. Так! Це була вона, та дуже гарна жінка, яка займала все його життя в минулому. Здається, він працював у неї, чи на неї? Деякий час вони, навіть, жили разом. Допомагав їй у всьому: вдома вона була дуже слабкою, крихкою і відчувала потребу у його підтримці, хоча була досвідчена й набагато старша за нього.

- Як вони познайомилися, де? - пам'ять знову підвела. Він згадав, яким прекрасним був початок їх спільного життя і добре пам'ятав чим все закінчилося, коли вона втомившись від його любові, звільнила Єгора, просто викинувши його на вулицю, повернувши через нового секретаря - зарозумілої русявої дівиці, всі його документи й речі. -Просто так і звільнила? - здивувався хтось зі сторонніх. - Так! Просто так! - відповів тому комусь. - Їй набридло! Розумієте? І я їй набрид! Моя любов, турбота, викликали в неї нудоту, я став нецікавим для неї, захотілося чогось нового, змін! Вона могла собі це дозволити, адже була дуже гарною, багатою, значною і відомою. - Але ж, що було після того, що було далі?

Цього він не пам'ятав. Згадувалося тільки, що жити не хотілося, що довго тинявся без діла, потім тітка Єва - сестра покійної матері у якої жив майже з дитинства і яка завжди була поруч, влаштувала його на якусь роботу. Спочатку йому здалося, що знайшов порятунок: робота зацікавила його, але потім стало нудно, він все згадував, згадував, думав про ту жінку, про життя з нею, його тягнуло в якусь імлу і все покотилося, покотилося, покотилося ... У нервовому відділенні, куди його привезла тітка Єва, Єгора, все-таки, поставили на ноги. Він повернувся додому, до роботи, а потім зателефонувала вона ... - Що? Повернутися?

Єгор не зрозумів, що саме відчув у той момент: байдужість, ненависть, бажання померти? Все що завгодно окрім любові. Тепер він хотів тільки одного, що б усі, абсолютно усі дали йому спокій та пішов геть з дому. Врешті-решт, він оселився на горищі, де його ніхто не міг знайти: ні Єва, ні та ... і поступово, думки про неї та все інше, перестало його мучити. - Єгор! Красуня медсестра стояла майже впритул і обережно трясла його за плече. - Знову спиш стоячи? Та прокинься ж, нарешті! Його оточували нескінченні сірі коридори, а він, як виявилося, нерішуче стояв біля процедурного кабінету, притулившись спиною до стіни. - Причепилася! До чого тут сон?! Аптека, де аптека? - наполегливо стукало в скронях. - Він повинен йти! Але сестрі було байдуже до його думок та переживань з приводу аптеки й ліків для сусіда. Вона нічого про це не знала. Схопивши мляву руку Єгора, красуня рішуче потягнула хлопця за собою.

....... - Я зовсім одна і така розгублена, не має з ким порадитися! - тітка Єва, витираючи сльози, розповідала медсестрі свою історію. - Ліла, мама Єгора, моя покійна сестра залишила світ цей, коли йому було п'ятнадцять і відтоді він зі мною. - Батько? Який батько ??? Так що ви, люба! - тітка Єва, хвилюючись, починала говорити дивним вишуканим стилем, насичуючи словами, що пішли з ужитку. - Мила! Його ніколи не було! Тобто, звичайно, батько був, але Ліла відмовилася прийняти його пропозицію. Загалом, заміж за нього не пішла, - пояснила злегка оторопілій від незвичайного для неї звернення «мила» медсестричці. - Ах, адже вона ніколи не хотіла говорити на цю тему, а у нас в родині не було заведено ставити настільки неделікатні питання! Це викликає ваш подив? Чому? Так, я до цього часу не знаю ким він є, чи був! Але, справа не в цьому, - утерла сльози. - Єгор талановитий, добрий хлопчик й у нас з ним завжди були чудові довірливі відносини. Він прекрасно вчився, ніколи й нічим мене не засмучував, поки не з'явилася «ТА!» і все закінчилося! Розумієте, мила? Усе! ... Справа у ній! Нормальне життя скінчилося, обірвалося! Він пішов не по тій дорозі: допінги, наркотики, незрозумілі компанії. Скільки я натерпілася, поки витягла його з тієї прірви, а тепер ще й ця страшна хвороба причепилася - анемія! Єгор чув уривки фраз Єви, як марево, пропливали повз нього карі очі медсестри. - Це тільки здається, що людина збилася з обраної дороги! Насправді, людина завжди йде своїм шляхом і живе тим життям, яке їй призначене, по краплі збираючи досвід! І, потім ... що вони весь час про ту анемію. Анемія не в мене, а у сусіда! - хотів втрутитися в розмову, але не встиг.

Перед ним знову замаячили нескінченні сходинки, вдалині проплив зелений нетопир. Мабуть, через його отруйно-яскравий колір весь простір теж набув відтінок молодої зелені, Єгор знову йшов, пробиваючись цими нереально-льодяним шляхом й протяг нескінченної самотності супроводжував кожний його крок. Він відчайдушно, майже наосліп блукав по просторах і коридорах часу поки остаточно не втратив сили. Сходинка, на яку присів, теж була кам'яною, бездушно холодною, як мармурова плита склепу. Холод і хиткість навколишнього світу, хиткість і холод добивали, повністю віднімали, віджимали останні сили й він постарався пересунутися ближче до стіни, щоб відчути хоча будь яку опору. Зелений нетопир, який сам без жирафів бовванів перед його очима , ніби чогось злякавшись, відкланявся змахнувши, затріпотівши перетинчастими, як у птеродактиля крилами, та шуганув у імлу. Єгора вкутав морок і він раптом усвідомив, що знаходиться не в якомусь безіменному часопросторі, а скарлючившись, сидить на своїх матрацах, притулившись спиною до пошарпаної книжкової шафи, а єдина лампа, що не давала заблудитися в ночі навіть не жевріє. Як опинився дома залишилося загадкою, пам'ятав тільки, що, куди б не йшов, не повертав, пронизливий холод самотності супроводжував кожен його рух, кожну його дію. Це була моторошна неспокійна ніч: дощ, який він тепер виразно чув надсадно тарабанив по даху та шибці вікна, відбиваючи чіткий ритм по залізячці підвіконня, а сусід за умовною перегородкою, стогнав, мучився і надсадно кашляв. Єгор, перевертаючись з боку на бік на своєму лежбищі, карався безсиллям, неможливістю встати, неможливістю допомогти. Але потім все звуки зникли, навіть танець дощу, й на зміну їм прийшла така пронизлива тиша, що Єгор, ще не зрозумівши, що сталося, відчув, що вона, ця тиша, є якоюсь незвичайно глухою та мертвою. - Мертвою? - зібравши залишки сил, він таки стягнув себе з матраців і, обійшовши шафу, підійшов до сусіда. Той незвично тихо лежав на лівому боці, сховавшись з головою під старенькою ковдрою. Єгор нахилився над ним і, потягнувши невизначеного кольору накриття, зрозумів, що його сусід більше ніколи нічого не скаже і не зайдеться своїм моторошним кашлем. З сірого простору горища, що продувалося всіма вітрами життя й смерті, він відійшов у ту темряву, звідки повернення не має. Тепер Єгор добре його роздивився. Воскове обличчя та безсилі руки нагадали Єгору когось, кого він добре знав! - Господи! Як же він відразу цього не зрозумів? - Єгор, навіть, мимоволі відгородився рукою. - Так це ж ..., ну, так! Це ж його двійник, точна копія. Це він сам: його ніс, губи! Так, ось чому той чоловік відразу завоював його довіру, здався давно знайомим...

Спазм стиснув горло, дихання зупинилося, як і у його двійника, а по горищу, зачепивши його застигле обличчя, поплив перший ранковий мутний сполох світла, який боязко пробрався по курному простору приміщення, висвітлив нерівну поверхню бетонних крокв, що де-не-де помітно, а подекуди злегка випирали з низьких стін. Як і раніше, ніби нічого тут і зараз не відбулося, по кутках, у купі валялися якісь нікому не потрібні шматки будівельної плівки, залишки кольорових пластикових мішків, шматки жорсткого покриття і ще багато дивних обривків, обрізків чогось химерного, чому взагалі важко було знайти відповідну назву, а сіре світло байдужості, ковзнувши по цій купі непотребу, загубилося в глибинах застиглого простору. Раптово пролунав хоч і звичний в цей час сильний стукіт у вікно, що змусив Єгора опам'ятатися й він повернувся до ворона, який щосили дубасив по шибці. Ранкове, хоч і неяскраве світло, освітило палату, поряд з його ліжком метушилася літня, але завжди у доброму гуморі, медсестра Броніслава Михайлівна, що замінила вчорашню красуню. Всупереч пристойним об'ємам, рухалася вона надзвичайно легко та безшумно.

Обважніла свідомість Єгора насилу включилася у дійсність. Він очманіло водив очима по кімнаті, бездумно спостерігаючи за пересуваннями медсестри. - Доброго ранку, красень, чи не набридло ще тут жити? - посміхнулася йому Броніслава тієї відкритою посмішкою за яку її любили всі пацієнти. - Оо! Та ти сьогодні герой! Температура нормалізувалася, не кашляєш, аналізи покращилися, сама сьогодні перевіряла, молодець! - примовляла, струшуючи градусник, який спритно вихопила у нього з-під руки. - І правда, виглядаєш сьогодні добре, порожевів, в очах живий блиск нарешті з'явився, ось тітка твоя зрадіє! Така добра, така чудова пані - мало зараз таких. Видужуй швидше! Гарний хлопець повинен радіти життю, на світ дивитися й на дівчат гарних, а не валятися по лікарнях, - незлобивою скоромовкою промовляла вона до Єгора. Мляво посміхаючись словами Броніслави, Єгор впіймав себе на думці, що давно не робив цю просту дію - губи ніби застигли, забули, як це робиться. Погляд зупинився на вікні. Велика тінь, метнувшись повз, зробивши невелике півколо прилаштувалася на вузькому металевому підвіконні, й перетворилася на звичайного ворона. -- Вітаю! - привітався великий птах, вимогливо постукавши дзьобом в скло. - Прокидайся! Сонце!

- Він вже давно тут витанцьовує, - посміхнулася Бронислава. Крізь шум, що створював ворон, у злегка прочинену Броніславою кватирку, з вулиці проник ще якийсь звук:

- Капає! Сніг тане! - здогадався Єгор, посміхнувшись вже більш впевнено. – Ось і кінець зими. Всередині стало надзвичайно легко і несподіване тепло пробігло по тілу. Давно забуте відчуття! Легкий порив свіжого вологого повітря, що мав запах танучого снігу, як тінь спогаду про минулі льодові протяги пролетів по палаті, змітаючи геть нескінченні страшні коридори, горище та все те примарне життя що, нарешті, почало розчинятися у минулому.