Ілюзія

Можливо, наснилося йому, чи примарилося, але він твердо знав, що нічого не вигадав й ті двері реальні - так само реальні, як і все, що його постійно оточує. Він достеменно знав, що двері існують насправді, бачив їх: дуже старі, сіро-блакитного кольору, пошарпані та потерті з хвилястою смужкою недбало присохлих крапель по краю… Хтось, хто зробив та пофарбував їх, не шкодував фарби!

Стуливши повіки, він як наяву йшов до приміщення по напівтемним коридорам, що були вимощені потертими плитками зі старовинної кераміки, проте, чисто вимитими, а ще вони, деінде, виблискували ледь помітним сіро-коричневим орнаментом та зеленуватими вкрапленнями скла або якогось темно-зеленого мінералу, а потім ... потім ті двері! Знав, що як тільки підійде, побачить, що вони притиснуті не щільно. Похитуючись і тихенько поскрипуючи на потемнілих, злегка проіржавілих від часу петлях, ніби бажають відчинитися та обережно-нерішуче запрошують увійти до середини ... Що за ними? Куди веде цей вхід?

Там, за цією старезною, майже древньою потертою простотою, світилося щось неймовірне. Краєчком ока він бачив, що за дверима, як у безодні вариться, коливається й котлується червоно-сріблястий простір, який мерехтить, немов перлини: Рай, Пекло? А може бути і те, й інше!

З першої секунди виникло напружене відчуття ... ні ... швидше, знання, переконання, що ні у якому разі не можна допустити те, невідоме, яке котлувалося й світилося мінливими кольорами мутного сизого перламутру, дісталося їх реальністи. Це «щось» було значним, пекельно небезпечним, жахливим для усіх смертних, і він відчув: дозволивши «йому» увійти, може назавжди зруйнувати світ людей. Він зрозумів, що став хранителем надзвичайної таємниці й це заповнило існування особливим змістом.

Відтепер його призначенням стало зберігати найважливіше до певного часу, а може й потім передати наступному хранителю.

Старий квартал міста, у якому споконвіку мешкав він та всі його предки, знаходився на одному з самих високих пагорбів, майже на горі.

Сходи замість вулиць, тісні ряди чотирьох - п’яти верхових, досить високих будівель, що притулилися боками один до одної. Вони майже змикалися через вузький проміжок вулиць верхніми поверхами так, що, простягнувши руку з вікна, можна було привітатися сусідами навпроти і, перескочивши провалля, потрапити у гості та випити міцного зеленого чаю, гостро пахучого свіжою м'ятою, солодкого, як зачаровані плоди любові та молодості з захмарних королівських садів…

Все це було знайомим та улюбленим з дитячих років, але мало хто, навіть з літніх мешканців, досконало знав їх квартал, підвали, дахи, підземні переходи і виходи від будинку до будинку. Для нього самого, багато що до цієї пори залишалося невідомим і нічого в тому дивного не було: усі квартали старовинних міст ретельно оберігають свої таємниці, відкриваючи їх тільки обраним.

Він любив своє велике красиве місто-столицю, розташоване на березі великої бухти, що пливло серед зелених пальм і евкаліптів як велетенський біло-блакитний океанський лайнер.

Іноді, він навіть уявляв його величезним повітряним кораблем-дирижаблем, який обмивали морські та гірські вітри, а він гордливо рухався у палючому мареві розпеченого сонця ... А ще, як і всі його друзі, покурюючи, він полюбляв сидіти біля моря на піщаних пляжах і стежити за народженням хвиль, спостерігаючи, як одна переходить в іншу, а потім вмирає піною та бризками й дрібнесенький пісок швидко поглинає те, що залишилося.

І, як уся молодь його кварталу, любив біля моря грати у футбол з хлопцями й кожна клітина їх тіл, вбираючи у себе морську сіль, сонячні промені та запахи пагорбів, раділа молодості та життю. А вечорами, на тих же пагорбах, сидячи в улюбленій чайній, приємно було стежити за заходом сонця і слухати шум міста, різноманітність його голосів та передвечірній спів птахів.

День минав, а з ним спливали думки, пов'язані з відчуттями, враженнями, подіями останнього часу, в повітрі літали запахи суєтності, розмов, квітів, міцної кави і м'ятного чаю. Тихо підкрадався вечір, один за одним закривалися магазини, запалювалися ліхтарі.

З приходом темряви з вулиць зникали жінки і гарні дівчата з промовистими темними, як нічне небо очима. Життя плинуло безтурботно і легко. Але все це було до того, як з’явився той секрет і він дізнався про двері у священну кімнату.

З того часу все круто змінилося. Відчувши себе значним і посвяченим, він усвідомив, що окрім тих простих радощів, якими жив дотепер, з'явилося призначення і він зобов'язаний його дотримуватися. Попри те, що відчуття і смак життя він любив більш за все на світі, роль хранителя набула таємного змісту й стала важливішою за все.

Постійно думаючи про це й оберігаючи від сторонніх очей знання про існування дверей в невідоме, він більше не наважувався жити як раніше.

Тепер йому ніколи і ні на що не вистачало часу: хтось одружувався, закохувався, переживав різні емоції, народжував дітей, робив кар'єру, його ж призначенням було охороняти таємничий простір з незліченними багатствами Раю, або жахливою вогненною гіркотою Пекла: в решті решт – це не мало великого значення! Адже там було незвідане, незвичайне, що тепер надавало справжній сенс його існуванню.

Час минав, рожевий пісок його секунд, хвилин, годин безперервно перетікав з однієї прозорої чаші в іншу.

Одного разу, спустившись у підвал свого дома по дрібним домашнім справам з якогось незначного приводу, він заблукав у довгих коридорах, пізнати які не вистачило б життя, і потрапив у ту частину в яку ніколи раніше не заходив.

Коли ж все - таки, виявивши невідомий йому перехід, він вже майже вийшов до сходинок, що вели до виходу - раптом зупинився. Перед ним були двері! Старі дерев'яні двері сіро-блакитного кольору з хвилястою смужкою недбало присохлих крапель по краю...

Він остовпів. Двері були напіввідчинені точнісінько так, як він бачив у своїх видіннях. Ледь помітний рух показував, що прикриті вони не щільно – бо тремтіли, наче живі, ніби запрошуючи його!

Перлинно-сіре, з легким червонуватим відтінком світло, заманюючи, поблискувало у вузькій таємничій щілині, що здавалося, могла б відкритися навіть від його схвильованого подиху .

Сильне бажання побачити, що там всередині не давало йому спокою, до такої міри, що навіть відчув поколювання в гарячих як вогонь долонях. Зробивши нерішучий крок, він обережно простягнув руку, пальці тремтіли. Що ж насправді криється там, в глибині за дверима, про які він так багато думав і як рідкісну коштовність ретельно охороняв вже стільки часу?

Думки тріпотіли, як сполохані птахи. Але страх, що заважав йому зробити рішучий крок, просто танув перед цікавістю і бажанням дізнатися, що ж там!?

Заплющивши очі, він подався уперед, відчувши, як двері , тихо рипнувши, піддалися і, завмерши на місці, зупинився, не відкриваючи повік.

- Що? – але нічого не відбулося.

Тієї ж миті йому здалося, що хтось ледь чутно, ніби мимохідь обережно торкнувся його голови, волосся ... Повільно розплющивши очі, він зрозумів, що це промінь сонця, який пробився крізь невелике припорошене пилом віконце напівпідвалу та ковзнув по його щоці. Промінь вільно гуляв по простору кімнати і просто зачепив його. З подивом озирнувшись, раптово зрозумів, що ані Раю, ані Пекла тут немає і ніколи не було.

Це була просто комірчина у центрі якої стояв старий клишоногий стіл, на якому височіла стародавня друкарська машинка з поламаною клавіатурою, а у дальньому кутку великою незграбною купою впереміш звалом валялися цілі і поламані швабри, з якими мирно сусідили відра та ганчірки для миття підлоги. - Як же? ... А де ж? - оторопів він, розгублено озираючись у пошуках таємниці незвичайного світла й зрозумів, що той незвичний відблиск йшов від шибок єдиного віконця із залишками старовинного вітража.

З коридору долинула весела пісенька й через секунду, подзвонюючи браслетами з різнокольорового скла, сусідська дівчинка з першого поверху стрімко влетіла у комірчину.

Зойкнувши від несподіванки, вона злякано загальмувала, мало не збивши його з ніг.

- Що? Що ви тут робите? - здивовано і сором'язливо підняла величезні очі, які розбризкували по коморі щастя юності. Дівчинка, згодом, мала б стати красунею, але зараз ще рано було про це говорити.

- А ти що тут робиш? Давно тобі відомо про ці двері, тобто комірчину? - все ще недовірливо озираючись, запитав він.

- Звичайно! Адже я щодня допомагаю мамі прибирати, мити коридори та сходи, - вже сміливіше відповіла дівчинка ... Трішки полохливо підхопивши потрібні для прибирання предмети, вона швидко втекла й він знову почув ту ж веселу мелодію, що лилася вже зверху.

- Розчарування?

Ні, це не було розчаруванням! Важко навіть було сказати, що він відчував тієї миті після такої кількості років... Швидше за все, він був настільки спустошеним, що в даний час не відчував нічого.

Все у що він вірив, вважав своєю місією та страшною таємницею, виявилося старими швабрами, ганчірками та побитим столом.

Крізь напівпідвальне вікно із залишками кольорового вітража світило сонце. Кольором мутного сизого перламутру, воно блукало у старих пляшках з темного скла. грало з пилом та смугами, лягало на сіру витерту сотнями ніг підлогу, яку було вимощено старовинними керамічними плитками з вкрапленнями якогось темно-зеленого мінералу.

Один із променів, вислизнувши з комори ліг на підвальні сходи, що вели догори на вихід й, ніби пропонуючи йти, вказав шлях. Але він ще вагався.

Відчуття, ніби хтось його обікрав, знедолив і позбавив чогось грандіозного, викликало раптовий спалах образи. Пекельна думка, що вся його значущість і знання таємниці були обманом, ілюзією, як і власне сама таємниця, якої взагалі не існувало, мучила його. Але поміркувавши над цим, він зрозумів, що насправді, нічого світового вагомого, того, що весь цей час він уявляв, як виявилося, ніколи й не було!

Він гостро відчув потребу якоїсь дії, адже він стільки пропустив! За хвилину він рушив, майже біг уперед, наздоганяючи сонячний промінь, намагаючись не наступати на нього. Досягши виходу, якось автоматично, зауважив, що промінь зник .

Голос міста, шум і метушня вулиць, як шквал звалилися на голову і заповнили його, змиваючи сьогоденням залишки образи і непорозуміння.

Зійшовши сходами, він вийшов зі свого кварталу, і, відчувши море, попрямував до набережної. Сила реальності з кожним кроком наповнювала його тіло, думки, і це забуте чудове відчуття принесло сильну радість і втіху, яку ні з чим не можна було порівняти!

Озирнувшись навколо, побачив , що чоловіки, як і раніше збираючись групками, сидять біля стін будинків або просто тісними колами стоять на тротуарах, обговорюючи новини збуджено - різкими горловими голосами.

Серед них він побачив декілька колишніх друзів і вони радісно привітали його. Все було таким приємним, звичним…Легко зітхнувши, він направився до них.

Напруга, яка марно і даремно, тримала таку велику кількість часу у своїх душних обіймах, нарешті, відпустила.

Розпечене місто, спроквола остигаючи, із задоволенням впускало у свої володіння Його Величність Ніч… «Калейдоскоп» («Издательский дом Дмитрия Бураго» 2014)