Останній день лютого /А. Щербакова Калейдоскоп/

Вікна, що були завішані щільними шторами темно зеленого кольору, майже не пропускали світла до кімнати. За ними, попри сутінково-зелений стан кімнати, на різні голоси терпким і майже весняним різноголоссям дзвенів день, який почався туманом і вологою. Лютий, другий місяць зими, у цьому році взагалі був дивним для Тєрєнтія Павловича й з ним відбувалося Бог зна що! - То усе лютий винен! Байдуже, - незадоволений собою й усім світом спробував навести лад у думках. Все змінилося… Він це відчував доволі давно, може, й не тільки від початку цього місяця, бо все йшло не так, як завжди, дратувало... До того ж почало здавати здоров'я: дивно билося та боліло серце й так тепер тривало кожного дня. Тому сьогодні, прокинувшись від того різноголосся, він ніяк не міг зрозуміти, що то за свято відбувається за вікнами! Спочатку Тєрєнтій Павлович вирішив не здаватися: - Що там робиться? Що за гомін такий?

А встати, вирватися з зеленуватого середовища великого бажання не було.

- Треба якось жити далі? Болить та й болить! Мало що у кого болить! – втішаючи себе бурчав під ніс час від часу, крокуючі по квартирі, бо, взагалі, був досить оптимістично налаштованою людиною, мав багато терпіння та рідко перед чим відступав. Можна було впевнено сказати, що до касти іпохондриків Тєрєнтій

Павлович ніякого відношення не мав. Так би він жив собі надалі, але з кожним днем у тому місці де знаходилося серце більш за біль щось-таки несамовито давило і не давало вільно дихати. Здавалося, що там поселилося щось вороже-чуже, зовсім зайве, й поступово хоче знищити усі сусідні органи загалом. Сімейний лікар, до якого він звернувся - літня людина з сумним виразом обличчя на якому виблискували скельця окулярів у сріблястій оправі, подивився кардіограму Тєрєнтія Павловича і несхвально похитав головою. Уважно поглянувши на пацієнта з понад спущених окулярів, тихо сказав: - Чим це ви себе, шановний, так страшенно перевантажили? Це ж треба так! Серце ваше дуже збільшене! Потім, з сумним та змученим виглядом людини, яку вже давно дістали хворі співвітчизники, вирішив пожартувати: - Пам'ятаєте старий анекдот про здоровенну печінку алкоголіка? Якщо легені заважають печінці, то їх треба видалити! Але Тєрєнтію Павловичу було не до жартів. Раніше він радо би посміявся разом з утомленим лікарем над бородатим анекдотом, а тут чомусь перелякався. - Вибачте, то все пусте а Що МЕНІ робити? - розгублено спитався він. В очах змученого людьми та їх хворобами лікаря знову промайнув сум:

- Людському егоїзму не має кінця!

Подумавши, він виписав якісь краплі, таблетки, велів дотримуватися домашнього режиму і, якось ніяково знизивши плечима, відповів: - Все виконуйте, прийдете десь…ну, скажімо, через тиждень. Але, якщо не дай Бог якесь погіршення то відразу телефонуйте. Режим, звичайно, домашній! - Домашній - то домашній! Що з цим вдієш?

Тєрєнтій Павлович був законослухняним громадянином та взагалі слухняним. А оскільки ще й був срупульозно-акуратним, то виконував все точнісінько, як велів лікар, хоча хворіти, а особливо, лікуватися не любив страшенно. Йшов п'ятий день лікування, а нічого не змінювалося. У грудях колотилося і розпирало ще більш ніж раніше! Тєрєнтій Павлович, як вже було відмічено, страхопудом не був, але тепер він відчував своє серце як щось зовсім окреме! Прислухався до його ритму: то то нормальному і чіткому, то тривожному і тріпотливому, неначе птах у руках людини... В уявлені Тєрєнтія Павловича там в середині утворилося щось на кшталт величезного приміщення, в якому містилося багато кімнат пов’язаних, та не пов’язаних переходами з численними коридорами, коморами і комірчинами, що ховаються у стінах і все у цьому приміщенні було заставлено, захаращено різним непотребом на зразок пустих та наповнених чимось багаторічним скляних банок чи древніх коробок, що віками стоять запорошеними, нікому не потрібними й не цікавими. Подумки мандруючи по простору свого серця, він бачив не тільки те, що одразу впадало в око ! Прекрасні, яскраво освітлені кімнати та просторі зали супроводжували його мандрівку, а потім він потрапляв у напівтемні галереї про які раніше, навіть, не підозрював, заглядав у маленькі темні тупикові кімнатки, а далі, трохи покружлявши у безвиході, знову знаходив великі просторі приміщення з величезними вікнами за якими мерехтіла та виблискувала діамантами зима. На полицях, що заповнили стіни майже усіх кімнат, було розміщено всі його досягнення, успіхи, невдачі, смутки й щасливі моменти. Усе лежало на своїх місцях! Світло переходило в пітьму маленьких кімнаточок без вікон та другого освітлення і ці кімнатки були до стелі забиті ще не озвученими образами, не вистражданими бідами, страхами та іншими малоприємними речами… Серце повністю зайняте минулим й тягнуло за собою, все що прожив, все що передумав і відчув за усі роки свого життя, так нічого не відпустивши! Місця для сьогодення та майбутнього у ньому зовсім не залишилося. А саме жахливе було у тому, що за ці п’ять-шість днів, до «приміщення» пприбув ще якийсь вантаж й він вже не мав чим дихати, тому пігулки та мікстури геть не допомагали! Змучений Тєрєнтій відчував себе тяжким та старим як сама древня Земля. У відчаї він викинув усі ліки до смітника, остаточно втративши страх та інстинкт самозбереження.

Він вийшов на вулицю ближче до людей у той лютий, що дзвенів на різні голоси. Ще зимове, але вже з весняним проблиском сонце пробувало продертися між досить важкими хмарами та залишками туману і розкидати усі ці сірі декорації по кутках світу, але поки що це не дуже вдавалося. - Хто знає скільки мені залишилося? – подумав. Серце виробляло Бог зна що: то билося як шалене, то падало десь у шлунок, разом з ним опускаючись до самого низу, замовкало… нібито хотіло завмерти назавжди! Він відчував, що все там якось знову змінювалося та переміщувалося, ніби "стіни та перегородки" мінялися місцями й усе, що було ясно і чітко розкладене по поличкам, змішувалося. З великих приміщень виникало декілька малих, а невеличкі тупикові кімнатки та комірки, перетворювалися на щось велике та світле! Помилки летіли у коробки з досягненнями й все це зменшувалося до розміру піщинок… Вже не дивуючись тому неподобству, що викликало ще більшу важкість, Тєрєнтій Палович допоміг схожій у своїй тендітності на горобчика бабусі спуститися слизькими сходинками підземного переходу і перевів її на другий бік проспекту. Бабуся вдячно посміхнулася: - Останнього часу мені майже не траплялися такі гарні чоловіки з великим серцем! - Звідки вона здогадалася про велике серце? – слова про "гарних чоловіків" Тєрєнтій Павлович якось пропустив повз вуха, зосередившись тільки на тому, що схвилювало у цей момент. Відійшовши подалі, він перелякано помацав місце, де серце витанцьовувало африканські танці під глухий стукіт екзотичного ритму, але зовні все виглядало нормально. Не знаючи куди себе подіти, Тєрєнтій Палович посунув у бік парку, який щодня бачив з вікон своєї квартири й, обережно пересуваючись слизькими алеями, ходив і ходив, розмірковуючи як зібрати думки до купи.

- Ох і важко ж вам, пане! - дуже літній дідок, що пробігав повз нього подивився зі співчуттям. Всупереч віку, він рухався легко, як молодик. - Важко…, - погодився Тєрєнтій Павлович, осідаючи на лавку. – І що ж мені з цим робити?

Питання було риторичним і бігуна не стосувалося, але дідок, який вже давно втратив надію на те, що може почути у відповідь щось людське, навіть зупинився й, уважно подивившись в очі засмученого чоловіка, порадив як своєму, звертаючись на «ти»: - Прибирання! Прочисть та викинь усе зайве геть!

Нічого більш не пояснивши, дідок побіг далі ще жвавіше, доганяючи чи то молодість, чи може якісь бажання. Хто там знає, що коїться у чужій голові? Повернувшись із парку, у якому чесно кажучи Тєрєнтію Паловичу зробилося зовсім тоскно, він вирішив зайти у подвір'я будинку, що робив не часто.

Тим часом серце пробилося вже десь у горло і надсадно там стукало, дихання зупинялося, в очах темніло і він важко сів на лавку біля дитячого майданчика. - Дядечко, вам погано? – почув ніжний дитячий голосок. Розтуливши повіки, Тєрєнтій Павлович побачив дві величезні темні очі-сливи, що дивилися на нього впритул. Очі займали більшу частину гарненького блідого личка маленької дівчинки школярки, мабуть, першокласниці… З під гарно виплетеної білої вовняної шапочки вибивалося чудове, для цього личка, обрамлення у вигляді буйних темних кучерів. - Господи! –промайнуло. –У дівчинки очі займають усе, а у мене серце... - Ти можеш мені дати відповідь на одне питання? – зважився раптово. - Так! – швидко погодилася дівчинка.

- Скажи: як у чомусь чогось забагато, а це щось замкнуте навічно, то що я маю зробити, щоб його відкрити? - питання було дещо дивно сформульоване, але дітям подобаються різні дивні речі, слова і таке інше, адже їх це найбільш і цікавить. - Все дуже просто! – відповіла дівчинка і віртуозно намалювала чобітками якийсь візерунок на снігу. – Вам потрібні маленькі ножиці, будь-які! Береш їх і дуже обережно прорізуєш малесеньку дірочку! Потім робиш її дещо більшою і все, що не потрібне обов'язково випаде! - пояснила авторитетно, дивуючись, що дорослий дядько не знає і не розуміє таких простих дій. Розмірковуючи про своє, дівчинка з очима-сливами відкрила шкільний ранець, щось там пошукала і витягла маленькі ножиці для рукоділля з закругленими кінчиками. - Ви, напевне, і ножиць не маєте? Можу позичити, - простягнула на маленькій долоні. Тільки обов'язково поверніть мені, дуже прошу, бо мама буде сваритися, що я все гублю! Не забудетеся? Завтра буду чекати на вас біля цієї ж лавки в цей самий час після уроків! - і не чекаючи на відповідь, дівчинка легко, як пташка, випурхнувши з лавки, махнула йому тендітною рукою що була густо розмальована фіолетовим кольором пасти кулькової ручки. - Отакої… Дірочку? Отвір? Так все просто? - здивування Тєрєнтія не мало меж! – А чому б не спробувати? Діти, вони знають…. У другій частині подвір'я, що за будинком, було завжди тихо й трохи морочно. Лавок там не було, ніхто не сидів, люди просто йшли до своїх будинків по доріжці, зарослої старими кущами бузку, або зрідка прогулювалися там з собаками.

Тєрєнтій Павлович, який тепер вже квапився розібратися с ножицями, дірочками й таким іншим, рушив саме туди. Покинувши гамірну частину двора, де, попри зимовий час гомоніли старшокласники та студенти закладів, які були розташовані недалеко, він зайшов за кут, маючи надію що там буде тихо, бо підніматися до квартири вже звсім не мав сил. Нарешті нікого… тільки нічия собака гаркнула йому услід з під якогось куща.

-Ну, що? Треба обережно! - звернувся до собаки. Траба було поділитися хоч з будь-ким. А серце колотило у горлі, вже розсунуло ребра та гуділо під шкірою мов скажений мотор.

Узявшись за краєчок твердого м'яза, віе рішуче зробив круглий отвір! Було дуже лячно, трохи боляче, але це не можна було навіть порівняти з тим, що він постійно відчував останнім часом. З дірочки щось одразу вивалилося, але йому не хотілося дивитися, що саме. Зробивши крок, він відчув полегшення. Собака, відчувши себе важливою й комусь потрібною, пішла поруч, уважно прислухаючись до його тихого голосу. З кожним кроком з отвору щось випадало, висипалося на доріжку, а йому ставало все легше і легше. Те, що давило потроху щезало. Гублячи непотрібне, він ніби бачив, як його серце поступово приходить до норми. Кімнати, зали, комори й комірчини, коридори та галереї – все це зменшувалося, перебудовувалося! Полиці розсипалися у попіл і цей пил летів за ним ледь видним шлейфом. А може то сильний порив вітру просто підняв верхній шар легкого снігу кінця зими? Лютий – місяць підступний… Через декілька хвилин він вже йшов стрімко і ті люди, що бачили Тєрєнтія до зустрічі з дівчинкою, не впізнавали! Обернувшись, він побачив, як один із чоловіків, що проходив повз нього по доріжці, підняв щось з того, що колись належало йому й поклав до свого портфеля… Якась дівчина з пов'язкою на пишному рудому волоссі також віднайшла щось корисне для себе. Вона уважно оглянула знахідку, старанно обтерла її паперовою хусточкою та засунула собі у кишеню, дивуючись, як можна було згубити чи викинути таку чудову "річ". Але Тєрєнтія Павловича це вже не хвилювало. Від тепер, все, що лежало на доріжці, йому більше не належало. До квартири, яка знаходилася на п'ятому поверсі, він просто вибіг по сходах. Ліфта більше не потребував і був щасливий тією незвичною легкістю про яку вже давно забувся.

- Ну, що ж, подруго, - звернувся до собаки, яка не відставала ні на крок заглядаючи у очі. - Заходь! Порадимося, що далі робити й як нам жити! - Завтра ж знайду дівчинку та з подякою поверну їй ці чарівні ножиці! Мушу щось подарувати дитині! Цікаво, які іграшки подобаються малій?

Здалося, звідкись майнуло запахом ванільної цукерки і на нього, сміючись, подивилися уважні темні очі-сливи…

Собака почимчикувала до кухні й одразу влаштувалася під столом, ніби все життя там знаходилася! Тєрєнтій Павлович поставив перед нею миску з їжею та воду.

- Треба це створіння привести до ладу , - подумав. - Здається, вона гарна й така приязна! Повернувся до кімнати, собака тим часом, вмить здолавши їжу, вже трималася біля нього. Увагу знову привернуло дзвінке різнобарв'я звуків, що долинало з-за завішаного зимовими темно-зеленими шторами вікна. Він рішуче шарпнув одну з них й до кімнати потрапив одразу цілий сніп сонячного світла, що-таки зуміло пробитися крізь хмари. Й Тєрєнтій Павлович нарешті зрозумів чому з самого ранку стоїть незбагненно веселий гамір - природа таким чином святкує кінець лютого, а з ним і кінець зими.

(з книги " Калейдоскоп" )