З повісті "Калейдоскоп" Пролог

Будинок, покинутий людьми, сумно споглядав на вулицю пустими отворами колишніх вікон. Скла в них майже не було і рами здебільш були затягнуті пластиковою плівкою, що часто використовується у ремонтних роботах. А ті з них, що залишилися у своєму справжньому вигляді, також сумно вимахували залишками вицвілих пожовклих фіранок, ніби прощаючись з тим, що не залишилося й щезло у часі.

З історії було відомо, колись побудований забудовниками як пансіон, будинок він став просто домом для багатьох людей, у якому купували квартири. які з покоління у покоління переходили у спадок дітям, онукам та родичам. А потім, потім коли взагалі усе змінилося, в ньому, як гнізда, розрослися комуналки, що згодом знову стали приватним житлом. Ось так багато часу історія жильців ходила по колу, поки пару років назад зовсім обтріпаний людьми, негодами та сонцем будинок не поставили на капітальний ремонт, але якихось ознак, що хтось буде займатися ним до сьогодні виявлено не було! Мешканці, які прожили там багато років, інколи навідувалися на старі місця, оглядали покинуте зі смутком та справедливо думали, що і про них, і про будинок "на верхах" просто забули! Високий широкоплечий молодик у чорній плетеній шапочці, що ледь прикривала його пишне русяве волосся, йшов швидко, майже біг, заклопотаний якимись своїми справами. Навіть зі сторони було видно, що він дуже кудись поспішає, але, ніби наштовхнувшись на невидиму перешкоду, зупинився і кинув дуже уважний погляд у вікно на другому поверсі. Раптово, різко змінивши напрямок, хлопець впевнено рушив у сторону входу в будок. Штурхнувши важкі, ще дуже давні товстезні дубові двері, що важко застогнавши у відповідь на його дію, впустили хлопця до середини, зайшов у велике парадне і завмер, прислухаючись до звуків.

Кожен його крок, що лунав як подих грому, видався страшенно зухвалим у цьому завмерлому царстві. На секунду затримавшись, він легко вбіг сходами і якось обережно ввійшов в одну з квартир другого поверху, що ніби чекала на нього. Там також було пусто, лунко, здавалося, вітри усієї планети побували в цьому приміщені. Запустіння… Але піч, що колись йому так подобалась – старовинна піч вся обмощена трохи потрісканими кахлями на яких він завжди роздивлявся веселі жанрові сценки, була на місці. Притулившись до неї, як завжди любив робити в минулі часи, заплющив очі, але за мить відчахнувся. Вона була холодна, як льодяна брила! З цим будинком та кімнатою молодий чоловік був пов’язаний спогадами. Після того, як справжні хазяї квартир виїхали звідти й розселилися по усьому місту, покинутий простір зайняли художники, тимчасово вибивши у місцевого начальства цей будинок під майстерні. Район тут був історичний і з кожного вікна можна було побачити щось небуденне. Ось оцю кімнату з двома чудовими великими вікнами зайняла його подруга і він майже весь вільний час проводив тут з нею. А потім…. Потім вони розсталися. Чому так сталося? Трудно було так однозначно відповісти на це питання, але він жалкував за минулим до сьогодення. Спогади обступили його з усіх сторін, з’явилося якесь тривожне відчуття ніби він знову знаходиться у тих часах, але нічого не впізнає, як у нічному кошмарі.

Колись, вечорами тут вірувало життя, збиралися великі компанії, він тут зустрів багато цікавих людей. Посиденьки могли тривати до ранку, а той пару днів, бо тем для розмов вистачало! Було гамірно, цікаво і весело. Згодом, у кімнатах з’явилася потріпана, трохи обдерта кішечка, що скоріш за все не захотіла покидати знайомі місця і з хазяями не переїхала. Це дивне нічиє створіння полюбили геть усі, годували її найкращим що у кого було, у мисочках завжди була їжа та молоко, але до рук люблячих її людей, кішка так і не далася. Правда, ніхто на неї за це не ображався. Цікаво, що ніхто ніколи не бачив, що б вона з’їла хоч що, але мисочки, час від часу, виявлялися пустими. Також ніхто не знав, чому кішку назвали Кассандрою і вона, прийнявши ім’я, як належне, гордовито гуляла по майстернях, де у кожній мала якесь улюблене місце: подряпану стару канапу або крісло, що залишилося з минулого життя. Спогади додали неприкаяності й так несталим відчуттям хлопця. -- Напевно. щось приблизно таке відчувала Кассандра! – сумно посміхнувся він і рушив до виходу, але в цю мить якась плямиста та волохата тінь прошмигнула під ногами, чи то може примарилося? Мало що приверзеться у пустій занедбаній будівлі! -- Кассандра! покликав про всякий випадок, подовживши звук «с», але киці видно не було.

- Сердечний смуток.

Й дум мінливий рій. Тривожить кожен звук.

Похмурий та холодний світ і пусто все навкруг.

Ласкавий промінь промайнув, в холодній млі пропав...

За уривком поезії, процитованого, немов би, старечим скрипучим голосом, хлопець почув дивні механічні звуки, що нагадували клацання дзьобом … Він навіть голову пригнув, бо йому примарилося, що над головою пролетів важкий птах, подібний до пугача або сови. - Що за чортівня! – він стрімголов вискочив з кімнати, долаючи сходи один через три униз. – Дійсно! Боже, чого тільки не привидиться у забутих будівлях!

Криво посміхнувшись, хлопець навіть втягнув голову у плечі і йому знову стало лячно та моторошно, ніби потрапив у заборонену зону відчуження. А вірш був знайомим… Подруга частенько декламувала його. Книжку з поезією китайської поетеси, що мешкала десь чи не то в одинадцятому, чи не то в десятому столітті - він вже й забувся коли, як не запам’ятав і ім’я - подруга знайшла на сходах будинку та вже більше не випускала з рук. Скоріш за все, хтось при переїзді загубив той невеликий томик. Але дивний голос, у виконанні якого він щойно почув вірш, нічим і близько не нагадував теплий тембр голосу коханої.

Струсивши спогади, та так, що навіть шапочка злетіла з хвилястої гриви, він рішуче закрив за собою двері у минуле, ніби назавжди перекресливши усі спогади й цілий кавалок свого життя, а з ним і час, наповнений коханням та усі надії, що були з цим пов’язані.

Наглухо застебнувши куртку блискавкою, він запакував те неслухняне, досить довге волосся під каптур та, попри покинуту шапку, рушив далі у справах, більш не оглядаючись, ніби того будинку ніколи не існувало. А будинок, застиглий у своїй пустоті й одинокості, здавалося, з сумом та розчаруванням провів його поглядом пустих вікон очей та наче знову завмер, чекаючи на кращі часи хоч будь-яких змін.