Запах цитринового полину …

З силою вдихнувши солено гірке дихання океану, що заповнило легені, болісно роздираючи їх майже до повного розриву, він рішуче пірнув у глибину величезної бірюзової хвилі, що, виросла ніби з повітря, а може піднялася з глибин й вже нависала над його головою прозорою брилою й закликала до особливої мандрівки – того, про що він завжди мріяв та чого ще не здійснював у своєму житті. Таких величезних хвиль він ще не зустрічав! Може для когось, хто тим займався, жив поруч з океаном то було звичним або вже пройденим етапом, але з ним таке відбувалося вперше. Він любив море, океан, шаленів від тієї кількості води – марив підводним світом, що був для нього живим, тим, що його хвилював. Цей світ ніс у собі нові знання для тих, хто мешкав на землі, тому ніякого внутрішнього спротиву водяній брилі він не відчув, навпаки, подався на зустріч незнаній для нього пригоді. Відчуття несамовитого щастя, схожого на сп’яніння, розливалося по грудях і він, майже діставши тверді, повільно, як глибоководна риба ліниво плив над поверхнею у глибині, ледь вигинаючи струнке тіло, майже не рухаючи руками-плавниками. Десь там над ним у якійсь нездоланній висоті світило сонце. Він його не бачив, але відчував і розумів, що гарячі сильні промені, переломлюючись у воді, пронизують її товщу, перетворюючись у цій глибині на дивне світіння, що зрідка раптово вихвачує та висвічує у темному зеленуватому желе, диковинних риб, дивні водорості, що біль схожі на незнаних морських тварин та інших глибоководних мешканців цього чарівного світу. Відчуття захвату знову захлеснуло його, переповнило щастям, адже все, що він бачив здавалося йому просто ідеальним! Й це споглядання дивовижного видовища переходило у повну ейфорію. Але, раптово, за одну мить, сонце, що тільки вгадувалося десь там далеко-високо, втратило яскравість, потемніло, казковий світ начебто вимкнув чарівне світіння й став більш похмурим, тривожним й зараз у дуже темній, зеленуватій воді людина на хвилину відчула себе трохи моторошно: морок, де живуть дивовижні істоти! Він зрозумів, що там нагорі місце, де він зараз знаходився, накрила інша хвиля, може навіть ще більша за ту, у яку він пірнув. Георгій почав задихатися, бо повітря в легенях майже закінчилося, адже він занурився спонтанно, без всякого приладдя. Спробував відштовхнутися від твердої поверхні, але нічого не вийшло: тіло перестало слухатися. Гірко солена вода, яка ще хвилину назад здавалася дивовижним еліксиром, заливала очі, ніздрі, поступово добираючись до легень. Він вже навіть не робив спроби звільнитися! Не рухався лежачи на нерівній поверхні, а водорості, що коливалися біля його обличчя чомусь набули запах цитринового полину. На його груди наповзало якесь велике створіння, що, мабуть, вже не сприймало його за живу істоту. Ще секунда й перед очима заблимають червоні іскри й…. Георг відчув, що помирає у цьому бездоганному для нього світі, але жалю не було! Навпаки, полегшення! Тільки серце, що працювало як бубон, на якому хтось вистукував екзотично-шалений ритм, пульсаром руйнувало думки, які згасали одна за одною та поступово змивало в його очах картинки підводної казки. Останнім, що він почув, було зовсім не доречне для вишуканого підводного світу, голосне «мав!». Це й повернуло Георгія до життя. Кото врятував йому життя! Адже так відходять люди в інші світи уві сні? Так? Це був новий досвід. Георгій знічев'я погладив нахабного Кото, який і не думав покидати ліжко. Тваринка тихенько муркнула, трохи посунулась й міцно заснула. Взагалі, до Кото Георгій ставився байдуже. Кіт був давнім придбанням дружини, але після того чудернацького сновидіння у паралельній реальності й тому, що він мало не задихнувся, присутність живого створіння під боком також вносила свою частку у спокій існування. Ранком Георгій зварив собі міцної гіркої, як смак улюбленого полину, кави, та подумавши, зігрів для Кото велику чашку молока, вперше звернувши на нього увагу, як на живе створіння, а не якусь дурнувату іграшку дружини. Кава сьогодні вийшла неперевершеною – геть чорна та міцна, а невелика гілочка полину додала потрібного смаку та аромату. Лала терпіти не могла каву, яку удома варив Георгій, бо ніяк не могла второпати, чому вона така бридко гірка! Жінка купувала різні сорти, але нічого не змінювалося, бо готувати каву було справою Георгія, а він кожного разу методично вкидав до неї полин. Він знав і любив цю рослину скільки себе пам'ятав. Тендітний ніжний хлопчик влітку, ще з дитинства, під наглядом бабусі мешкав на дачах. З дітей там були тільки місцеві хлопчаки. Постійно ображаючись на товаришів по грі, Георгій знаходив втіху в зарослях високого сріблястого полину, де тихо проливав сльози над своїми невдачами та грубістю місцевих хлопців. Ридаючи, він легенько надгризав сріблясті листочки, схожі на східні візерунки (це порівняння прийшло значно пізніше), а поки що, гіркий смак та ніжний цитриновий запах, ніби змивали образи дитини. Коли він підріс, бабця, яка чомусь тільки на дачах церемонно називала хлопчика Жоржем, порадила йому посадити улюблену рослину в горщик й забрати з собою до міста. Георгій так і зробив. Він вже не уявляв свого існування без цього смаку та запаху. Навіть на дитячих фотографіях він тримав при собі полин, в його виразних, не дитячих очах стиг не дитячий сум, а куточки гарних губ опускалися все нижче, та нижче… Що привернуло до нього увагу яскравої життєрадісної Лали ніхто з її знайомих не зрозумів, хоча Георгій став дуже гарним чоловіком з міцним характером. Може її привабив його розум, рафінована краса, делікатність, чи щось таке інше, що вона цінувала і не знаходила в інших знайомих чоловіках? Що полонило цю красуню? Серед друзів Лали, їх роман – короткий та яскраво-бурхливий став подією року. Лалу просто зачарував високий, дуже інтелектуальний зеленоокий красень, але вони були настільки різними, що навіть важко було уявити їх разом. - Чому у твого коханого такий примхливий вираз губ і вираз обличчя ніби він постійно переживає якесь горе? – ніяковіючи питали подруги. - Не знаю, - трохи губилася у відповіді Лала. – Може, то щось з дитинства, а може через те, що він у житті один? Я в психології не сильна! Але маю надію, що зі мною він забудеться про всі свої незгоди! Він такий незвичайний Я зроблю все, бо на це здатна! – Лала (як і багато хто з дівчат) була впевнена у собі та своїх чарах. А Георгій за цей час не раз спустошував свої полинні плантації на підвіконні, бо дуже ревниво ставився до успіхів своєї веселої синьоокої подруги, що як магніт притягувала увагу протилежної статі. Роздивляючись родинні фото Георгія, Лала мало не плакала з жалю до такої чудової, але постійно сумної дитини з горщичками полину у руках: хлопчик, який ніби ось-ось проллє сльози. - Але це не має значення, – думала вона, адже її кохання безмірне й вона змінить геть усе його життя: змиє тугу й ту прокляту гіркоту зі спільного буття та з очей коханого, адже кохання перемагає усе, а сміятися він вмів, – Лала це знала! Вже було призначено дату весілля і тут стало не до роздумів. Лала з Кото переїхали до Георгія у старовинний будинок, розташований у самому центрі міста в його велике помешкання, квартиру-студію з вікном майже на всю стіну, підвіконня якого було заставлено полином. Особливо Георгію подобався той, що мав легкий цитриновий аромат. - В тебе нові парфуми? – дещо здивовано запитували на весіллі подруги. – Ти ж завжди обожнювала легкі квіткові запахи з ноткою дині? Трохи гіркий, як для нареченої! Посміхаючись, вона відмовлялася, що смаки також змінюються, що треба експериментувати, бо життя не стоїть на місці й здається прісним, але насправді почала розуміти, що запах того цитринового полину вже просякає у її кров: волосся, шкіра… геть усе набувало аромату та смаку гіркоти.

По весіллі, Лала хотіла трохи підрізати рослини та відкрити вид на дахи міста, який їй дуже подобався, але реакція Георгія на ці дії заскочила навіть не лякливу Лалу. - Ніколи не смій чіпати мої рослини! Чуєш? Навіть не торкайся до них! – але Лала ще дуже кохала свого чоловіка й простила йому жорсткий випад. Час, як зазвичай, йшов досить швидко і змінював усе, навіть їх відносини. Тепер тиша квартири лякала. Юний Кото перетворився на товстезну пухнасту кулю, а Георгій зовсім віддалився від Лали. зайнятий своєю роботою, полином та все частіше у вільний час поринав у якісь незрозумілі їй мрії. - Я його зовсім не знаю, - жахалася жінка. Вони майже не розмовляли – не було спільних тем, дітей у них також не було, але тепер Лала, яка спочатку дуже хотіла народити хлопчика схожого до чоловіка, думала, що це на краще. А полин бурхливо розростався, висмоктуючи з неї усі сили та бажання. Навіть її зовнішність почала втрачати свіжість та красу, із синіх очей пропав сміх і яскрава темноволоса Лала поступово перетворювалася на бліду постарілу жінку, здавалося, що вона весь час пробує розв'язати якусь проблему, але не може зрушити з місця. Всі подруги були зайняті дітьми та родинними проблемами й зараз їм було не до почуттів та проблем Лали. Тепер у її житті залишилися тільки робота та Кото, що погладшав ще більше. Георгія не хвилювала ні Лала, ні її думки. Захопленість пройшла. Він взагалі перестав помічати її існування, десь зникав вечорами, а вдома возився з улюбленими рослинами або лежав на дивані, поринаючи у свої далекі мрії. Час від часу перед очима виникало видіння: беріг океану, височенні, майже прозорі хвилі, білі стіни мурів, що огороджують високі білі будівлі поодаль, білий пісок і жінка… майже безтілесна, але з легкою засмагою, що відтіняло довге, вигоріле від сонця біле волосся. А у її дуже світлих блакитно-зелених очах переливалася та кликала за собою вічність. Вона йшла по піску майже не ступаючи, ніби пливла по повітрю, як у воді! - Може вийдемо пройдемося? - не раз питала Лала. - Куди? Для чого? – кривився Георгій і Лала перестала запрошувати його на прогулянку. Оскільки Лала існувала десь там поряд зі своїм Кото і більше його не цікавила, здавалося, що ритм їх життя застиг на віки й окрім улюбленої рослини його домашнє життя взагалі втратило сенс! Але сон цієї ночі щось зрушив! Щось розбилося у їх навіки застиглому просторі: перед очима знову й знову пропливали незнані риби, незвичним світлом переливалася маса зеленуватої щільної води... Лала з’явилася раптово. - Ти ж ніби у відрядженні! – здивувався Георгій, вперше за минулий час звернув увагу на дружину.

- Раніше закінчила справи, - недбало махнула рукою. – Та…. Ще одна справа потребує негайного вирішення: ми розлучаємося, Георгій! Я йду. Таке життя є просто неможливо-ганебним. Там, на відстані, я все вирішила. Георгій з подивом дивився на темноволосу синьооку жінку. - І коли вона встигла стати подібною до висохлої рослини? - подумав. – Навіть не помічав! Як і чому це сталося? Але… Хай йде, як хоче! Її слова його нічим не зачепили! Правда, це несло стільки незручностей! Він вже звик, що вона тут нечутно пересувається по помешканню та й хто буде поливати улюблені рослини, коли йому треба буде від'їхати на якийсь час? - Як хочеш! – байдуже підняв плече, підійшов до вікна і погладив сріблясту гілочку. Як завжди від дотику виникало відчуття єдності та вдячності за ту єдність, ніби вони з полином були єдиним цілим! По квартирі поплив гіркий запах з присмаком цитрини… Через короткий час, Георгій почув, як Лала закриває валізу. - Те, що залишилось, заберу не вздовж, коли влаштуюся! – її голос був дещо здавленим, можливо вона плакала, або просто не могла говорити, бо ледве втримувала валізу та здоровенного Кото, але Георгій навіть не повернувся до неї та не спитав, чи є куди йти та де збирається жити? В ці хвилини перед його очима пропливав білий пісок берега та прозорі високі хвилі океану, сліпуче сонце нагрівало засмаглі тіла людей, промені ковзали по білим мурам та стінам будівель, а вітер грався з невагомим одягом майже безтілесної жінки з довгим світлим волоссям, що неквапливо йшла берегом, віддаляючись від людей… Він відчував гірко солений запах води й ще чогось пряного та дуже приємного. Звереснув чимось придушений Кото і в помешканні знов повисла тиша. У офісі він ніяк не міг зосередитися. - Перевтомився, чи справа в Іншому? Влаштуйте мені канікули, будь ласка, і то в короткий термін! – посміхнувся до літньої секретарки, що працювала з ним вже досить довгий час. – Кудись якомога далі звідси, але бажано ближче до океану! Через короткий час все було готово. - Виліт за тиждень! – буденним голосом повідомила секретарка й відвівши погляд, що хвилину назад просканував його мозок, поспіхом вийшла з кабінету. - А я хотів її звільнити…, - подумав Георгій. – Ото була б помилка! ……. Ніхто з обслуги не пам'ятав, коли ця дуже гарна й трохи дивна дівчина заселилася та влаштувалася у їхньому готелю. З'явившись сама по собі невідомо звідки, мовчазна й легка наче тінь. незнайомка одразу оплатила за проживання на довгий час вперед. Тоді був період міжсезоння, багато номерів були вільні й вона, трохи провештавшись коридорами, вибирала особливе для себе житло. Покоївка, яка не мала конкретної роботи у цей сонний час, з цікавістю спостерігала за її маневрами, розраховуючи, що ця мандрівка буде нескінченною, але дівчина раптово зупинилася у невеличкому, дуже затишному номері із двох кімнат з окремим виходом у внутрішній двір з фонтанами та екзотичними рослинами. - Цей, - стомлено майже посміхнулася незнайомка куточком губ. – І одразу виставила табличку «Не турбувати», закривши двері перед носом у не в міру допитливої працівниці, що спостережливими очима стріляла, як зі швидкого кулемета. Пройшло пару місяців й дівчина стала ніби невіддільною частиною готелю - своєю місцевою. Потім пройшов рік і вже ніхто не питався чи оплачує вона номер далі, чи мешкає собі просто так… Скоріш за все, інколи платила, інколи нє, а може й платила вчасно та справно, але це вже нікого чомусь не хвилювало. Дуже гарна: тоненька, струнка й майже безтілесна з ясними очами у яких переливалася вічність та довгим вигорілим світлим волоссям, що оповивало загоріле тіло, вона рано вранці виходила на берег, йшла, майже не торкаючи піску витонченими ногами в сандалях, що були зроблені зі шкіряних пасків й нагадували древнє взуття. Тонкі невагомі, з тонкого прозорого шовку шати розвівалися вітром і здавалося, що вона пливе у цьому до нестями розігрітому маревом повітрі без обрію. Знайшовши відповідне місце, кожного разу інше, дівчина сідала відпочити й збудувати пару нових замків які ніколи не повторювалися. Вона не реагувала на спроби знайомства, на репліки та увагу зі сторони відпочивальників чи ще на щось інше. що могло відірвати її від думок та замків. Замки змивало приливом, але вона вперто будувала нові інші та ще кращі. Після заходу сонця, дівчина зникала у своєму номері й виходила знову тільки вранці. Не любила спілкування, ніхто не бачив її на вечірніх розвагах чи в барі – не мала до того ніякого бажання! Поступово вона стала чимсь на зразок місцевих пам'яток : її та фантазійні замки, ті що не встигло змити хвилями, показували туристам. І, як би вона раптово зникла, то напевно звичний світ готелю перевернувся б з ніг на голову, бо втілювала у своїй особі щось з вічності. …….. Тихо відчинивши двері мешкання, що недавно було спільним, Лала, мало не на навшпиньках, увійшла до квартири. Тиша… Полин, що вже другім рядом вився по вікні, розкидані чоловічі речі – все було звичним, як і раніше. - Добре, що його не має! – втішилася. Зустрічатися лицем до лиця з Георгієм не дуже їй хотілося. Але щось насторожило жінку, що – вона й сама не знала. Подивилася у горщики. Земля була вологою, але на присутність Георгія у квартирі нічого не нагадувало. - Кудись поїхав! - здогадалася. - Але пройшло вже понад місяць…. Раніше він таким не був.

Згадавши, що життя – дивна річ й все у ньому є мінливим, Лала почала збирати свої речі, що залишилися з минулого разу, бо вона втікала від Георгія та цього житла, як можна скоріше. Як це часто буває у таких ситуаціях, підкотили спомини, ніби тут на неї чатували! Яка вона колись була щаслива та переповнена надіями, яка впевнена у своїх силах та енергії кохання! - Смішно! Смішно і гірко… Лала змінила місце праці, номери телефонів, електронну пошту, і взагалі все, що можна було змінити, навіть, половину знайомих відправила у небуття! Провела пальцем по дзеркалу, що вже встигло припорошитися і вся образа знову стала перед нею величезною скелею. З'явилася якась дика сила, виплеск енергії… Не втримавшись, вона почала трощити вазони з полином, як головного ворога! Вона кидала їх на підлогу, била молотком для відбивних, знайшовши його на звичному місті, видирала полин з землі й топтала. Коли все було скінчено, квартира нагадувала велике побоїще. Лала огляділа «поле боротьби». Вона була задоволена собою й швидко зібравши усю потрощену «красу» в пакети для сміття, поволокла їх на смітник! Щось там випадало з пакетів, але Лала була в тому стані, вона ні на що не звертала уваги. Потім, трохи заспокоївшись, витерла пилюку, вимила підлогу й тріумфально пішла до виходу. -Ну, тепер дзеркало, як дзеркало! Ніхто ж окрім мене його не витер! – подумала і здивовано зупинилася… Дзеркало відображувало гарну зовсім молоду, як ще було не так давно, й дуже гарну жінку з розпашілим обличчям та синіми, переповненими сміхом очима. Минула сутність вся у зморшках зі скорботним виразом обличчям залишилася десь там в дальньому кутку квартири бувшого чоловіка й потім зникла назавжди. - З поверненням, Лала! – весело привітала себе жінка та закрила тепер вже назавжди двері у те сіре, ніяке минуле. …………… Реальність виявилася це більш фантастично гарною ніж уявляв собі Георгій. Все ніби було точнісінько таке саме, як у мріях та видіннях, але воно обуло живе, наповнене запахом справжнього океану, рослин, квітів, птахів та прянощів. Але самим фантастичним було те, що він побачив жінку, яка весь час оживала у його мріях там, у місті, яке він тепер хотів геть забути, як і усе своє життя до цього моменту. Він бачив тільки її й океан. ЇЇ, невагому, світло-золотисту, що приходила у сни. На берегу він сідав досить близько, але так щоб не заважати й спостерігав, як тонкі руки вправно і впевнено втілюють її задуми у життя. Навіть коли великі будівлі розсипалися - не від хвиль, а пересихаючи під променями сонця, що пекло, висушувало все навколо, вона не нервувалася, лягала на пісок обличчям до океану й придумувала щось нове. За цей час Георгій не перекинувся з нею ні єдиним словом. Першого разу, побачивши дівчину за роботою, він був такий вражений! Адже не часто стикаєшся зі своїми видіннями у реальному житті! Він спробував привітатися, але вона, сковзнувши по ньому байдужим поглядом у якому коливалася вічність, тонкою, але сильною рукою відвела від себе чоловіка, що заважав їй дихати, бо підійшов занадто близько. Відтепер Георгій просто знаходив її, де б вона не була й мовчки сідав десь недалеко, щоб бачити її, чути та відчувати рухи тонкого загорілого тіла. Дівчина якось поступово притерпілася, звикла і, якщо він трохи запізнювався, з подивом подивлялася на місце, що пустувало, великими прозорими очима кольору океанської хвилі. Споглядання за мрією, що ожила так раптово, викликало стан ейфорії: жінка та її замки геть заворожили його. Єдине, чого тепер не вистачало Георгію для повного щастя - запаху улюбленої рослини. Дивними екзотичними ароматами рослин та різнобарвних квітів було заповнено весь простір внутрішнього двора, маленькі пташечки бадьоро працювали біля них, але Георгія вся ця краса залишала байдужим. Він хотів свою рослину з її неперевершеним для нього запахом й смаком. Коли сонце йшло за обрій, дівчина зникала у своїх кімнатах, він, знічев'я, зробив пару вилазок поряд з готелем й несподівано знайшов щось подібне до улюбленої рослини. Може це був місцевий полин? Бо рослина була ще більш гіркою й мала більш інтенсивний запах, але в цілому…. Оглядаючись, щоб його ніхто не побачив, Георгій обережно відкопав ножиком невелику молоду гілочку з корінцем й ховаючись приніс її до готелю. Гілочка напрочуд швидко пустила корінці й він під керівництвом коридорного, що приніс йому гарний горщок з місцевої кераміки і якусь суміш землі. Рослина почала швидко розростатися і йому стало затишно, як у дома. Якогось дня він навіть приніс декілька свіжих гілочок дівчині, дуже хвилюючись за її реакцію. На мить очі кольору океану застигли від подиву, але вона не відкинула дарунок. Вона просто закопала гілочки поряд з замком, що якраз добудовувала і вийшло щось на кшталт оазису у пустелі. Дівчина оглянула закінчену роботу й вдячно посміхнувшись простягнула йому тонку засмаглу руку, по якій ще струмочками збігав пісок. Піщинки, поєднуючись зі своєю базою на ґрунті утворювали щось схоже на колообіг, ще було цікаво і Георгій з дівчиною спостерігали за цим явищем однаково нахиливши голови. Так і тримаючись за руки, вони покинули замок та свої речі й пішли берегом все далі та далі від людей, які за розміром вже були схожі на ті піщинки, що недавно падали з рук дівчини. Раптово вона зупинилася й уважно подивилася йому в очі. Георгій зрозумів, що дівчина хоче увійти до води. Слів вони не потребували. Не відпускаючи один одного, вони заходили все далі на глибину. Раптово на спокійній поверхні океану з'явилися високі хвилі. Може то був прилив, а може щось інше розбурхало океан. Хто зна? Вони колихалися на глибоководі, не відпускаючи один одного, і чекали. А коли з'явилася величезна хвиля, швидко обмінявшись поглядом, одночасно, ніби робили це усе життя, пірнули у неї. А далі… Далі все було, як у його сні. Вони плили майже над самою твердю дна, він постійно відчував руку дівчини у своїй – вони стали схожі на тварину з двома головами, а сонячні промені, що пронизували товщу води обвивали подвійне тіло райдужними джгутами. Навкруги кружляли невідомі риби ті інші незнані мешканці глибоких вод океану. А потім, коли вже зовсім не вистачило повітря, він, відпустивши її руку ліг на дно, почуття розтікалися, як той пісок чи розмивалися, як вода. Він не знав куди поділася дівчина, чи вона поряд, чи ні, але це вже не мало такого величезного значення, як раніше. Темні води океану наповнили його до останньої клітини, свідомість розмило червоними бризками й нарешті прийшов спокій, який не потребував нічого й нікого. Легка димка аромату цитринового полину та смак гіркоти на секунду з'явилися, як відлуння реальності й зникли назавжди. Епілог, який можна було б не згадувати, бо невідомо, чи так було, чи ні. Ранок тридцять третього дня народження комунальної працівниці Міранди не задався від того моменту, як вона розплющила очі! І тепер понад усе хотілося покінчити з тими набридливими справами у дворі, не бачити людей, що половина їх просто не помічала ні її, ні її старання зробити все чистим і гарним. Хотілося нарешті повернутися до того напівпідвального приміщення, де вони завжди своєю сталою групою святкували різні дати та інше. Її подруги з сусідніх об'єктів вже накривали довгий стіл, а вона ще возилася у дворі. - Ну, що то за люди??? – бідкалася біля смітника. – Рослини поламали, горщики потовкли. Навіть і на думку їм не спало, що все це живе! Землі понасипали й, взагалі…, - Міранда закінчила свій виступ міцною ненормативною лексикою. - Ой, а це зовсім ціле й з корінчиком! - забуті інстинкти землероба заставили бережно взяти вцілілу рослину до рук: - Посаджу у той гарний синій горщичок, який Любка з шостого презентувала вранці! Підхопивши мітлу та, притиснувши до грудей рослину, Міранда помчала до подружок. Як гарно вийшло! Вона знайшла полин, а Петро-сантехнік той, що останнім часом хвацько залицявся до неї приніс пляшку абсенту - горілки на полину! Щей зеленого кольору. Казав, що вранці дядько з 58 квартири подарував. Скоро вже з підвалу залунала музика та пісні «про любов», а «дівчатка» різного віку завантажували на стіл різну їжу та пляшки. - За новонароджену! – знову прогримів тост. Всі вже добряче хильнули тієї зеленої, були веселенькими та подобалися один одному все більше й більше. -Ох, яка ж гірка тая горілка ! Ніби й світ після ковтка став солодшим! Обличчя Міранди стало рожевим: - Як добре! Ніби всі образи пройшли, а їх за життя накопичилося чимало! Причепуривши коротке волосся, вона підійшла до підвіконня та закопала живий корінчик у землю й посунула горщик з полином ближче до світла.