Коли це було? Анна Щербакова Оповідання

З діалогу у вагоні :)

- Коли це було? В доісторічні часи?

- Це було до Китаю,чи після Китаю? - Ні, це було після того, як Фаня перехворіла на свинку ...

Мабуть, колись давно в незапам'ятні часи, чимало з цих гір були сердитими вулканами, але час змінює все і через незліченну кількості років, століть, а може й тисячоліть, вулкани втомилися, бо Саламандри - духи вогню покинули обжиті місця. Гори видихалися і постарішали. Верхівки, що колись були гострими, як стилети, стесав час і вони, поступово, перетворилися на досить рівні мальовничі плато, над якими, переміщаючи маси стрімких хмар, дихала планета.

Правда, один з вулканів все-таки зберігся і зберіг своїх Саламандр, але через поважний вік був майже сплячим. Інколи прокидаючись та споглядаючи зверху на житла людей, розташованих біля його підніжжя, древній вулкан роздратовано обтрушувався, викидав хмари жовтуватого сірчаного диму і ліниво плювався залишками розжареної лави, яка, сповзаючи по стрімких скелях униз, поступово застигала на них гладкими схожими на хвилі виступами.

Порода і скелі вивітрювалися, вимивалися зливами і вся ця місцевість виглядала незвичним для Землі фантастичним краєвидом.

Унизу весь простір між горами було покрито густими лісами, серед яких одне за другим виростали міста. Якщо подивитися з верхівок гір, міста і містечка здавалися незначними острівцями у їх густій зелені.

В лісових містах жили міцні, витривалі, чимось схожі один на одного люди, але, незважаючи на природний відбір, діти все-таки народжувалися різними. Колись, у минулі часи в житті людей все було перемішано: сильні, слабкі - жили разом, не замислюючись про недоліки один одного, прощаючи, не звертаючи на це особливої уваги.

Ситуацію змінив старий вулкан, прокинувшись зненацька. У його світлі відмінності між людьми стали помітнішими й в управлінні суспільством з'явилися певні труднощі.

Дивними, або як стали їх називати - «не стандартними» виявилися ті, хто в силу характеру, або інших здібностей та особистих даних погано вписувався або взагалі не міг пристосуватися до загальноприйнятих форм та норм. З такими людьми було важко, вони не хотіли підкорятися викристалізуваній системі.

З цих пір та відмінність, тобто «не стандарт» в середовищі городян став ганебним словом - не приведи Боже, кого-небудь звинуватити у чомусь подібному!

«Нестандартні» кидали виклик суспільству й тінь на самі його основи, ніби зневажаючи це все просто фактом свого існування.

Ніхто не зауважив, коли перші з них покинули місто, знайшовши притулок у горах, але з деяких пір, після винесеного місцевою владою вердикту, ці люди примусово йшли з суспільного життя. Піднімаючись у гори вони поступово заселили майже всі плато.

На кожній придатній до життя верхівці виникли скромні селища. Вибравши будь-яке з них, люди дуже рідко перебиралися в інші місця. Це було зовсім ні до чого, бо

майже всі гори окрім тої, що була розташована біля самого вулкану, були схожі один на одну як близнюки.

Не можна сказати, щоб у цих селищах жилося погано. Проте це було зовсім інше життя, яке повністю відрізнялося від нижніх, оточених лісами, галасливих міст.

Там внизу йшла вперта щоденна боротьба між усіма і за все, а тут, високо, гори дихали вічним спокоєм та мудрістю Землі. Куди не кинеш оком - простір, тиша, життя без суєти та поспіху, величезні горді птахи, що кружляють над усім і усіма у високому небі.

- Добре було б згадати, у якому саме з тих містечок народилася!

Тат, дівчинка-підліток за фактом народження «нестандартна», дивилася вниз з височенної скелі і бачила крихітні будиночки декількох однакових містечок біля підніжжя, але точно визначити де вона народилася, було важко. Вона ще трохи пам'ятала свою вулицю та будинок, залишилося лише відчуття присутності мами.

Хоча Тат була з «тих», батькам деякий час вдавалося приховувати дитину від сторонніх очей.

- Я так могло статися? Невже моя відмінність, чи відмінність когось іншого настільки жахлива, що нас викпеслюють із загального життя? Невже я була настільки слабкою, що не могла залишитись серед людей у місті? - думала вона. У такі хвилини біль заповнював всю її сутність. Що ж, нічого такого дивного не було в тому, що від будь-якої несправедливості й образи серце дівчинки миттєво покривала тонка, прозора , але дуже міцна луска і дівчинка не могла рухатися, бо плівка так тиснула на серце, що кровоток майже зупинявся. Але ж під одягом цього ніхто не бачив і ніхто навіть не здогадувався! Так... Дитина не зносила жорсткості! Коли луску пробували відокремити від м'яза, що разу відривався крихітний шматочок і з ранки падали густо-червоні краплі крові. Батьки довго приховували той факт, що у них народилася дуже вразлива дочка з вадою дуже тонкого відчуття: це вважалося поганим тоном й великою ганьбою, вони почувалися би жахливо, як би хтось здогадався. Їм було ніяково, соромно, адже дівчинка підростала і про це могли дізнатися. Ще була ймовірність того, що потім вона в місті просто помре, кожного дня спливаючи кров'ю…

Зовсім маленькою, вона справлялася зі своєю недугою, кожного вечора здираючи луску перед сном, густі червоні крапельки падали їй на руки. Вона збирала прозорі лусочки, що переливалися усіма кольорами веселки, ховала до коробочки, щоб пізніше ... пізніше, коли залишиться одна, викинути їх геть непомітно для усіх! Навіщо ж її позбавили дому і привели у це місце?

- Тат ледве пам'ятала як йшла у гори, піднімаючись по майже непомітній стежинці, що вилася між густими деревами, потім скелями, з яких випиналися темні величезні каміння. Здавалося, що будь-яке з низ може зараз відірватися і розчавити їх! Підйом був довгим та важким, часом шлях перекривали стрімкі струмки, що мчали з величезною швидкістю вниз, або невеликі водоспади. Перед очима маячила сильна чоловіча спина, але Тат настільки втомилася, що вже не могла зрозуміти хто це: батько чи провідник з плато.

Потім вона вже не могла йти і її несли на руках ...

Дівчинка натерла ноги, розбила коліно, але не звертала уваги - до болю звикла. Їй здавалося, що вже пройдено величезну частину шляху, але кожного разу виявлялося, що вони тільки трохи піднялися вгору і тепер йдуть паралельно тій стежині, по якій тільки що рухалися. Густий ліс, що знизу покривав гору, закінчився, а далі йшла майже гола прямовисна скеля. Вони дійшли до тонкої, але дуже міцної драбинки виплетеної з канату, що здавалося звисала прямо з неба. Тат навіть страшно було подумати, що вона повинна дряпатися по ній угору.

Там на горі, після підйому, дівчинка одразу заснула, притулившись до батька, а коли прокинулася, то виявилося, що знайомих з дитинства людей поруч немає і вона залишилася зовсім одна. М'який яскравий килимок з дому, на якому вона лежала під великим кущем, а може, то було невисоке розлоге дерево (Тат поки що цього не зрозуміла) був єдиною річчю, яка залишилася з її минулого життя . Поруч стояв низенький столик з незнайомою їжею на невеликій таці та скляний жбаник з прозорою водою, ще - коробка з чужим гарним одягом, напевно, для неї. Тат скам'яніла, вона ненавиділа вдягати чуже й навіть плакати не змогла, хоча знала, коли йшла сюди, що нікого з близьких поряд не буде, але лусочки не з'явилися і це здивувало її.

До неї підійшла гарна жінка. Звідки вона з’явилася, Тат не вгледіла. Жінка щось говорила, дівчинка не чула і не розуміла про що йде мова –така була налякана, але ласкава інтонація і м'який тембр голосу красуні трохи заспокоїли маленьке хворе серце.

Жінка обережно розчесала довге сплутане волосся розгубленої дівчинки великим дерев'яним гребінцем, потім взяла її за руку і, щось розповідаючи, повела знайомити з іншими мешканцям селища. Так почалося її життя на горі. Верхівка, на яку привели Тат, відрізнялася від інших селищ. Печери,що були розташовані на краю плато півколом, закінчувалися чудовою природною Галереєю з жовтого каменю . В Галереї, як у великому будинку, мешкало майже все товариство місцевих жителів. Місце було прегарним: недалеко від Галереї у невеликій улоговині між їх горою і вершиною-вулканом знаходилося озеро з цілющою водою, яке утворилося з джерел-потічків, що стікали зі скелі, перетворюючись на ряд незвичайно прекрасних водоспадів, які наповнювали величезний природний басейн.

Озеро заслуговувало на особливу увагу. Про його воду серед горян ходили легенди. Говорили, що вода з озера має здатність зцілювати багато недоліків і відмінностей, поступово день за днем, розчиняючи, змиваючи їх ... Зарості квітучих кущів, що буйно розрослися біля Галереї та печер, теж виділяли цю вершину з нескінченної низки інших й плато було, хіба, самим мальовничим у цьому гірському світі. Дехто з мешканців припускав, що склепінчаста Галерея, була створена не зовсім природним шляхом, що, мабуть, в давнину, хтось із перших майстрів, що добрадися сюди, доклали руки і допомогли творінню природи вибудувати те, що служило тепер всім їм спільною домівкою.

До дівчинки поставилися як до рівноправного жителя селища. Їй виділили невелику зручну печерку-кімнатку, що пустувала з недавнього часу і Тат, з допомогою мешканців, поступово обживалася, звикаючи до нових у її житті людей, місця, житла.

- Хто тут мешкав до мене? Де закінчується ця місцевість? - питала дівчинка, оглядаючи околиці з верхівки скелі -галереї. Тат подобалося забиратися якомога вище, туди, де її огортали хмари. Там дихалося настільки легко і радісно, що вона зовсім забувала про платівки на серці та біль.

Старожили у відповідь знизували плечима. Адже всі жителі селища були «звідкись» і ніхто із них не знав, де закінчуються ці безкінечні гори. Коли Тат підросла і звикла до нового життя, жінка, яка першою зустріла її, пояснила: батьки привели дочку сюди, почувши про цілющу воду озера. Вони мали слабку надію, що вилікувавшись, вона стане звичайною, сильною і зможе повернутися додому. Але Тат не дуже в це вірила. Слова нічого не значили. Ще там внизу, випадково почувши розмову дорослих, вона зрозуміла, що жителі гірських плато рідко повертаються у свій колишній світ. Вона вже зрозуміла, що в минулому житті їй не було би місця, бо давно б спливла кров'ю. Їй здавалося, як крізь сон пам'ятає слова батька, почуті в той її перший сумний вечір на горі: « Моя дівчинко, хоча б будеш серед таких, як ти ...» Рідкими спалахами виникали уві сні образи дитинства, поступово стиралися нечіткі обличчя людей, шум і метушня міста, житло, запахи, м'які промені золотаво-зеленого сонця, що пробиваються крізь листя дерев. Все тануло у яскравому світлі сьогодення.

Тат стала невід'ємною частиною селища та його жителів. Всі вони були різними: цікаві люди чоловіки та жінки різного віку, яким нічого було робити серед сильних та однакових. Математики і музиканти, астрономи і художники, дослідники, поети й будівельники - всі вони були від народження наділені різними рисами характеру та здібностями, але мали щось спільне: думка суспільства та його признання була не важлива для них.

Деякі з них могли літати, правда, на різні відстані, інші, навпаки, навіть ходити не могли, пересуваючись за допомогою особливих пристосувань. Але життю на плато це не заважало й ті, що не могли рухатися, незважаючи ні на що, майже кожен вечір збираючись на терасі Галереї, вели довгі розмови, розмірковуючи про траєкторії польотів тих, хто літав, про їх злети та посадки, вели бесіди про дальні і ближні землі, яких ніколи не бачили. Вони мали величезний запас усіляких теоретичних знань й ті, хто міг літати, поблажливо посміхалися, не особливо звертаючи уваги на їх не завжди доречні поради.

Ніхто з них, тих, хто «відрізнявся», про своє життя тут не шкодував: для них, що живуть на вершинах, мати свій світ і заняття було цілком природним станом. Ніякі відмінності, а тим більш слабкість, вадами вони не вважали. У містах, де жили великі сталі колонії людей, ніхто не замислювався про те, чого потрібно «одному», ніхто не жалував «інших», а тут, на плато, можна було бути щасливим у своїх думках і заняттях. Що було їм ділити?

Адже їх, всіх жителів на плато було зовсім небагато, вулкан зігрівав, погода завжди була рівною, на скелях росло безліч ягід і корінців, якими в будь-який час можна було втамувати голод, а сонце, місяць і зорі, сходили і заходили, підкоряючись вічному круговороту Всесвіту. Не можна було сказати, що це було якесь ідеальне місце, або спільнота: бували тут і зіткнення, й сварки, й з'ясування стосунків. Але ці маленькі «катаклізми» просто вносили різноманітність у буденний ритм життя і закінчувалися швидше, ніж виверження сірчаного диму. З усіх жителів селища, Тат у друзі вибрала двох: «Чоловіка, що літає на Грифі», і «Жінку, яка живе в печері окремо від усіх» - ту, що зустріла її. Чоловік на плато був старожилом. Він довго жив у повній самоті, тому усі й називали його Порадником. «Чоловік, що літає на грифі», потай дивувався, чому йому дали таке ім'я. Адже насправді тут його поради були нікому не потрібні! Жителі селища вважали його спокійним, мудрим, й ніхто не підозрював, що відмінність, через яку він колись пішов з міста, була жахливою: отруйна кров страшенної заздрості, що загущувалася та приводила до вибуху судин у яких текла. Кров неймовірно густого чорного кольору, капля якої була згубою для усього живого.

Завжди в усьому бути першим!

Народився він нормальним міцним стійким хлопчиком, але підлітком почав заздрити тим, хто мав здатність літати й такі думки вже були «не стандартними»!

Він пробував літати на усьому, що мало крила, або імітувало їх. В один із днів він впав з величезної висоти, розбився і більше не зміг стати на ноги.

Заздрість зруйнувала його тіло, а в судинах з’явилася чорна кров. Заздрість з'їдала! Хтось із його рідних дізнався про це місце ... Тут на горі, завдяки цілющій воді озера, самотності і спокою він вилікувався та приручив Грифа, який став для нього справжнім другом, а не просто засобом для польотів, і вирішив залишитися тут назавжди.

Йому подобалися нове життя, свобода і незалежність. Притуляючись до птиці, і відчуваючи її тепло. Пораднику здавалося, що він та Гриф є одним цілим - може кентавром? Тільки замість тіла коня він мав тіло птаха.

Тат потоваришувала з Порадником і його вірним другом, якого завжди пригощала чимось смачним. Часами вона вела з птахом тривалі бесіди. Гриф уважно слухав нову подругу, поглядаючи на неї навпівзаплющеним мудрим оком, нахиляючи голову на голій шиї то в один бік, то в другий. Не всі жителі селища відчували до Грифа симпатію через ту голу шию, але дівчинці було байдуже - він їй подобався. Іноді Порадник брав Тат з собою у мандри. Літаючи у повітряних потоках, вони кружляли над вершинами гір, містами, лісами, пірнали в недосяжні для інших холодні озера, бігали по снігу під палючими променями такого близького сонця і, навіть, одного разу пролітаючи над вулканом, бачили потік вогненної лави, що повільно сповзав і застигав на протилежному схилі їх гори великими хвилями... Це були фантастичні моменти, вони викликали такі сильні відчуття про як раніше Тат навіть і не здогадувалася. Жінка, яка першою привітала її на горі, і до якої у дівчинка зразу відчула довіру, теж колись жила в одному з міст. На відміну від багатьох мешканців плато, вона, як і Порадник, народилася нормальною. Її слабкістю стало кохання, що розквітло подібно до казкової квітки з темними прозорими пелюстками ...

За її словами життя внизу зруйнувалося через хмару вулканічного попелу, все що вона любила засипало його товстим шаром. Насправді, ця розповідь була не дуже правдивою, тому що , вона втратила того кого кохала, ще до появи хмари. Сильні спалахи вулкану змінили, чи дали поштовх, виявивши дар-відмінність - здатність читати думки інших людей.

Через це коханий відмовився від неї! Любов покрилася шаром попелу, загинула, а вона мало не померла від цього. Звичайно ж, її дар перетворився на кошмар для жителів міста й через деякий час її просто вигнали.

Найбільш дивним у цій ситуації було те, що лише думки звичайних не були для неї секретом. Думок «тих, хто відрізнявся» вона сканувати не могла. Не знаючи, як знайти більш зручний шлях на гору, вона довго видиралася по майже прямовисній стіні, чіпляючись за ледве видимі виступи, прагнучи до верхівки… Мешканці з плато ледве врятували напівживу істоту, яка згодом виявилася прекрасною жінкою.

Спільне життя у Галереї трохи гнітило її і жінка знайшла собі симпатичну печеру у боковій скелі. Самотність влаштовувала! З тої пори її стали називати «Жінка, яка окремо живе в печері». До її оселі, розташованій на самому близькому вулкану схилі, вели кілька великих сходинок, невідомо ким, вибитих у твердому камені. Мабуть це також зробили ті давні майстри,що збудували й Галерею. Це було прекрасне місце: поряд з входом у печеру било джерело і прямо з каменів росли кущі, з яких звисали грона великих запашних квітів. На цю печеру ніхто окрім неї не зазіхав, бо житло, хоч і просторе, але нестерпно гаряче, нікого не приваблювало. Далеко не всі витримували таку температуру...

Говорили, що колись в прадавні часи там мешкали духи-Саламандри, які володіли силами блискавок, магми і вибухів. Вона ж стверджувала, що змушена так жити, бо з деяких пір без тепла і енергії вулкану її існування було б немислимим: жінку з'їдав жахливий холод з-за безнадії та туги за втраченим коханням. Засипане попелом, його повернути було неможливо.

Вся надія у неї була на Духів Вогню, які могли й зруйнувати, і зцілити. Іноді жінка не виходила з печери по декілька днів. Всі знали, що в цей час за нею полюють «очі рисі», з якими вона намагалася боротися.

Безнадія - очі рисі злі ...

Холодні, нещадні очі вбивці, що зачаїлася і чекає ...

Очі, що мерехтять у темряві. Очі, що супроводжують кожен рух, думки, почуття, та його відсутність.

Ненависть - безнадія туги. Очі, що мерехтять у темряві - ненависть туги ...

Туга, яка захоплює, поглинає, туга, яка обвиває, обволікає з голови до ніг. Вона сліпа як черв'як, огидно-жахлива, безформна, темна -

Туга-безнадія що точить зсередини зростає день, за днем Холодні, туманні нетрі душі. Туга ... День за днем, хвилина за хвилиною

Збільшується похмуре підземелля, у темряві якого виблискують холодні,

Повні ненависті очі рисі, очі безнадійного суму, що мерехтить у темряві ...

Так і йшло життя на плато: день переходив у ніч, зрідка змінювалися мешканці Галереї, а більше нічого особливого в житті селища й Тат не відбувалося. Велику частину часу вона проводила під великим кущем, де прокинулася першого ранку, а у Галереї ховалася тільки у негоду.

Всередині куща був досить просторий майданчик - гілки оточували його на зразок намету. Там вона плела довгі міцні мотузкові драбини, що б «ті, що не літають», при потребі могли безперешкодно спуститися з гори і повернутися назад та грала на флейті. Цьому її теж навчила «Жінка, яка окремо живе в печері». Тат подорослішала. За час, який вона провела тут, платівки-лусочки на серці зовсім не з'являлися й вона думала, що цілюще озеро вилікувало її. Щоранку вона купалася в його теплій прозорій воді, дно здавалося близьким, і все було видно як на долоні, а вечорами розглядала великі блискучі зірки - адже вони були зовсім поруч. Одного разу на світанку у їхньому селищі з'явився новий мешканець - юнак з блискучим мечем. Тат у цей час плавала у озері, пірнала, намагаючись дістати з глибин мерехтливий зелений камінь, що формою нагадував серце.

Зараз це чомусь здавалося її найважливішим, здавалося, що після цього у її життя увійде щось нове, дуже важливе, адже вона була зовсім юна і жадала змін, сильних почуттів і всього незвіданого. Камінь, вабив, притягуючи погляд, але в руки не давався. Незнайомець був «з літаючих». Спікірувавши з висоти, подібно до великого птаха, він стрімко увійшов у воду без єдиної бризки. Жителі селища, що частенько прокидалися зі сходом сонця, зібралися біля озера, спостерігаючи за тим, як він плюскається, не випускаючи меча з рук. Всі одразу зрозуміли, що не тільки вміння літати - меч теж був його особливістю, бо він навіть у воді не міг розлучитися з ним ні на секунду. Мерехтлива сталь приворожила і Тат, вона прикипіла до нього поглядом: вигострене лезо блищало, переливалося в ранкових променях.

- Чудово! Лезо схоже на платівки мого серця - такі ж райдужно-мінливі та міцні!

Тат здалося, що у неї з Юнаком так багато спільного! Юнак звернув на неї увагу, коли дівчина виходила з озера. Він якось зверхньо з подивом оглянув худеньку фігурку, оповиту мокрим волоссям, вловив її захоплений погляд … і Тат здалося, що у погляді блискуче-недосяжного хлопця промайнули глум і презирство.

Відчувши гострий, як у дитинстві біль, вона зрозуміла, що нічого не змінилося - платівка, що з'явилася від погляду, Юнака зненацька боляче прорізала серце. На мокру долоню впала червона крапя. - Що це? - з подивом і деякою гидливістю запитав, юнак, розглядаючи тоненьке, виблискуюче покриття, що з’явилося на шкірі дівчини: - Твоє серце так надійно захищено? - в його голосі Тат відчула глузування. Це було дуже несподівано, страшенно прикро й зовсім не властиво для мешканців плато.

- Звідки ти взявся в нашому селищі? Тут ніхто нікого не докоряє за відмінності! - гордовито спалахнула вона. Відчула, що не має чим дихати. Серце застигло, частково пертворюючись на панцир. Швидко загорнувшись в тонку, трохи вицвілу на сонці теракотово-червону тканину і підхопивши флейту, з якою майже не розлучалася останнім часом, дівчинка швидко зникла в кущах. Кілька літніх жінок, які спостерігали за цією зустріччю та сутичкою, із засудженням подивившись на Юнака, тихо розійшлися у своїх справах. На озері знов запанувала тиша. Тат намагалася як можна рідше зустрічатися з Юнаком, який зумів образити її у першу ж хвилину знайомства! Вона перестала гуляти по плато, рідко показувалася в Галереї і навіть до озера приходила майже вночі, намагаючись купатися ще до світанку. Цілими днями сидячи під своїм кущем, вона грала на флейті. - Знову сумує, - прислухаючись до ніжних звуків, пояснював Порадник Грифу. Птах, скоса подивляючись мудрим оком, згідно хитав головою. Більш не відчуваючи себе вільною, дівчина зважилася побудувати окремий будинок, міцне укриття з платівок, які тепер з'являлися кожного дня, покриваючи не тільки серце, а й все більшу і більшу частину її тіла. Незабаром у центрі куща з'явилася висока вузька споруда - маленький готичний замок з вежею, блискучий як веселка у променях сонця та досить частих, з недавнього часу, спалахах вулкана. Вода в озері, що досягла скаженої температури світилася та переливалася вогняними кольорами. Здавалося, що між почуттями Тат і вулканом виник особливий зв'язок. Чим більш ображалася і замикалася в собі дівчина, тим частіше відбувалися спалахи. Побачивши новий притулок Тат, «Жінка, яка окремо живе в печері» сумно похитала головою: «Невже все так погано?» Вулкан шаленів, на плато було світло вдень, вночі і «очі рисі», які переслідували жінку, з'являлися все рідше і рідше. Вона відчувала себе пречудово - тепер енергії їй не бракувало.

А от «ті, що літають» не могли користуватися своїм даром- від жару обвуглювалося крила. Навіть Гриф став нервовим і забіякуватим. Велично крокуючи біля свого житла, він силувався клюнути тих, хто підходив до нього надто близько і навіть примудрився порвати одяг господаря. Якось пізно вночі, коли Тат сиділа біля свого улюбленого замка, та сушила довге волосся, пірнувши у черговий раз за недосяжним кам'яним серцем, до її куща підійшов Юнак. Його меч грізно виблискував у вогненних сполохах. Задумливо подивившись на дівчину, він мовчки простягнув подарунок. На долоні волого блищало камінь-серце, який вона так даремно намагалася дістати! - Того разу на озері я не хотів тебе образити, -- ніяково озирнувшись, сказав він. Тат мовчки взяла кам'яне серце і опустила його в прозору чашу, наповнену озерної водою. Камінь здавався живим, здавалося, він пульсує і схвильовано дихає в зеленуватій хиткій чистоті. З цього часу «Юнак з мечем» приходив кожний вечір, і незабаром оселився разом з Тат у надійному Райдужному Замочку. Озерна вода не врятувала. Він не міг розлучитися з мечем, так само і як Тат не змогла позбутися своїх платівок! Юнак перебував у стані постійної війни, йому було байдуже з ким воювати і за що - головними були дія і дійство. Замок розгойдувався від постійної боротьби і поступово став руйнуватися. Одного разу, коли замість будови залишилася купа розсипалися платівок, Юнак з мечем на світанку відлетів, так само стрімко як колись з'явився. На плато воювати було ні з ким й для нього життя тут втратило будь-який сенс. Тат тримала в долонях кам'яне серце, яке тепер взагалі не мало ніякої цінності: колись вабливий і ніби живий, як коштовність, сухий камінь виявився звичайною сірою галькою. Тат з жалем зрозуміла, що завжди помилялася - це кам'яне серце не могло змінити її життя. Тат дивилася на купу блискучих платівок.

Бажання коли-небудь повернутися додому вниз у неї давно минуло. Вона вже забула про місто, його метушню і людей, з якими жила у дитинстві ...

- Я ж мала бути вільною, як же так сталося? - відчувала, як вся її істота знову заростає щільною лускою. - Навіщо мені відокремлювати їх, щось будувати, навіщо мені житло у Галереї? Відтепер, я сама буду своїм домом! - вирішила вона. Покружлявши на вірному Грифі над руїнами, що залишилися від замочку Тат, Порадник мовчки присів біля дівчинки в тіні гнучких гілок куща. На прохання «Жінки, яка окремо живе в печері» він спробував вмовити дівчину. - Знаю із свого досвіду, Тат, - тихо говорив Порадник. - Диво відродження завжди можливе – не втрачай надію! Людина йде вперед піднімаючись після кожного падіння, болю і всупереч всьому, що відбувається, вірить в це відродження та оновлення! Є люди, які народжуються з цим знанням-відчуттям, але це не всім дано… Ти, як і більшість, повинна цьому навчитися, як навчитися пробачати, відпускати - це конче необхідно, де б ти не жила! - Про що він говорить? Навіщо? - спалахнула дівчина. Розчарувавшись в усьому, Тат більше нікого не хотіла слухати, навіть Порадника. Необтяжуючи себе щоденним купанням у озері, яке раніше так любила, закинувши флейту у ящик шафи, що вціліла, вона вперто сиділа біля руїн, поступово вкриваючись лускою, вперто виконуючи обіцянку стати собі домом. Минав час. Образа і біль відійшли, обернувшись на повну байдужість. Ніби відчувши це, стих і вулкан. Життя на плато поверталося до колишньої колії, але Тат перетворилася на статую - блискучу, неймовірно міцну, що грала всіма барвами веселки в яскравих променях сонця та мерехтіла загадковими ніжними відблисками у світлі місяця! Мешканці селища дуже розгубилися, адже такого на їх плато ще ніколи не було, та й чи було взагалі коли-небуть?

Спочатку вони відчували відсутність Тат, ніби сонце втратило декілька променів, але потім почали звикати.

Юнак з мечем ще раз з'явився на плато, його поява й присутність, на відміну від мешканців селища, залишили Тат-статую абсолютно байдужою. Очі дівчини, єдине, в чому ще жевріло життя, дивилися на нього з повною апатією. Трохи посидівши біля її ніг, Юнак непомітно для усіх зник. Він так і не зрозумів чому так сталося (а може й зрозумів, та нікому про те не сказав. Хто зна?). Після того, як Юнак зник, очі статуї зовсім завмерли.

Пройшло ще трохи часу й статую перенесли та поставили в центрі селища. Поступово всі забули про те, якою була Тат і сприймали її як витвір мистецтва.

Тільки Порадник з Грифом та «Жінка, яка одна живе в печері» зберігали пам'ять про чудову дівчинку, що любила життя.Саламандри таки вилікували жінку. «Очі рисі» назавжди зникли з печери й порожнеча її душі, колись засипана попелом, заповнилася стукотом відродженого серця. Тепер вона могла б повернутися вниз до міста, до колишнього життя, але це вже не мало значення та не цікавило її. В пам'ять про Тат, жінка кожного деня приходила до статуї, обмітаючи з неї вулканічний пил щіточкою, яку спеціально виготовила для цього з пір'їн Грифа.

Іноді вона випадково стикалася з Порадником біля «куща Тат» й тоді вони сумували разом і їм здавалося, що з берегів озера линуть ледь чутні звуки флейти...