Колообіг / А.Щербакова Оповідання

- Який скажений вітер сьогодні! Невже не втримаюсь? – бідкався ще досить свіжий, може трішечки пожухлий від осінніх негод, дубовий листок. Він трясся зі страху, а вітер ніби завзявсь, щоразу шарпати його з гілки.

– Мої брати на інших деревах теж влітку були такими соковитими і яскравими, а вже полетіли невідомо куди. Але ж ми з’являємося пізніше за них, то може вдасться протриматися ще хоч трохи! - це просто була потіха, а може й маленька надія, але надія, навіть маленька - теж може врятувати чиєсь життя. Цей листок був дещо незвичним серед своїх братів і багато про що роздумував з того часу, як з’явився на світ і тепер тішився тим, на чому взагалі спочатку не зостановлювався і не приділяв уваги! Тепер він тішився, що з’явився на одному з самих міцних і могутніх дерев, а саме, на дубі та що він, що там не кажи, є його маленькою частинкою. Навесні їх було багато, вони з’являлися один за одним, вилуплюючись з бруньок, як пташенята зі шкарлупи, і були такими юними, прозоро-ніжними, як листя салату у садках на грядках. Вони дивилися на світ радісно і все сприймали як належне: дощі, вітри, сонячне проміння і гарячі засушливі дні, умивалися дощовою водою, пили ранкову росу і соки землі, що вірували в міцному стовбурі, гілках та гілочках дерева — просто собі існували. Потім прийшло літо і під деякими з них з’явилися міцні жолуді кольору молочного шоколаду. Листя зайнялися новою справою – оберігали жолуді від спеки, вітрів та інших небажаних явищ. Цікавський листок дуже пишався собою, бо й біля нього підростав жолудь у смішному капелюшку. - Це ж так важливо мати свій власний жолудь! З цієї малечі можуть вирости цілі ліси! А от ми, листя… що з нами буде потім? На що саме ми перетворюємося? – ставив запитання, коли прийшла осінь і листок відчув у собі якісь зміни. Тепер, коли він бачив, що листя з сусідніх дерев купами валяється внизу у грязюці, йому було дуже лячно закінчити своє життя таким чином. Приходили люди, збирали й змітали мокре від дощів листя докупи, пхали його у великі мішки та виносили з парку невідомо куди. Листок так багато думав про це і хвилювався, що від того відчаю його скрутило у трубочку.

Але фортуна була на його боці! Моторна, зовсім молоденька білочка, що порядкувалася на дереві, ретельно попрацювавши, відгризла його разом з жолудем від гілки та поволокла до себе у дупло. Білочка мала гострі зубки, так що операція пройшла без усіляких ускладнень. Її дупло було досить просторим, як для такої маленької тваринки, сухим і теплим. Білочка набила його шишками, стиглою ліщиною, та й жолудів там також вистачало. Трохи повагавшись, вона закинула жолудь з листком у якусь щілину і ніби забулася про них, займаючись своїми хазяйськими справами адже, попереду була зима і білка відчувала: щоб вижити - потрібно все упорядкувати як слід! Щей требе було слідкувати ща воронами, які ходили за білками крок у крок намагаючись скористуватися тим, що звірятка собі приховали. Йшов час і листок зрозумів, що там, за дуплом дуже холодно, пориви льодяного вітру навіть відчувалися у їх щілині, але він відчував це все менше і менше, поступово усихаючи, він тратив чутливість. В якийсь час, то було вже майже навесні, але листок того не знав, бо все втратило сенс, білка добралася і до них. Жолудь вона з’їла, а висохлий листок розвалився на кавалки та змішався з іншими. Прийшла весна, спочатку рання, з холодними вітрами, імлою та туманами. Мокрі снігопади переходили у дощі й навпаки, а сонце ніяк не могло пробитися крізь товстий шар хмар, що заволокли небо і, здавалося, що кінця й краю цьому неподобству не буде! Але якось сонце пробудилося раніше за хмари й, відчувши себе справжнім переможцем, залляло світлом небо, а люди, вже забувши про те, як воно буває, з подивом відриваючи очі від асфальту та буденних занять, дивилися вгору. Головне, весна знову-таки була взмозі прилетіти вчасно. Її підхопив лагідний свіжий вітер, що приніс із нею разом запахи свіжої землі та коріння рослин, що також пробудилися від тяжкого зимового сну. Як тільки сонячне проміння прогріло стовбур дерева, з дупла висунулася цікавська руда мордочка. Першого ж сонячного дня білка призначила генеральне прибирання! В дуплі не було чим дихати й білка вигрібала звідти все, що завалялося там за зиму. Вся та пилюка, залишки листя та інше чіплялося до її попелясто-рудого хутра і псувало його вигляд, а білка була охайною і просто не могла витримати такої ганьби! Адже прийшов час змінити зимовий колір хутра на веселий рудо-весняний! Білка намагалася зробити все як найкраще: швидкими вправними лапками вона розгрібала зимовий мотлох, енергійно жбурляючи його з дупла. З одною з таких хмарок пилу і непотребу вилетіли й залишки того, що колись було дубовим листком. Покружлявши у повітрі, його частинки, виблиснувши на сонці в останній раз, впали на землю до коріння могутнього дерева і пропали десь у їх глибині. - Тепер зрозуміло, що ми повертаємося і даємо силу дереву знову відновитися! – майнула остання думка і зникла разом з іншим пилом. А у природі все поверталося до свого початку: у парку в одну ніч під теплим дощем зазеленіла трава, клени, берези та різні кущі й дерева, видивляючись чи достатньо тепло, трохи несміло випускали перші листочки. - Ми перші та найгарніші! Ми сильні й сміливі! – перемовлялося між собою новонароджені. – Подивіться! Ніколи не було таких, як ми! - Що за маячня? Повна бздура! - охрипло реготали мудрі ворони, що причепурювалися поряд на гілці. – Оце так! Оце і є те «молоде та зелене» ! Вони вважають, що до них нічого не було і не існувало, навіть життя! Скільки ж таких ми бачили й перебачили за свої триста років?! Але тільки що вилуплене листячко їх не чуло! У житті взагалі так складається, що мудрих майже не слухають, а ще менш - розуміють! Пізніше за всіх до життя поверталися дуби, адже вони є одними із самих сильних та обережних дерев! Вони чекають аж весна справді вкорениться, щоб температура була сталою і тільки тоді дозволяють своїм листкам покинути тверді окови бруньок. Зграйка кленів, що росли поряд, вже пишалася молодими блискучими кронами трохи брунатного відтінку і навіть пробувала шуміти ними в поривах запашного весняного вітру, а дуби, немовби застиглі у своїй обережності, тільки-но приглядалися до оточення. Парк заполонили люди. Мружачись від яскравого проміння, яке блукало всюди де тільки змогло дістати, вони прогулювалися алейками, годували білок та птахів, й з млосним виглядом сиділи на паркових лавках. А день був дійсно пречудовим, кольору зеленого золота, чарівно теплим без нотки літньої спеки, й це після стількох холодних та дощових днів, і думки щоразу зверталися до такого банального, але самого вірного вислову: - Боже! Яка краса! Закохана молодь розташовувалася на траві, а весело-рухливі собаки раділи весні, повітрю, волі та своїм хазяям. Було таке враження, що цього дня все живе святкує Весну!

По одній з алей, що вела навколо парку, йшла жінка. Як і всі, хто сьогодні зміг вийти на свободу, її теж покликала пані Весна. Бліде, майже прозоре обличчя жінки світилося радістю, але не тією земною, що захоплена самою сутністю буття, а трохи іншою, ніби нетутешньою, ніби жінка бачила щось таке, чого не бачать і невзмозі зрозуміти інші, бо на її обличчі залишив свій відбиток біль. Він ховався у глибині та куточках очей, у невеличких гірких зморщечках біля гарно вирізьблених губ і навіть виглядав десь з під високих вилиць. Жінка думала, що вона добре заховала свої відчуття й ніхто цього не помітить, але біль, як іржа, що проточує наскрізь все, до чого б не торкнулася – її сховати важко. Всупереч хворобі, що підло ховалася у її тілі та точила з середини, хода жінки була легкою, майже невагомою, такою, що тішить око людей. Вони й не здогадувалися, який тягар носить у своїх думках така легка на вигляд тендітна жінка. Ми, майже усі мешканці великих міст, не вдивляємося у тих, хто трапляється назустріч або рухається поряд, бо тільки частково знаходимося у реальному житті, а все здебільш у своїх думках і діях. Жінка йшла повз газони, серед соковитої зеленої трави, де кокетуючи визирали нібито скромні головки садових фіалок, що розквітають пізніше за лісові, та біло-рожевих маргариток, а променисті кульбабки, наперекір фіалкам та маргариткам, розливали промені щастя, виблискуючи золотом під сонячним світлом. Звідкись неслися клуби запашного вітру з ароматом черемхи, квітучих яблунь, груш та вишень – на щастя, ще залишилися такі двори-садки у нашому місті! Але, оминаючи цей чарівний пахкий потік, газони з удавано скромними маргаритками й сонячними кульбабками, жінка цілеспрямовано йшла до своєї мети. На другій стороні парку росло декілька старих могутніх дубів, що створили свою колонію, ніби не вибиваючись з оточення. Жінка дуже любила цей куточок! Могутні дуби нагадували їй дитинство, бо майже поряд з п’ятиповерховим будинком, де вона виросла, починалася дубова посадка, де дітьми вона та її друзі проводили багато часу в усі пори року. А тепер, коли біль пустив у її тілі своє страшне коріння, дуби просто рятували. Вони давали їй силу, яка допомагала витримати те, що судилося, аби покинути цей світ достойно. Заплющивши очі, вона вдихала молодий аромат тільки що народженого листя і думала, що запах, навіть самих дорогих парфумів, ніщо в порівнянні з ним! Взагалі, як би не біль, то вона б з деякою байдужістю віднеслася до невтішного діагнозу і намагалася б не думати про відпущений їй час, бо вважала, що вже достатньо чого зробила у своєму житті, а біль добивав, й прокидався прадавній моторошний страх: все ось-ось вже закінчиться! Темнота й морок обступали зі всіх сторін, вливаючись, як трунок, що повільно проникає у кров, випалюючи надію на все живе у серці, думках.

Й тоді приходив невимовний жаль за тим, що любила: - Напевне, не довго мені вже залишилося, - сьогодні вона також прийшла після скаженої ночі, заледве піднявшись зранку. Нестерпно боліла голова... - Що заберу з собою, коли прийде час? – ніби вела з кимось далеким бесіду. – Звичайно ж, квіти в їх різнобарвності, включно з оцими кокетками маргаритками, весняний спів пташок, навіть ворони сьогодні якось мелодійно каркають, -- посміхнулася куточком гарних губ. Жінка притулилася до шершавого стовбура, що теж поступово набирався весняного тепла і, заплющивши очі, наче розчинилася у дереві, в середині якого вірував сік землі та сонця, й опустилася на могутнє коріння. Раптом відчула тепло на обличчі… Це золотавий промінь торкнувся кінчика носа і проскочив далі туди, до скроні, де вірував біль. Й це темне, хворобливе, що ворушилося там всередині, почало відступати. – А ще, звісно, заберу посмішки та голоси моїх дітей, що стали вже дорослими та розлетілися, мов ті пташки, навчатися по різних країнах, проте, вони завжди зі мною. Найтепліші спогади життя, що самі по собі спалахують, як кольорові новорічні ліхтарики, прикрашаючи радістю самі погані дні та найбуденніші будні й… оцей запах, найсвіжішій в усьому світі! Запах молодого дубового листя. – Хіба, все? - здивувалася вона! - Так мало залишилося, а раніше здавалося, що потрібно так багато! Раптово на її волосся посипалися кавалки якогось природного сміття: гілочки, торішнє листя, шкаралупки. Виявилося, що над нею по гілках порядкується весела і дуже жвава білочка. Вона стрекотала, знову і знову повертаючись до свого дупла, щоб продовжити весняне прибирання, і зовсім не зважала на людину, що сиділа під деревом. Жінка розсміялася. Стало легко. Здалося, ні, не здалося, а вона відчула, що дерево і вся ця весняна розкіш природи ніби вливалася у неї, додаючи сил, які підіймалися від коріння дерева і землі, як по стовбуру. Сила і світло витискали чорну тінь того болю, що зовсім змордував її вночі, та тепер, послабивши жорсткі пута, крапля за краплею під тиском древніх сил, виходив у землю… Раптово з’явилася маленька надія, що вона–таки зможе побороти всю ту погань, що одного дня оселилася у ній! Гострі зелені паростки трави пробивали собі шлях через залишки торішнього листя поряд з коріннями дерева. - Сильний вітер… Весняний! Жінка згадала, що такий вітер допомагає деревам відкривати бруньки, допомагаючи народитися листю. - Цікаво, - подумалося, - як це, бути листком, квіткою, травою?

Вириваючись з міцних обіймів шоколадно-брусничної шкаралупки, молодий дубовий листочок з цікавістю роздивлявся навкруги, поряд вже весело тріпотіли такі самі, як і він. А, дійсно сильний, шалапутний вітер і далі продовжував свою весняну, звично-приємну працю, звільняючи молоде листя від усього, що вже відмерло, стало зашкарублим і заважало радіти відкритому тепер для нього, світу. Що до білки, то їй було байдуже до того, як і про що там думали люди та листя. Викинувши весь мотлох, вона задоволено цокотіла і гойдалася на гілочці зовсім близько над головою жінки. Природа у цей день святкувала Весну й усім, хто вийшов на вулицю, неможливо було відокремитися від цієї вакханалії світла, квіткових ароматів, руху, променів, що радісно розсипали навкруги себе ніжно-зелене, як акварель, золото молодого листя. Прозоре сяйво, пробиваючись скрізь ще не густі крони дерев, воно розливалося повсюди, змиваючи зимову втому та безкінечні клопоти людей, вимивало дощенту доріжки, стовбури дерев, лавки – геть все, до чого торкалося! Чарівне зелено-золоте світло, яке існує тільки весною й стільки, скільки існує Земля.