Кіт на ім'я Чингіз

Вечір був по-осінньому малоприємним з вітром і рідкими крапельками вологи, які й дощем назвати було неможливо, просто мокрота й мряка які заповнювали собою весь простір. На пліті закипала кава у турці й це дозволяло змиритися з тим, що там зовні.

Раптовий дзвінок у двері викликав подив. Я навіть розгубилася: "Хто це може бути? Ні з ким не умовлялася й, ні на кого не чекала!"

Поки вагалася, йти до дверей, чи вдати, що нікого не має вдома, заспівала мобілка. - Відчиняй! Стою тут під твоїми дверима і не можу добитися! І я не один, – почула веселий голос нашого приятеля Ігоря. Загадково посміхаючись ще у дверях, Ігор застряг в передпокої, стараючись щось видряпати з під коміра чорного пальто. - Ой, хто це? – мій подив переливався через край та вже через секунду я зрозуміла, що в Ігоря на шиї під коміром ховається кошенятко, яке трудно було відразу розпізнати таким маленьким здавався той чорний клубочок. - Пам’ятаєш, давно тобі звіря обіцяв, ну, ось, нарешті знайшов вільну хвилину. Гааарно пахне! – всунув мені подарунок у руки й повів носом у бік плити, але одразу заспішив до виходу. — Симпатичний! – роздивлялася кошеня, що окрім чорного окрасу мало біленьку грудку і кінчик хвоста. Воно виявилося дуже вертлявим, якимсь чином видерлось з рук і перескочило на плече. - Ну, то може кави? - рухливий симпатичний Ігор завжди був настільки завалений роботою, що у всіх його знайомих виникало питання, чи відпочиває він будь-коли взагалі. - Маю ж чимось віддячити! Бачиш, ще парує? Знала, що Ігор перед гарною кавою не встоїть, а мені не дуже хотілося залишатися сам на сам з «подарунком», бо він раптово загудів низьким голосом дивним для такої малечі. — Ну, хіба чашечку, погодився Ігор і присів до столу відпочити на хвилинку від вічної суєти-суєт. Поки ми «на швидко» поділилися новинами з життя, «придбання», що влаштувавшись вже тепер на моїй шиї, знову загуділо утробним басом й випустило тонкі, гострі, як голки пазурі у мою шкіру. Не втримавшись, я вереснула й спробувала стягнути малюка, але не тут то було: кошеня вчепилося навічно, було страшенно боляче і по шиї потекли перші в цій історії краплі крові. Не пам’ятаю, як я його віддерла від себе й обережно опустила на підлогу. Кошеня шугонуло під стіл. - Може воно ще за маленьке? - Нічого, воно вже їсть саме. Призвичаїться! – заспокоїв Ігор. Потім, подумавши мить, щось таке туманне розповів про непростий характер його батька, на ім'я Кузя, дуже розкішного та до біса розумного і, допивши каву одним махом, побіг по своїм справам, розчинившись у не менш, від розповіді, туманному вечорі. - Призвичаїться, – теж втішила себе і… помилилася! Це було тільки початком наших, так би мовити, взаємовідносин. А ви знаєте що це порода «фараон»? - через пару днів роздивляючись кошеня, солідно спитав племінник Богдан. - Не може бути! Ти маєш на увазі, що це дійсно "фараон" – єгипетський сторожовий кіт?

Це мене зацікавило, бо за ці пару днів я вже встигла натерпітися від цього фараона, що вибрав мене основною своєю жертвою.

- Так, — іще більш солідно підтвердив Богдан, — сторожовий кіт! Це дуже дике та люте створіння! - слова відскакували віз зубів. А за мить, про щось ще згадавши, додав. - Дорослі особи дуже великі за розміром. - Дуже великі? – це вже було занадто, не втримавшись, я впала на стілець. – Господи! Де ж тоді від нього ховатися? То що воно дике та люте я вже зрозуміла … Котів любила з дитинства за їх досконалість. Вони здавалися мені верхівкою тваринного світу. Їх пластика, муркотіння, невинні мордочки, швидкість реакцій та інше викликали дикий захват і я таскала усіх зустрічних бездомних котенят до дому попри вжаскі батьків. Але ніколи не натикалася на фараона… ЛЮДИ, ЩО МАЮТЬ КОТІВ ЗАХИЩЕНІ ВІД ІНФАРКТІВ! Не знаю, хто там і яким чином був захищений, але з кожним з нас інфаркт міг статися будь-якої миті! Наш Кіт ніби вирішив доконати усіх, хто мешкає поруч. Він раптово кидався і починав гострити кігті об наші ноги, гриз, як пес все, що попадалося йому на очі, нападав на все, що рухалося, неочікувано падав людям на голови з будь-якої шафи. Влаштовував засідки у коридорі, а по стелажах дряпався с такою швидкістю, що вгледіти за ним було неможливо. Перешкод для нього не було! Впиваючись міцними кігтями у наші руки, ноги та усі відкриті на той момент частини тіла котик, як воїн дикого племені, несамовито верещав від щастя перемоги. Що казати? Життя у квартирі перетворилося на суцільний жах пекла, але щоб позбутися вредної скотиняки навіть і мови не було: настала зима… Подряпані та погризені ми стали взірцем терплячості. Розмови з друзями починалися тепер з однієї однакової фрази: - Ну, що там Кіт? Що він знову накоїв? Далі по тексту йшла наша відповідь, що починалася з частки «ой», а потім переходила у довгий перелік подвигів котячого терориста. Поступово у нашому дружньому колі Кіт перетворився на легенду! Новий рік, як завжди у ті часи, ми зустрічали за містом у Будинку Творчості. - Кота з собою не беремо! - вирішили одностайно. – Залишимо все необхідне, тим більш, що ми не надовго. По приїзду, Кіт зустрів нас майже лагідно, присмирів та й без людей йому було напевно сумно, адже гризти та дряпати не було кого. Але пройшло зовсім не багато часу і він знову почав свої бойові дії! Було таке враження, що пішла серйозна війна на виживання: "Хто кого!" Першою зламалася я, коли вранці побачила нові, куплені напередодні увечері шкіряні черевики сина роздертими вщент й пошматованими на дрібні кавалки: - А в чому ж до школи??? - бува ж таке, що все взуття рветься одночасно! Того ж дня, повернувшись з галереї додому, побачила дуже серйозне товариство на кухні за столом, яке за атмосферою нагадувало сувору нараду. Наші друзі зібралися, щоб розв'язати питання: "Що робити з терористом?" - Ну, Кіт, шнуруй черевики! – подивившись на мій нещасний вигляд, не витримав Олексій. - Розумієш, попри все, ми не можемо допустити, щоб Аня кожного дня сльози проливала!

- Тож вже вибач…, - вагомо додав Євген.

У кожного з наших друзів художників, музикантів, режисерів, мешкала якась «живність». Всі любили своїх тваринок, але цей випадок, таки дійсно випадав з нормального сприйняття. Кіт, мило заглянувши Олексію в очі, поліз під стіл та заховався у кутку, а потім вийшов з муркотінням, попрямував до мене й раптово, чого ніколи не було, почав тертися о мої ноги, обвиваючи їх хвостом! Німа сцена, усі завмерли … - Може дамо йому виправний термін чи щось таке, — заїкаючись від несподіванки, промимрила я.

І Товариство, зітхнувши з полегшенням, кому ж приємно вивозити Кота кудись на холод у зиму, завантажилося в машину Олексія: "Добре Кіт! До перших Аніних сліз!"

З того дня Кота наче підмінили! Він перетворився на звичайну, досить милу домашню тваринку. У квартирі настав час мира та спокою. Прийшла весна і Кіт з великим задоволенням сидів на відкритих балконах (у нас їх було два), спостерігаючи за пташками, але коли я спробувала винести його на вулицю, щоб познайомити з Великим Світом, Кіт страшенно перелякався й сприйняв це явище дуже негативно. Вперше за весь минулий час, він подряпав та погриз мої руки й верещав так, що збіглися усі люди, які на той час були біля будинку. Врешті решт, усі заспокоїлися, зрозумівши, що таким чином Кіт сказав «Ні» усьому світу, не сприйнявши його навідсіч.

В один з весінніх лагідних вечорів, ми з сином займалися своїми справами, чоловік був у ві'їзді, а Кіт спав на м’якому кутку у кухні та чекав на тепле молоко, яке дуже полюбляв. - Як ти гадаєш, мама…, - в одвірку з’явився син. Я відклала свої справи та приготувалася слухати, бо такий початок швидкого кінця не обіцяв. Але, в цю хвилину з кухні долетів якийсь страшний звук, та такий, що в середині все обірвалося. - Що це? - Здається, Кіт…, - прислухаючись до глухої вібрації, здивувався Ярек. - Неможливо! – від несподіванки я почала ковтати голосні літери! Що було потім навіть трудно описати. Єдине, що я встигла - це замкнути двері на кухню. Там почало відбуватися щось несамовите! Двері були скляними, ми бачили, як Кіт на страшній швидкості літає в повітрі майже під стелею через усю відстань від стіни до стіни. Відштовхуючись від шафок, він літав у різних напрямках, при тому несамовито волаючи й розмахуючи лапами та хвостом, ніби боровся с цілим полком крилатих демонів. Такого гармидеру ми ще ніколи не чули й не бачили! Гриміли дверцята шафок й все, що знаходилося всередині, щось падало, дзвеніло, вочевидь, розбилися чашки, що стояли на полиці… На кухні йшла реальна бійня! Крик, галас та завивання були такими нестерпно страшними, що нам вже починали лупити швабрами у стелю, підлогу, стіни з усіх сторін. А той страшний демонічний дебош все тривав, тривав і здавалося йому не буде кінця!

Так пройшло понад дві години! Війти до кухні було неможливо. Почалися дзвінки у двері, я, через одного, заїкаючись, пояснювала сусідам, що Кіт, очевидно, з’їхав з глузду, або сказився, що я його боюся й поки що нічим не можу порадити, а на погрози та обіцянки щодо "викликати поліцію", радісно погоджувалася. Сусіди вирішили, що зачепило не тільки розумові здібності Кота, а й мої також та битися у двері перестали.

- Треба викликати лікаря для тварин! – нарешті прийшла до тями. Взагалі то, я маю швидку реакцію на життєві події, але тут щось дійсно пішло не так... Змученість зашкалила до такого стану, що я геть забулася про існування слова ветеринарний! Знайшла декілька номерів клінік, які працювали 0,24. Було вже досить пізно і на мої дзвінки ніхто не реагував. Нарешті почула дівочий голос: — Лікаря не має! Він поїхав на виклик до великої собаки! Що там у вас? А ... Кіт, — чомусь презирливо прозвучав ще хвилину назад милий голос. (Звісно, Кота трудно порівняти з великою собакою, але не скаженого...) – То що там з тим вашим Котом? – з натиском на «Кіт» ледве спромоглася диспетчер. Я одразу її зненавиділа. Роздратовано пояснила, що «з тим Котом» діється щось незрозуміле і досить страшне, можливо, сказ! - Добре, — змилувалася дівчина. - Я передам лікарю ваш виклик. Тим часом Кіт почав трохи збавляти обороти й робив все довші перерви перед кожним новим колом гармидерування. Чи він вже покінчив з тими демонами, чи усі вони також помучилися й втекли, було не зрозуміло, навала втратила свій розмах і ступінь. У стіни нам ще інколи грюкали, але, скоріш, для порядку. - Треба подивитися! – вирішив син.

Я звичайно не хотіла, щоб він туди заходив: Кіт у такому стані й очі видряпати може! Але, рішуче усунувши маму, Ярек відчинив двері до кухні. Кіт, що перебував у моменті відпочинку, побачивши Ярека, радісно кинувся назустріч й знову голосно заверещав, відновлюючи вібруючі рулади, від яких холола кров у жилах. - Ярек, на Бога, зачиняй! – перелякано крикнула я. А Кіт вчепившись у планку дверей кігтями з тієї сторони скла, тепер чітко звернувся до мене: - Аня-у, Аня-у…., - я тихо сповзла по стіні. - Мама, Кіт тебе на ім’я кличе, — буденним голосом, наче нічого не сталося, знизив плечем син. - Та чую…, - вже трудно було чомусь здивуватися. В цю хвилину, наче окріп на голову пролунав телефонний дзвоник! Друга ночі! Але це заставило мене встати, бо напевно, там в коридорі на підлозі просиділа би так ранку. - Ветеринара викликали? – змучений чоловічий голос. — Так, звичайно, — зраділа і швидко виклала суть справи. - Ага, — констатував ветеринар. – Надійно зафіксуйте вашу тварину тоді я приїду. - Як би я, як ви веліли, могла зафіксувати ту тварину, то не викликала б вас! - Дівчино, — почула у відповідь. - Це ветеринарна клініка, а не сафарі! Мені вже було однаково і я просто поклала слухавку. Кіт, по тому, як викрикнув моє ім’я, зовсім заспокоївшись сидів тихенько. - Це не Кіт, а якась демонічна істота! Мамо, що будемо робити?– вибухнув син. - Подивись, як він там й, якщо дійсно спокійний, випускай, — махнула рукою. Від початку побоїща пройшло хіба години чотири, може й більше … Кіт вийшов з кухні ніби нічого ніколи й не було, потерся боком об мою ногу і з дуже задоволеним виглядом переможця почимчикував до ванної кімнати, де розлігся на кошику з білизною… Він любив там спати. Не маючи ніякого бажання торкатися Кота, я вирішила, що перевірю його лапки та інше вранці. Виглядав він цілком нормальним та здоровим.

Зате, на кухні сліди демонічної боротьби одразу впадали в око: все пошарпане й розгромлене. Те, що висіло на стінах, валялося на підлозі, деякий скляний посуд був розтрощений, але… чесно кажучи, я думала, що побачу ще значно гірший безлад і що там вже взагалі не має нічого цілого! Нарешті, десь біля четвертої ранку ми з Яреком попили чаю, та й собі вирішили, що слід відпочити. - Мабуть, до школи не піду, — сонно сказав син. Він тоді був у старших класах. - Яка там школа! – розчавлено відповіла я. Нічого так не заспокоює пересічного містянина, як шкряботіння двірника мітлою по асфальту під вікнами о шостій ранку. Одразу зрозуміло, що Земля крутиться як завжди й світ не зрушив з орбіти. Тож, все було, як завжди! Кіт, на відміну від нас, добре виспався, ушкоджень не мав та отримав своє тепле молоко. Я прибрала на кухні й історія наче закінчилася, що то було, ми так і дізналися. Але, з того часу, десь о пів на шосту ранку Кіт чіплявся пазурами за перекладину на дверях тепер вже нашої кімнати і голосно верещав: «Аня-у, Аня-у…» - негайно потребуючи улюбленого напою. - Чуєш, — жартома, з деяким подивом підштовхував мене чоловік, який повернувся з поїздки й не знав чи вірити нашим розповідям про розбій кота, чи ні…, – Кіт тебе кличе! — Ой, відчепіться, дайте спокій! – відгризалася я, натягуючи ковдру на голову. Наші улюбленці живуть з нами під одним дахом й поступово стають частиною нас. Буває так, що спочатку дуже важко пристосуватися один до одного: характери у них як і у нас є різними й не завжди мирними, але, якщо це станеться, то воно того варте! Ми такі полюбили свого терориста – дуже ж вже колоритною виявилася його котяча особистість, й довго згадували та сумували, коли…

Шкода, так склалося, що Чингізхан – так Ярек назвав Кота в перший ж вечір його появи у квартирі, прожив з нами не довго, та це вже зовсім інша сумна історія і котів після нього, у нас більше не було.