Літо, «7.24» :) з серії Дачне селище «Чеширський кіт»

— Ви думаєте цей літній ранок чимось відрізнявся від звичайних днів літа у нашому дачному селищі? Нічого особливого: ранок, як ранок. Прокидаєшся, радієш, що настало літо й щасливий, що відкриваєш очі саме тут у тиші лісу, а не на рідному проспекті, де цілодобово стоїть невгамовне гуготіння машин. Повірте, це вже не аби що! Як відрізало, забувається людська суєта, що забиває думки, й почуття загубленості у тому коловороті великого міста, де вже не належиш ні собі, ні кому б то було. Цей недовгий літній час у дачному селищі набуває зовсім іншого сенсу, а спів птахів в стані розтопити навіть найхолодніші та найсумніші думки. Зливаючись з навколишнім, сам стаєш спокійнішим, здатним перейняти мудрість лісу, що ніби вливається у судини, перетікаючи по невидимім каналам. Про це можна говорити дуже довго, тому повернемося до того звичайного ранку та звичайного дня. Життя в нашому дачному селищі проходить просто й нехитро. Перше, це обов’язковий й неспішний ритуал ранкового чаю або кави, який можна виконувати на терасі під соснами сам на сам, або в компанії — за бажанням. Друге, звичайно ж робота — куди ж без неї, коли наша робота і є нашим життям. Але пункт "другий", на відміну від "першого" все ж-таки викликає маленьку заминку, бо робота може "йти", а може й "застрягти" - така вже специфіка! Сьогоденний, не надто погожий ранок відверто погрожував дощем. Пункт "перший", що базувався на каві, розтягнувся як гумовий — до нескінченності. Пункт "другий" чомусь заблокувався. Може була у тому якась роль нестабільної погоди, може просто лінь заїла. Розбиратися не хотілося.

Але у такі моменти завжди виникає бажання відвідати кого-небудь з приємних сусідів й також допомогти їм порушити "пункт другий", при цьому, з усіх сил намагаючись не думати, що в цей момент стосовно тебе відчуває привітний господар і які там відповідні слова народжуються у його голові! Людське серце, на щастя, не з металу, хазяїн чи хазяйка поступово приходить до тями, зрозумівши, що все йде, як має бути, й врешті-решт невелика порція коньяку, що відсвічуючи, переливається у філіжанках, як колір соснових стовбурів за вікнами, приплюсована до чашечки кави у такий майже дощовий та ледачий ранок зайвої бути не може. Може так би й сталося сьогодні, але ранок і день з очікуваним дощем, пішов по іншому сценарію. Сьогодні, зібравшись на спільний обід у їдальні, після отого довгого тягучого ранку, усі були якісь знервовані, мабуть, забули, що приїхали відпочивати та попрацювати для себе й замість дощу, що майже висів у повітрі, полилися болючі теми. Про що тільки не говорять люди, які вирвалися з пут міської павутини, опинившись нарешті, на «волі в пампасах»! Але саме смішне, а може й сумне полягало у тому, що здебільшого, вони поверталися до того ж самого, що виїдало мозок у місті. - Вранці все-таки вибралася у містечко "V" і купила всіляких ягід, — почула посеред інших тем тихий голос Галі, що вже була сита проблемами по самісіньке горло. - Це чудово, — відреагувала. (Бо від проблем і в мене вже починала тріщати голова, а вони нікуди не зникали, як не старайся!) Містечко "V" знаходилося зовсім поряд і ми частенько ходили туди пішки через лісок, на жаль, воно поступово перетворилося на пам'ятник собі. А раніше, воно було людним курортним містечком, заповненим відпочивальниками. Височіли сосни й по центральній вулиці серед різних візерункових, ніби казкових дерев’яних будиночків прогулювалися люди. Містечко чимось дуже нагадувало Прибалтику. Так і здавалося, що за чудовими старовинними домами мають бути дюни, шуміти море. Але, на жаль, все це вже в минулому. Дуже шкода, що воно спорожніло, стало, як заведено тепер говорити, "депресивним", усі магазинчики, у яких деколи можна було придбати що-небудь цікаве, особливо, з книжок, двері були придушені здоровенними замками, а на вулицях, так би мовити, "живого духу" не зустрінеш ... Згадувати про це, як і багато про що було прикро, але попри усі думки та очікування дощу, в загальному, сріблясто – прозорий день плинув чудово, тільки чомусь трохи тривожно. І справа була зовсім не в тому, що обговорювані проблеми клубочилися в повітрі – якось, по-особливому неспокійно шуміли верхівки дерев ... Можливо вони – таки передчували наближення короткої, але дуже буйної зливи, що все ж таки пролилася увечері, а можливо справа була у чомусь іншому, наприклад у зірках. Звідки нам знати, як вони там вишикувались? - Купила полуницю? - перепитала у Галі, після отих хвилинних роздумів. - Так! - зраділа вона, що хоч комусь цікаво. - І чорницю, і смородину чорну, і шовковицю, і ще щось купила! Ну, загалом, все, що там продавали! Купити геть усе було настільки характерним для неї, що я розсміялася. Ми вийшли з їдальні та застигли у роздумах, розходитися по дачах не хотілося.

- Слухайте, що це сьогодні з погодою? Напевно, коливання атмосферного тиску. Гойдає! – спитав хтось із компанії, теж, нарешті, наситившись проблемами. - Може, пройдемо курс відновлювальної терапії? - вкрадливо запропонував інший голос, можливо навіть мій, бо просто не знаходила собі місця. - Коньяк! - твердо постановила Ганя. – Трішечки. Усі швидко погодились. А то буває, що хтось погоджується із-за когось, або щоб хто-небудь не образився, чи щоб не відставати від усіх, або ..., загалом, для прихованої неодностайности завжди знайдеться маса причин, починаючи з невідповідного моменту, настрою або стану. Сьогодні все було інакше і, не змовляючись, усі попрямували до Галіної дачі. Трикімнатний будиночок біля колодязя, з верандою, що виходила в яблуневий сад, у якому в це літо мешкала Галя, був дуже подібний до бабусиного, де я завжди гостювала влітку. Будиночок стояв на краю міста і також мав сад, а схоже розташування кімнат, особливо, засклена веранда й ще багато іншого, немов повертали мене в атмосферу того іншого виміру. В якийсь момент, зробивши наступний ковток рідкої бурштинової смоли у вигляді коньяку, ніби потрапила у машину часу й подумки перенеслася у студентські роки, опинившись у бабусиній хаті! Спогади швидко розмотувалися дали: там, як і у реальному житті також був початок липня, я бачила на веранді бабусю в улюбленій темній в дрібні квіточки домашній сукні та кілька великих мисок розкішної, яскравої полуниці з її саду. - "Вікторія"! - пишалася бабуся. Яскраві зелені розеточки, які вона зривала з ягід лежали в окремій мисочці й виглядали, як гірка соковитих зелених зірок. Аромат полуниці, що наповнював веранду, неможливо було забути, він змішувався з запахом безлічі троянд, які росли прямо біля вхідних дверей, і у мене завжди від цього дивовижної суміші запахів паморочилося у голові. - Тобі завдання, — строго наказала бабуся. — Мені треба відвідати подругу, вона живе в передмісті, хворіє. Почищу ось цю останню миску полуниці та поїду, а ти повинна зварити з неї варення. - ... ??? - скоріш за все, вираз мого обличчя привів бабусю в таємний захват. Звичайно ж, я багато раз бачила, як вона це робить, вічно крутилася під її вправними руками, що ніби здійснюючи таємничий ритуал, знімали пінки з варення, яке здавалося мені чинним вулканом. Пінки ж були розпеченою лавою і її, ту лаву, хотілося їсти безупинно!

- Бабусю … Це обов'язково — варення? – заскиглила. - Вона, ця полуниця, що постояти не може, поки ти не повернешся? І потім … я не хочу залишатися на ніч в будинку сама! Кинувши на мене погляд крізь окуляри, що гордо сиділи на тонкому з горбинкою носі своїми пронизливо гострими сірими очима, бабуся, дорікнувши, що я вже досить доросла, пішла збиратися. Оскільки, мою Анну Андріївну, в сентиментальності або ще яких-небудь подібних почуттях звинуватити було складно, я, похнюпивши голову, в черговий раз зрозуміла, що сперечатися марно! Чесно кажучи, варення мене хвилювало мало: - Як-небудь зварю, не тупа ж! А ось перспектива залишитися ночувати одній в приватному будинку з величезним садом, дарма що дитинство вже закінчилося, не дуже припала до смаку, бо завжди була відчайдушною боягузкою! Понуро відпровадивши бабусю до трамвайної зупинки та, вислухавши останні настанови про співвідношення цукру до ягід, я попленталася додому. Розташувавшись на вузенькій, зовсім крихітній кухні, взялася до роботи. Спочатку повільно, але поступово набираючи обертів, справа пішла швидше і незабаром велика частина пересипаної цукром полуниці була переміщена в саму велику бабусину миску із товстим дном, спеціально призначену для варення. Після літнього заготовлення миска зникала в надрах антресолі, відпочиваючи там до наступного року. Пишаючись собою, я вже навіть зняла перші пінки, знищені тут же на місці, але в цей момент ... Боже мій, що таке доля? У цей момент, прошу вибачення, нелегка принесла моїх приятелів по літніх канікулах: Соньку і Женьку — дівчинку і хлопчика, що мешкали неподалік. Ми познайомилися рік тому, вони були дуже симпатичними: як і я, вони також були студентами, гостювали у бабусь та дідусів – таким чином і склалося наша літня спільнота. Нас носило по полях і лісах, засмагали на березі не глибокого, але досить великого озерця з напрочуд чистою водою, влаштовували вечірки-гулянки в абсолютно несподіваних місцях і разом раділи життю. - Ти й варення? - здивувалися приятелі. Мабуть, в їхніх очах подружка-інтелектуалка мало асоціювалася з подібними справами. - Якесь древнє заняття, — пробурмотів спантеличений Женя. - Давнє заняття, або давня професія, — розлютилася я. — Це зовсім інше, дурна твоя голова!

Женька, скосивши око в мою сторону, розсміявся, струснувши каштановим кучерявим волоссям. Смішити його, засмучувати, взагалі викликати в ньому будь-які емоції було моїм улюбленим заняттям того літа. Знала, що дуже йому подобаюся й могла собі дозволити говорити все, що виникало в моїх дещо химерних на той час, думках. - О, то твоя бабуся надовго? Просто подарунок долі, — пожвавіла Сонька. - Давайте будемо пити шампанське, їсти полуницю і веселитися! Пропозицію Соні було із захопленням прийнято. Поки вони з Женькою ходили за шампанським, я сумлінно крутилася біля полуничного вулкана. - Слухай! Знімай його з вогню і відстав на годину, моя бабуся завжди так робить! - раптово виявила компетентність Соня, і тепер ми з Женею здивовано подивились на неї: «О-ля-ля!» Сердито відвернувшись Сонька удала, що це не вона тільки що кепкувала з мене. - Ну, задоволені? Я теж допомагаю бабусі, а що тут такого! - Гаразд! Забудьмо наші чвари, — примирливо сказала я, але варення з вогню знімати не стала. У кожного свій рецепт, бабуся моя робить саме так і воно у нас чудове! Посміявшись разом над нашою нелегкою полуничною долею, ми перейшли з кухні на веранду. Неяскраве світло над старовинним круглим столом, стародавній абажур вимальовував тіньові візерунки на плетеній гачком бабусиній скатертині, поруч з ним, прямо зі стелі на великому міцному гачку звисала квітуча орхідея бузкового кольору, літні ажурні фіранки легко ворушилися під потоками прохолодного вечірнього вітерця. Дикий виноград, що повністю заплітав веранду, чомусь у тому році розквіт дуже пізно й аромат його квітів, змішавшись з трояндами та полуницею, розносився по вечірньому саду, заповнюючи усе навкруги. Гарний час юність! Про що тільки не йшлося у той чи інші вечори! Очі горіли та світилися не стільки від шампанського, скільки від того, що ми сподівалися у майбутньому тільки на щось добре, адже навколо було багато цікавого, здавалося, тільки зроби крок, хоча будь-який, і життя ласкаво прийме тебе у свої обійми. Загалом, розмови та сміх не припинялися, але раптом Соня настромила носа. - Відчуваєте, звідкись чимось карамельно-горілим пахне! Що це, де це, і звідки?

Я мало не зомліла! Побачивши мої круглі, як у голуба з переляку, очі, ми, не змовляючись кинулись до кухні, де уся підлога була вкрита товстим шаром липкого прозорого варення, що все википало і википало, м'яко перекочуючись з миски на підлогу хвилями вогняної лави ... Що тут казати? Мені так і не довелося ночувати одній! Усю ніч утрьох, ми відшкрябували й мили кухонну підлогу. А рано-вранці, озброївшись кошиками та терпінням, зібрали й почистили новий урожай полуниці. До бабусиного повернення усе було в порядку і вона, сувора на похвальбу, обняла мене, переклавши остигле варення до банок. Вона ніколи не закривала його кришками, а тільки вощеним папером, який витягала з надр старовинного здоровенного буфету з безліччю шухляд, терпляче різала його на квадрати, а потім округлювала краї ... - Іди, погуляй з друзями! Скучила, напевно! – бабуся сьогодні була у дуже доброму гуморі! Але мені, як і їм, у цей вечір було не до гулянок і на превеликий подив бабусі, я пішла спати. З Сонею і Женею ми товаришували ще довгий час, поки життя не розмело нас у різні сторони, а бабусі я все ж-таки у всьому зізналася, коли їхала додому. - Я зрозуміла: «Щось не так!» - посміхнулася вона. - Адже надто мало полуниці визріло до мого повернення. Вона завжди посміювалася, згадуючи ту історію! Дивно, але варення вдалося на славу, і від бабусиного майже нічим не відрізнялося. Правда, тієї зими, я до нього, чомусь, так і не доторкнулася. Вибравшись з машини часу, непомітно повернувшись на таку схожу веранду, але в іншу компанію, я зрозуміла, що за час моєї відсутності нічого особливого не сталося. Все також м’яко пливли слова, не відійшовши від попереднього напрямку і розмова крутилася біля тих же проблем, а розпочата пляшка гонорового коньяку все так само височіла на столі. - З повної ціни пляшки сьогодні вжито всього на «сім, двадцять чотири». Це звичайно повний мізер у порівнянні з тим випадком, коли Рижик випив одинадцять пляшок шампанського і три пляшки горілки! Так що можна піти й попрацювати! - констатував Ігор, який завжди любив і вмів все порахувати й привносив в компанію пожвавлення своїми несподіваними жартами та заявами. Рижик, що зазвичай крутився під ногами господаря, з подивом втупився у нього, відкривши від подиву пащу!

- Одинадцять пляшок шампанського? - щось подібного у своєму собачому житті він пригадати не міг! Все розсміялися, згадавши про що йшлося і про те, що Рижик дійсно не мав до того ніякого відношення! Статечно рухаючись по «центральній алеї» між розкидистими туями та соснами, компанія, не поспішаючи, розбрідалася по дачах, застрягаючи в розмовах біля кожної хвіртки. Дійсно, до вечора залишалося ще досить багато часу і при вдалому розкладі, можна було встигнути дещо зробити. Важко сказати, що в цей день зіграло свою роль: чи то спокійно-рівна дружня бесіда, чи, можливо, нікчемна кількість на «сім, двадцять чотири», але, хоч би що там було, усі відчули, що настрій врівноважився, вирівнявся, думки впорядкувалися. Коливання атмосферного тиску відійшли на другий план, а час ми давно навчилися цінувати, не так вже й багато його залишалося саме для нас.

---