Маріонетка (Напівправда :) А.Щербакова Оповідання

В одній далекій країні, в одному невеликому містечку, на одній з вулиць зі складною назвою, у маленькому, абсолютно типовому для цього містечка будиночку сталася ось така історія ...

Одного разу, літнім ранком на центральній площі містечка пролунав сигнал труби. Трубач-глашатай сурмив довго поки не посинів, але люди, змучені незвичайної для цього сезону спекою, що несподівано звалилася на містечко, площу відвідати не квапилися.

- Що там відбувається? – спроквола запитували вони один одного, попиваючи воду з льодом на терасках, гарно заплетених густим плющем. Будиночки стояли тісно поруч, і сусіди могли спілкуватися, не піднімаючись з крісел. - Розпродаж! Розпродаж! - пішов по вулицях глашатай, що втратив надію бути почутим з площі. - Що ж там розпродають? - ліниво поцікавився у нього мешканець одного з будиночків.

Зовні це був чоловік дуже поважного вигляду. Ідеально виголений та, не зважаючи на те, що був ранок вихідного дня і страшна спека, він вже сидів у строгому темному костюмі, сорочці з довгими рукавами та краватці щільно підтягнутій під самісінький комір. Будиночок, що належав чоловікові у краватці, значився в мерії під номером три.

- Все, все розпродують! – зрадів глашатай, нарешті, хтось почув його! - Все-все, що вашій душі завгодно!

Але, уважно придивившись до людини у темному вбранні, предками якого, швидше за все, були раки-самітники, глашатай зрозумів, що зі словами про душу, він, мабуть, поквапився. Тим не менш, чоловік у костюмі вигукнув якусь команду і, буквально через секунду усі мешканці будиночку, як по струні вишикувалися перед ним на терасі. - Готові до походу на площу. - доповів наймолодший.

Сусіди, які відразу зауважили, що у сусідів щось діється, і собі заметушилися. Але серед них не знайшлося людини з такими командними навичками, і, якийсь час, вони безглуздо снували в різних напрямках, стикаючись та збиваючи один одного з ніг.

Невелика площа містечка була заставлена столами. Стояв страшний гамір. Кожен продавець намагався якомога яскравіше та голосніше розхвалювати свій товар.

Дійсно, чого там тільки не було! Торгівля йшла жваво, незважаючи на те, що спека посилювалася з кожною хвилиною. Чоловік у костюмі оглянув все. Його душі, якщо вона взагалі існувала глибоко захована під краваткою, нічого завгодно не було! Але раптом, на самому крайньому столі, заваленому якимось кольоровим ганчір'ям і незрозумілими конструкціями, людина з будиночка номер три зауважила ЩОСЬ! Обмотане тонкими мотузочками, воно непомітно лежало осторонь від завалу речей, якими ніхто не цікавився і, здавалося, пильно розглядало його живими очима! - Що це?! - оторопів нащадок рака-самітника. - Маріонетка, - скромно відповів продавець. – Театральний реквізит розпродуємо … І, правда, рідкісна модель, - йому було дуже сумно. Ще недавно він був директором театру, а зараз ... - Беру, - абсолютно несподівано заявив чоловік у костюмі.

- Навіщо я це роблю? - здивувався він. - Що подумають сусіди? Чи не втрачу гідності в їх очах, купуючи ОЦЕ? Чи не зашкодить купівля такої дивної речі моєму авторитету та командному становищу?

Думка мешканців свого будиночка його не цікавила:

- Та, що там! Ще до якихось дрібниць опускатися !

Мешканці будинку, схвильовані та збуджені, з переляку порушили стрункий ряд. Збившись у зграйку, вони, зблизившись носами, жваво дзижчали, обговорюючи подію. Їм було абсолютно байдуже, що саме купив головний - найважливішою подією, наразі, був сам факт купівлі!

Сусіди теж зібралися біля хазяїна будинку номер три та з легкою недовірою роздивлялися це незвичайне придбання. - Може... віддати її назад? – знову засумнівався головний в костюмі і краватці, але озирнувшись, побачив, що чоловік, який продавав театральний реквізит вже поїхав і повертати маріонетку було нікому. - Яка велика! – здивовано гомоніли сусіди. - Ну, людина, та й годі!

У будиночку номер три панувало пожвавлення. Мешканці, що раніше завжди тихо сиділи по своїм куткам, зібралися навколо нового придбання. Вони давно забулися, що можна спілкуватися і щось робити спільно.

- Як спритно вона рухає руками і ногами! – несміливо, але захоплено перемовлялися поміж собою.

- Дивіться! Вона може навіть танцювати! - пишаючись собою, показував головний, грубо смикаючи маріонетку за нитки. Вона жваво рухала руками і ногами, спритно виробляючи хитромудрі «па».

- А увечері її запхнули спати в одну з далеких кімнат, повісивши на величезний цвях, спеціально вбитий для такої події в одну зі стін й лялька всю ніч провисіла там примарним кульком лахів, чекаючи на ранок. Але, ніхто з жителів будиночка навіть й припустити не міг, що майстер, який створив цю рідкісну модель, вмонтував в її голову комп'ютерний чіп - мозок та вклав у груди невелике срібне серце, майстерно замаскувавши отвір!

Вночі жителі містечка та будинку під номером три спали. Хіба хтось сміє не спати? Так не годиться! Але що було правилом для людей, то не мало відношення до іграшки. Ночами вона розмірковувала .

- Я маріонетка! Смик за ниточку - крок вправо!

- Смик за наступну - вліво!

- Вліво, вправо! Вправо, вліво!

- Я маріонетка! Іду, куди господар наказує! Хто смикає за ниточки? А хто захоче. Хто смикає, той і господар! Он скільки мешканців проживає у будиночку!

- Я маріонетка, але скажу вам:

- Люди вважають, що вони собі самі пани і господарі - це неправда! Вчора сусіди приходили. Двоє. Я бачила, як Він непомітно підштовхував Її, а вона посміхаючись та вклоняючись у різні боки говорила:

- Добрий день, добрий… Яка я рада! Я ? Чудово! Родина? Прекрасно! Діти? Краще бути не може! А як ваше життя, як справи?

Смик! - посмішка ліворуч. Смик! - посмішка праворуч. Смик! - ручки разом і знову посмішка - так, про всяк випадок ... То чим вона відрізняється від мене?

Ніч добігала кінця, ранесенько прокидалися мешканці будиночка, шаруділи у

своїх кутках, здирали її з цвяха, і все починалося спочатку.

- Йди прямо, як нитка веде.

- Чого зігнулася? Сильно смикнули? Не страшно, ти ж нічого не відчуваєш! Не кидайся праворуч, не сіпайся ліворуч. Прямо йди!!! Крок у бік - провалля...

Ти повинна казати - «Те», ти повинна казати - «Це». Ця ниточка - «Так». Та ниточка - «Ні». Не бажаєш? Як це не бажаєш?

Не маєш такого права, бо ти -- маріонетка!

- Мені боляче! Набридло ... Прийшов час змінити господарів та театр! Ці слова пролунали, немов грім серед ясного неба. Подібний до своїх предків раків-відлюдників господар будиночку завмер, бутерброд, який він намагався запхнути собі до рота, випав з руки, проїхавши по темній шовковій краватці жирної борозною. Завше блідий, він почервонів і мав такий вигляд ніби зараз дістане завал серця від такого нахабства. Але, попри те, другою рукою, міцно вчепившись за нитку, він міцно тримав маріонетку.

- Збунтувалася? Розмовляєш?! Кажеш, що щось відчуваєш, Лялько? Не може такого бути! Не маєш жодного права себе так поводити, тому що ти - Марионетка!

- Мешканці будинку, які зазвичай у всьому наслідували головного, геть злякалися! Скупчившись навколо маріонетки, вони судомно шарпали її за нитки, одночасно сильно тягнучи у різні боки. З того всього утворилося звалище і все переплуталося. Незрозумілим було, чи хтось когось веде, чи хтось на кому висить! Але всьому, як відомо, приходить кінець!

- Слово «набридло» - виявилося магічним. Нитки, що тримали невдах з будиночка номер три, раптом стали обриватися й зникати самі по собі. Маріонетка стала вільною! Настала приголомшлива трішечки моторошна тиша. Мешканці, включаючи головного, у заплямленій бутербродом краватці, завмерли з відкритими ротами.

Ледь тримаючись на ногах, тендітна кольорова фігурка обережно поворушила рукою, потім зробила рух ногою ... Вона не знала, чи зможе рухатися самостійно, але у неї вийшло. Похитуючись, ще не твердим кроком, вона повільно рушила до дверей, що раптом широко відчинилися перед нею.

На вулиці світило сонце і кудись, як зазвичай у цьому містечку, неквапливо квапилися люди. Вона йшла в нікуди, відчуваючи, як б'ється серце з м'якого срібла, що перетворилося за останній час у подряпану та знівечену кульку.

- Чи знаю я, чого хочу? - спитала себе маріонетка. – Так, знаю! Хочу сміятися, радіти, плакати – вміти і мати все, що мають і вміють усі. Я хочу бути вільною!

* * *

Спочатку, пристосуватися до життя у місті було не просто. Справа ця була не з легких. Виявилося, що світ ділиться на чоловіків і жінок, а ще обов'язково треба було десь жити, працювати ... Маріонетці було дуже важко, адже вона навіть уявлення не мала хто вона: Чоловік, Жінка?

На щастя, на відміну від неї, роботодавців, це питання взагалі не цікавило - їм просто були потрібні працівники. Ще багато усіляких незрозумілих труднощів очікувало на неї. Пильно придивляючись до світу та людей, Маріонетка вчилася життю й раптом зауважила, що починає змінюватися, навколишнє набирало іншого сенсу, а жорстке тіло дедалі ставало гнучкішим. Одного разу, подивившись у дзеркало, вона зрозуміла, що вона - жінка! - Марина! Відповідне ім'я, - вирішила колишня іграшка. З того часу її життя зовсім змінилося.

Поступово, подолавши усі труднощі, Марина стала незалежною успішною людиною. З сумом та гіркотою вона згадувала ті часи, коли була слухняною іграшкою у будиночку номер три.

Невелике ж містечко продовжувало жити своїм звичним нуднуватим життям, але якісь переміни назрівали й тут. Постійним все залишалося тільки у мешканців славетного будинку номер три на вулиці з важковимовною назвою. З того часу, як Маріонетка пішла з дому, жителі будиночку знову розповзлися по своїм куткам, мляво реагуючи на команди головного, адже разом їх більше нічого не тримало. І взагалі вони тепер мало чим цікавились.

Під керівництвом хазяїна, команда навіть замурувала усі вікна, залишивши тільки величезне оглядове око на вхідних дверях - так, про всяк випадок, але й у нього вони заглядали вкрай рідко.

Одного разу до будиночка підійшла елегантна гарна жінка. Це була Марина. Вона ходила навколо оселі й її дуже здивувала відсутність вікон. Повертатися вона не збиралася. Боже борони! Просто було цікаво поглянути на будиночок та його мешканців. Срібне серце, що стало людським, залікувало подряпини й забуло образу. Марина довго дзвонила у великий мідний дзвоник, що з давніх часів висів на дверях, а потім пішла.

Як колись, у забуті вже часи, мешканці будиночка, зібравшись разом, довго дивилися їй услід, по черзі заглядаючи у велике око.

- Здається, це наша маріонетка? - здивувався наймолодший.

- Може покликати, повернути її? - з надією запитав хтось. - Ні! - жорстко відповів головний, ще тугіше затягуючи краватку під комірець білосніжної сорочки. – Це ж звичайна жива жінка! Навіщо вона нам потрібна?