Озеро (А. Щербакова Оповідання)

Будинок стояв на самому краю нового житлового масиву. Далі - степ: край міста, край світу!

- Нульова територія, - подумала жінка, задумливо розглядаючи нерадісний краєвид з балкона восьмого поверху. Дійсно, цивілізація закінчувалася вузькою бетонною доріжкою, що відмежовувала будинок від степу. - Що ж там далі? - перехилившись через огорожу балкона, поцікавилася вона: звалище кольорового будівельного сміття, величезна піщана площа, що нагадувала пустелю в мініатюрі, а ще далі - сірі пласкі будови гаражів, які викликали в ній почуття туги, якогось тупого подиву: - Переїхали ... Як же тут жити? Але, якщо не дивитися вниз, а тільки у далечінь, то перед очима відкривалося щось незвичайне - нескінченний степ з болотами, болітцями та озерами.

Одне з них, досить велике і спокійне, відразу прикувало погляд жінки й миттєво увійшло до її нового життя. У ньому, як у дзеркалі, відбивалося все, що знаходилося на його берегах: дерева, кущі та ще якісь промислові труби маленького гидкого на вигляд заводику, що стирчав неподалік.

Але вся ця урбаністична нісенітниця, здавалося, не мала до Озера ніякого відношення, а просто опинилася поруч з красою через якусь безглузду випадковість. Жінка розглядала степові краєвиди кожного дня. Вранці віталася з ними, ввечері прощалася.

Світанки та сутінки ... Весняна яскравість змінилася на серпанки літа, потім - осінні тумани; морозна прозорість переходила у хуртовини, що завивали на різні голоси, а воно, Озеро, спокійно лежало в степу і, як багато століть тому, жило своїм власним, особливим життям.

Дуже рідко на ньому з'являвся човен - кожного разу той самий, або прилітали птахи й це вже саме по собі здавалося подією в житті навколишнього пейзажу, як і у її житті також ... Щоб дістатися до Озера, треба було пройти через «маленьку пустелю» - ту, велику піщану площу, потім разом зі стежкою видряпатися на насип і проминути гидкі сірі гаражі, а потім … стежка губилася, і її вже не було видно з восьмого поверху. Люди з їх спального масиву так і ходили до Озера на пляж: через «пустелю», потім на насип і, зникаючи з поля зору, розчинялися серед великих боліт і маленьких болітець.

Жінка, проживши вже тут деякий час, до Озера так і не дісталася: ні разу не перетинала «пустелю», не підіймалася на насип, не проходила повз гаражі, не розчинялася в просторі степу у світі боліт і болітець.

- Цікаво, - думала жінка. - Чи цією затокою поєднується її Озеро з іншими, такими ж великими або маленькими? Адже вони, озера, тягнулися наче нескінченний ланцюг і далі, виблискуючи в степу мов скельця, що відбивають небо. Але вони були пустинні, а на одному з берегів її Озера там у далині, ледь помітно виблискував купол самотньої церкви! Вона дивилася зверху, вивчаючи усі вигини берегів, пильно вдивляючись у ту далеку затоку, що тягнулася з Озера "в нікуди" до таємничого обрію. Реальне Озеро поступово перетворювалося в якусь ірреальну мрію! Адже в той перший раз, побачивши його, жінка хотіла бігти туди, покинувши усі невідкладні справи, знайти дорогу, відчути запах трави, кущів, почути плюскіт води та голоси птахів, що співають на його берегах, але відразу якось не склалося і подорож у казку усе відкладалася та відкладалася. Раптово жінка важко захворіла. Вона лежала у ліжку, день за днем втрачаючи сили, навіть не маючи можливості встати й дійти до вікна і весь час думала про Озеро. - Як шкода, що не сталося! Адже воно так близько, майже поруч і мені так хотілося знайти дорогу до нього, відчути запах трави, кущів ...

Озеро снилося їй ночами, перетворившись на мрію-міраж: далеке, недосяжне і велично загадкове. - Якщо залишуся жива, обов'язково до нього дійду, - обіцяла невідомо кому, можливо собі. На щастя хвороба відступила і всякі суєтні, буденні справи та дрібниці знову заповнили дні, а подорож «до далеких берегів» так і відкладалася, поступаючись невідомо чому.

Хоча, що там було йти:

- Господи, тільки перетни пустелю і піднімися на насип ... Жінка, все ще залишаючись удома, взагалі перестала підходити до вікна і дивитися в сторону озера.

Здавалося, її інтерес до пейзажу зник, втім, як і інтерес до всього, що на той час її оточувало. Вже зовсім не хотілося шукати якихось там доріг, дихати пахощами трав, слухати птахів. Життя замкнулося у глухе коло. - Далина ... Озера ... Болотисте дно, напевно, й вода брудна! Швидше за все, ці береги зовсім не схожі на землю обітовану, яку вона собі вигадала і про яку так марила у важкі часи хвороби! - якось гидливо думала вона, інколи згадуючи колишню мрію, що здавалася тепер протертою до дір. Обережно, наче навшпиньках, прийшла осінь і, як зазвичай, заповнила степ кольоровими відтінками туманів. Стало рано темніти й у квартирі з ранку до вечора горіло світло. Суцільний сірий морок у природі перегукувався з мороком її життя,

але якось вранці туман розвіявся. Вийшло сонце і запалило небо, таким осіннім бездонно синім світлом, що жінку знову потягнуло підійти до вікна і подивитися у далину.

А там за вікном, простягався нескінченно сріблястий степ і тихо перекочувало хвилі Озеро. Ніби милуючись яскравістю дня, воно відповідало сонцю і небу спокійним світінням і знову вразило її гострим, як у той перший раз, відчуттям сили й свободи. - Як же там все-таки гарно! Піду негайно, щоб більше не жалкувати! - зважилася нарешті. - Перетну пустелю, піднімуся по стежині, видряпаюся на насип, а далі - минаючи гаражі - в степ ... І, квапливо натягаючи кросівки, подумала, скільки не тільки справжніх, але й "умовних озер" було пропущено у житті через постійні сумніви, нерішучість та внутрішню неготовність діяти, хоча багато доброго було поряд, тільки вийди й перетни насип... А, що до Озера, то йому були байдужі усі ці роздуми людини. Це взагалі не мало до нього ніякого відношення! Величне і прекрасне воно, як завжди, змінювалося в залежності від погоди, відображаючи сонце, небо, хмари, дерева і все, що знаходилося на його берегах.

(Ужгород, «Карпати»)

📷