Прогулянка / А. Щербакова Оповідання

- Візьми, візьми мене з собою!

Я робила вигляд, що не помічаю прохання, написаного на гострій рудій мордочці мого собаки, що був дуже схожий до лиса. Й мало того, що уся мордочка й рухи собачки були проханням: воно виливалося з очей, стирчало з гострих вух і мало не текло по густій рудій шерсті.

Неділя! Час плентався повільно, сонно й простір був повністю пронизаний несамовито золотим світлом початку осені. Поступово, яскравішим ставало листя дерев в парках і дворах, але поки що тепло не відпускало й в деякі дні можна було спробувати наздогнати літо, що повільно від'їжджало до наступної зустрічі у колесі часу .

Дуже хотілося зафіксувати моменти перших яскраво-жовтих кольорів, перевірити та відчути запахи останніх квітів на клумбах й просто порухатися після тривалого сидіння за комп'ютером.

- Вже третя! Так і день пройде!

Швидко натягаючи прогулянкові джинси, я просто таки наткнулася на хвацьку «посмішку» Рижика, який терпляче сидів біля мене і очікував від улюблених людей якихось дій, наприклад прогулянки. Найчастіше він гуляв з Ігорем: тільки-но хазяїн просинався, пес сідав біля нього й доймав "розмовами й нагадуваннями", або з сином біля якого виконував шалені ритуальні танці! У нас з ним було менше спільних «пробігів», та й зазвичай вдень, але собака їх дуже любила.

- Ну, то що? Йдемо? - звивався навколо мене лис-Рижик, присідаючи у реверансах, та усім своїм поглядом підкреслюючи готовність підтримати компанію.

- Ну, ти ж будеш рватися на всі сторони одночасно й не даси мені зробити гарну фотографію! - негативно відреагувала на палкі погляди чорних, як зрілий терен, оченят.

Наш рудий товариш був м'яко сказати дуже кмітливим, а взагалі-то, дуже розумним! Він знав значення багатьох людських слів, навіть тих, без яких, на мій погляд, міг би взагалі обійтися! Вмів у відповідний момент, коли, скажемо, до нього підходив ветеринар зі шприцом вдати, що хвіється й геть тратить свідомість, і ще вмів багато чого іншого! Зрозумівши, що я не прагну блукати парком у його компанії, він понуро опустив пишного, як пальма хвоста і сумно скосив темне сливове око, ласкаво притиснувши гостру мордочку до мого коліна:

- Як же я без тебе?

Собака добре знала, що ця модель поведінки безпрограшна! Моє серце здригнулося, і я відразу згадала сумну історію чудесного песика, поки він не з'явився в нашому житті.

Ми познайомилися з цим рудим приятелем одразу після прибуття в Будинок творчості. Був початок літа, у вікна котеджу зазирав пишний кущ жасмину неймовірних розмірів густо усипаний ароматними квітами. Запах соснового лісу, листя, зелені - свіжий, промитий нещодавнім дощем, наповнював легені терпкими деревними запахами. Наближався вечір й напевно, треба було хоч зазирнути до середини будинку, у кімнати та якось влаштуватися на ніч, адже до нашого приїзду у ньому цього року ніхто не жив й атмосфера була якоюсь чужою, не комфортною. Знала, що потрібно було б розібрати речі, які збирала похапцем, знайти щось тепле й необхідне, бо було досить холодно, але одне уявлення про те, що залишу цю неймовірну прозору красу, викликало відмову від будь-яких дій, тому я вперто сиділа на сходках веранди.

Після міста просто хотілося видихнути, подивитися, послухати ліс, тим більше, що минулий час був важким для мене, цього разу я приїхала повністю виснаженою, як розумово, так і фізично, тому думати про щось звично-буденне й потрібне, не хотілося. Заклякши на місці, між іншими спостерігала за цікавою та новою для мене собачкою, що бігала за черговою БТ: маленька, руда з пишним, як у лисиці, хвостом але загнутим до худенької спинки у вигляді букви «о».

Песик намагався йти в ногу з Людмилою Михайлівною. Поздоровкавшись, я запитала звідки така симпатична звіринка? Оскільки наша Людмила Михайлівна доброзичлива і контактна людина, вона відразу ж зупинилася і, підійшовши до мене, розповіла історію песика. З'ясувалося, що це була собачка однієї з покоївок, що працювали на той час у БТ, бо він, (це був хлопчик), прийшов за Людою на роботу і з того часу залишався на території у зграї, що з поконвіку мешкала тут.

- Бігає за мною, як пришитий! - з удаваним обуренням подивилася на песика Людмила Михайлівна і вони в тому ж порядку продовжили вечірній обхід теріторії.

Ранок наступного дня сонячний, несподівано теплий, після дуже холодної трохи химерної ночі, придав іншого настрою. Жасмін та усі трави й кущі було вкрито великими краплями роси, все це несамовито запашне багатсво виблискувало у сонячних променях та ховалося у прозорих пасмах нічного туману, що деінде залишилися поміж кущів.

- «Гав!» – дзвінко пролунало з доріжки біля будинку. Це був перший звук, який порушив спів птахів.

Виглянувши на веранду, я побачила, що син присів навколішки та гладить по голівці вчорашнього рудого песика, а той, вітаючи хлопця, аж впирається йому своїми кривуватими передніми лапками у коліна й радісно дихає в обличчя зі сліпучою, якщо можна так сказати про собаку, посмішкою, «хекаючи» на цілу мордочку.

- Будьте обережним, ти його не знаєш! - скоріше з почуття обов'язку, попередила, хоча вже розуміла, що собака досить мила.

- Добре! - махнув рукою син й ще раз погладив собаку від голови до хвоста та пішов до їдальні снідати. Рижик потрусив за ним.

Треба сказати, що собаки в житті БТ займали особливе місце, будучи влітку дуже важливою частиною життя людей. Всі намагалися годувати, своїх улюбленців, знали їх характери та звички. В цілому можна сказати, що літом тваринки отримували заслужену любов і увагу, якими були обділені в інші пори року. Я також не залишалася осторонь і переймалася собачим життям нарівні з іншими мешканцями Будинку творчості.

Кілька днів новий собака кружляв біля дачі, не наважуючись підійти ближче, але постійно знаходився у полі зору. У зграї він був найменшим, худеньким, мало їв, мабуть, йому було важко захистити їжу в оточенні великих і більш дорослих собак.

Раптом помітила, що мій інтерес не однобічний! Песик теж придивлявся до незнайомців, особливо до мене. Поступово він почав з’являтися на веранді, а потім, осмілівши, навіть стукав передніми лапками у скляні двері будинку, коли падав дощ. Зустрічаючи мене на доріжках, він насторожено свердлив поглядом темних розумних оченят і боязко, але дуже приязно, помахував пишним хвостом. А якось, коли я сиділа й працювала у садку за столиком, він підійшов і підсунув свою голову під мою руку : шерсть була м'якою, теплою і гладкою, як шовк. Погляд, яким пес обдарював мене після цієї дії, напевно, ніколи не забуду! Яких тільки емоцій в ньому не було!

Я вирішила пригостити його чимось смачненьким. Поставивши перед Рижиком миску з їжею, щоб собака проявила рішучість та не боялася, примостилася поруч на траві.

З цього моменту собака стала «нашою». Рижик постійно знаходився біля мене, при найменшій можливості намагався прорватися всередину й лягти спати у якомусь з затишних куточків дачі, супроводжував нас на всіх прогулянках, та й в їдальню від тепер ми теж ходили разом. Замість того, щоб, як рашніше, чекати зі зграєю біля службового входу, де вони отримували їжу, він сидів і гордовито зустрічав нас біля вхідних дверей разом з хазяйськими собаками!

Він слідував за нами повсюди, навіть в гості. А так, як громадське життя БТ влітку відбувалося в основному на відкритих верандах, собака намагалася непомітно прокрастися і сховатися під столом або під стільцем, на якому я сиділа, зрідка визираючи з укриття, спокушаючись привабливими запахами їжі.

- Забери мордочку зі столу - це просто непристойно! - виховувала Рижика, як свого, і він одразу слухався, розуміючи всі слова!

- Між вами таке взаєморозуміння! - дивувала Ольга, з якою ми нещодавно познайомилися.

Гостре бажання забрати його додому! Але це була не просто безпритульна собака. Він мав хазяйку, з якою гарно вітався, іноді супроводжуючи її по території.

- Не думаю, що вона погодиться віддати таке чудове створіння ..., - сумувала я.

Трохи подумавши, як владнати справу, вирішила поговорити з подругою Люди Алиною, говірливою та веселою рудоволосою жінкою, також покоївкою, перш ніж посвящати когось у свої плани.

Аліна аж сяяла, що так добре провела дипломатичні переговори.

– Люда сказала, що не буде проти! Вона з ним намучилася! Це також не її пес, він до них прибився й подруга тепер має одні неприємності, хоча собача миле! Але на ланцюгу воно сидіти не хоче, виє і, взагалі, є трішки злодюжкою, наприклад, у Будинку творчості тягне зі столів все, що погано лежить і навіть натикнувся на неприємності, вкравши у якогось гостя курку гриль!

- Це сюрприз ..., - але в те, що маленька хороша собака краде без будь-яких причин, було важко повірити.

- «То собака, мабуть, була просто голодною!» - обурилася я раптом, дуже образившись і на Люду, й на дурнуватого гостя, що кидав їжу де попало, та ще й добряче побив таке незахищене маленьке створіння, і на все у світі.

- Я ж не мала з цим нічого спільного! – побачивши щось розлючено-незрозуміле у моєму погляді, усміхнена руда Аліна аж відступила з веранди.

Мої хлопці чаювали у друзів. Я була в захоплені й швиденько поділилася радісною новиною зі всією компанією:

- Ми забираємо Рижика додому!

- Ти божевільна! - відразу вилили мені на голову «відро з крижаною водою» друзі. - Це вуличний пес, знаєш, що він зробити з вашої квартири та й що робити йому у неволі ... Побачиш, " пишна пальма хвоста" одразу зав'яне...

Я наїжачилася й відстоювала своє, але проти були всі, окрім сина, який не роздумуючи підтримав мене. А розмови та увіщування тривали далі й мені, відкинувши усі мої аргументи, нудно нагадали історію з цуценям, яке чоловік з сином принесли додому в одну з морозних ночей.

Собача дитина тремтіла від холоду біля під'їзду чим привернула їхню увагу і побоюючись, що вночі мале загине, вони принесли його додому. Я, природно, нічого не мала проти, але наступні два тижні, які маленький пухнастик -дівчинка, якого ми назвали Міка, прожила з нами, перетворилися на справжній кошмар.

Симпатичне щеня зі світло-бежевою шерстю, геть не піддавалося дресируванню, робило що хотіло і де хотіло, кожні дві години я була змушена проводити вологе прибирання всієї квартири, постійно відриваючись від справ та роботи!

Історія з Мікою, на щастя, закінчилася зовсім несподівано, так як й почалася: на одній з прогулянок, на будівельному майданчику, бо ми жили тоді у районі нововозабудов, крихітка зустріла свою зграю, що охороняла будівництво, свою величезну (!) за розміром маму, того ж як у неї бежевого окрасу, і на всіх парах кинулася до них!

Так! Досвід був не найкращим, згадувати про той випадок весело не було, але розлучитися з Рижиком було ще гірше.

Настав день від'їзду. Щоб пес, який не відходив від мене, не бачив, що ми залишаємо його, я поставила перед ним величезну миску з всілякою смачною їжею по інший бік будинку і сумно посунулася до машини, але Рижик покинув їжу й буквально через хвилину був поруч, а на зауваження: «У тебе мордочка в сметані» - жваво витер її у мою довгу спідницю...

- Не плач! Забирай собаку! - спробував втішити приятель, що приїхав підвезти нас додому зі всіма нашими лахами.

- Ігор не погодився... Це ж не іграшка! Що ж я буду проти чийогось бажання, так теж не годиться...

Рижик в розпачі спостерігав за машиною. Я повернулася спиною й «хлюпала» носом, син сидів тихо, як мишка. Він також не хотів розлучитися з песиком та із задоволенням забрав би його з собою.

Такого сумного повернення з ДТ, в якому ми бували практично щоліта, в моєму житті ще не було, хоча за цей час завдяки тиші, свіжому повітрю, приємному спілкуванню і маленькій руденькій собачці я таки оклигалася.

Вдома всі думки зайняв покинутий пес. Так минув тиждень, а потім зателефонувала одна з наших подруг, любителька тварин, яка весь цей час була на дачах. Я просила її доглянути за Рижиком, коли від'їзджала, він дуже боявся грози та й підгодувати малого було справою не зайвою. На питання:

- «Як песик?» - сказала, що погано: не їсть , не п'є, лежить біля котеджу і ні на що не реагує.

- Так! - подивився на мій нещасний вигляд Ігор. - Тільки поїхали сьогодні, бо наша собака там без нагляду шастає, ще щось станеться!

"Наша собака!" Виявляється, він теж постійно згадував про Рижика! Зустріч була неймовірною! Пес не повірив своїм очам, побачивши нас. За останній тиждень Рижуля зовсім схуд й остаточно змарнів. Зрозумівши, що ми повернулися по нього, пес збожеволів від щастя: обіймав Ігора за коліна, стрибав навколо нас, як пружина, намагаючись дотягнутися до обличчя сина і облизати його, міцно обнявши за шию лапками не хотів його відпускати, коли той присів на доріжку.

- Що скажеш? Кохані люди приїхали! – Люда, хазяйка Рижика, була здивована і навіть виглядала дещо розгубленою. – Таке робиться... Звичайно, забирайте, в мене ще Мушка вдома є, - пояснила трішечки ревниво. – Ой, та ж навіщо ви стільки мені привезли! Не думала Руденький, що ще й зароблю на тобі, - вже весело розсміялася, приймаючи подарунки.

Рижик, не роздумуючи ні хвилинки, стрибнув за мною до машини, немов завжди це робив, а по приїзду в місто жваво побіг до під'їзду, потім у ліфт – це його зовсім не збентежило!

- Міський пес! Загубився, або покинули, - здогадалися ми й пішли купувати всілякі повідці, миски і все таке інше необхідне собаці.

Одразу облюбовавши собі місце на кухні, Рижик затих і міцно заснув, а потім звично, без зайвої суєти-суєт, встромив голову в ошийник, радісно реагуючи на слово «прогулянка» й ми зрозуміли, що не помилилися.

Увечері, коли нарешті вимили собаку, ретельно розчесали шерсть та вирізали усі ковтуни, ми з подивом виявили, що песик є дуже пухнастим, а кінчики лапок, шийка та кінчик хвоста, білі! Це стало для нас великою несподіванкою, як і то, що собака виявилася чистокровкою!

- Рудий вольф шпіц! Кеесхонд! – першим сказав хлопчина років десяти, що мав стафа Кабу. – Рідка тепер порода! Такі прикольні оченята, я б такого тримав із задоволенням!

- Тож маєш Кабу! Вона теж симпатична!

- Так, симпатична, але не така прикольна й не має таких пухнастих штанів! – стояв на своєму хлопчик. З хлопчиком та Кабою ми стали добрими приятелями на весь той час, що прожили у спальному районі.

Майже щоліта ми приїздили до Будинку творчості і Рижик завжди був з нами. Тільки тепер, чистенький та несамовито пухнастий, він гідно носив ошийник й повідець, явно хизуючись перед колишньою зграєю, яка з деякою заздрістю дивилася на це раптове перетворення... Він прожив з нами більш ніж чотирнадцять років, всюди, куди б ми не їздили по країні, брали його з собою, вмів пристосуватися до усяких ситуацій, людей, вмів заслужити загальну любов та повагу і ми ні разу не пожалкували, що прихистили його! Навпаки, він завжди підтримував нас, наш настрій й приймав саму активну участь у спільному житті. Чого тільки не було за той час: і важка операція, бо не встиг втекти від здоровенного пса налаштованого на вбивство малих та середнього розміру створінь..., й усілякі собачі неприємності та багато чого іншого, але ми завжди виходили з тих передряг переможцями, думаю, завдяки його несамовитій собачій відданості, незаперечній любові з обох сторін, та бажанню бути з нами ...

Парк привітав нас злегка пожовклим листям, що кольором зливалося з окрасом собачки, також руденькими жвавими білками на деревах і радісним щебетом птахів та дітлахів, що прогулювалися з батьками, чи дідусями й бабусями.

А ми з Рижиком, не вибираючи стежок, довго блукали схилами навпростець - адже восени можна все! Прогулянка вийшла чудовою! Хотілося, щоб час не закінчувався. Пес, немов вирішивши щось комусь довести, поводився дуже чемно і в підсумку у мене залишилася пара трійка непоганих фото.