У світі «маленьких речей»

Ця історія трапилася в одній зі старовинних садиб, що якось дожила у пристойному стані до наших днів та часів, але таких садиб, на жаль, у нашому буремному житті стає все менше й менше. Сама садиба та її споруди з’явилися у літописах досить давно, десь у сімнадцятому столітті, та бачили-перебачили багато чого за часи свого існування. Доречи, особняк й інші будівлі майже не перебудовували й зовні вони не зазнали значних змін. Минали роки , віки, змінювалися хазяї та їх смаки, а скільки різних знаних і не дуже людей тут перебувало, попри те, що добиратися до садиби було справою не простою, бо дорога до неї й в наші часи виявилася не найкращою. Центром життя, звичайно, був будинок, що гордовито височів майже при в’їзді в садибу зі сторони невеличкого озерця. До вхідних дверей вели високі сходи оздоблені двома кам'яними левами. Леви мали людські очі повні суму, розуміння і, водночас, подиву ніби завчасно вибачали усім і за все. То був прекрасний особняк, до якого у свій час приклав руку справжній майстер!

Потім, інші хазяї, звичайно, вносили свої корективи в інтер’єри за своїм смаком, але більшість в середині будинку, й, як вже зазначалося, кардинально не змінювалась. Так і існував той чудовий особняк як пам’ятка архітектури, зберігаючи купу оповідань, таємниць із життя, яке свого часу вирувало у ньому. Останні власники покинули це чудове місце давним-давно і з того часу садиба пройшла через багато рук та установ, поки не дістала статусу музею, що від браку фінансування тихенько занепадав. Недалеко від садиби, майже поряд із в’їзними воротами на березі невеличкого потоку, що струмився поряд, розташувався, теж побудований давно, але молодший за віком від особняка, млин, що теж вражав якоюсь особливою майже казковою атмосферою, але не доброю, а досить - таки суворо-таємничою. А ще трохи далі знаходилися головні ковані візерункові ворота, через які з’їжджалися гості ще у ті давні часи. Такою була ця невелика історична місцевина, що на тлі приватних будиночків різних калібрів та маленьких хазяйств навколо виглядала немов окремий острівець. Як вже згадувалося, будинок, гордовито споглядаючи великими вікнами на озерце, потік і млин, стояв на початку садиби, оточений чудовим садом, який також спланували, посадили та виростили майстри своєї справи, бо навіть із бігом часу він все ще був прекрасним, і задуми паркового архітектора можна було вгледіти у кожному його кутку. В часи, коли особняк ще був молодим, до нього приїздили каретами на конях. Для цього треба було проїхати біля млина і в’їхати через центральні ковані ворота, що також чудом збереглися з давніх часів. В’їзна алея утворювала невелике півколо, яке вело до внутрішнього центрального входу з фонтаном. Потім, у час, коли все життя геть було спаплюжене і полетіло у тартарами, родина, що останньою мешкала в особняку, була змушена терміново покинути садибу. Все змінювалося! Щезали карети з гордовитими конями, що дзвінко цокотіли копитами, вони поступово змінювалися на вози, а ще пізніше з’явилися авто. Але це все, так би мовити, передісторія, бо весь цей частковий опис майже не має відношення до того, про що буде йти мова, тому ми не будемо заглиблюватися в історичні факти, перераховувати, називати й згадувати людей, яких не знали і які давно пішли з життя, а зануримося у світ, так би мовити, «маленьких речей». Ворота, як будівлі, сад й уся садиба загалом, також були гідні окремої уваги: важкі, замовлені у свій час якомусь чудовому майстру, вони трималися на масивній рамі, що кріпилася до, здавалося вічних, надійно вкопаних кам’яних стовпів. Міцні, напевно дуже важкі клеми, що якимсь чином були вмуровані, надійно тримали досить-таки важку споруду. Рама ніби збирала докупи флористичні візерунки воріт у єдине ціле, додаючи завершеності цікавому витворові паркового мистецтва. Дві монолітні фігурки нагорі, що нагадували людські постаті – чоловічу та жіночу, прикрашали раму зверху з обох сторін. Правда, фігурки з’явилися пізніше, їх створив хтось інший і з того приводу було багато розмов «за» та «проти», але багато хто вважав, що ворота з того часу ніби ожили. Ворота, коли їх забували змастити, тихенько зітхали, добре усвідомлюючи своє завдання у цьому світі, а от фігурки, особливо одна з них, одразу відчули себе головними в загальному ансамблі. У всякому разі та, що нагадувала жіночу, твердо вирішила, що тільки вона варта уваги й більш важливої постаті тут немає! Тобто ворота, на яких вона трималася, не були чимось вартим уваги, так само, як і в’їзна алея, та, доречи сам, особняк і садиба вцілому! - Я перша! Ніхто стільки не працює! – тоненьким голоском скрипіла Права фігурка. -- Ви бачили яку кількість людей, коней, а тепер й авто я пропускала і пропускаю повз себе? На мене першу звертали та досі звертають увагу гості та відвідувачі й останнє, що вони бачать, покидаючи садибу, також Я. Але, що з тієї моєї місії? Хто мене цінує? Де вдячність? Єдине мене втішає те, що сама знаю, хто тут головний! - Ну, що ти, що! Чому ти така гордовита? – тоном нижче скрипіла Ліва, та, що нагадувала чоловічу постать. – Ти тут не єдина! Просто так сталося, що тебе, а не мене поставили справа! Могло бути й навпаки, але я також все бачу і все знаю, бо стою у парі з тобою, щоб тримати рівновагу. Я підтримую тебе та стримую, не забувай, що я важлива так само, як і ти!

- Ти з іншого боку, твоя частина воріт геть замкнута й тобі зовсім не обов’язково бути моєю копією, чи майже копією! Не має ніякого значення, – вередливо пирхала жіноча фігурка.

- Зрозумій, всі проходять з мого боку і бачать тільки мене, а ти десь там... далі. Могла би бути будь-якою! - хихотіла, зверхньо, не стримуючись у своїй гордовитості. – Так воно є і тобі прийдеться змиритися! - Заспокойся, не заривайся, не ти тут сама головна! – терпляче вмовляла Ліва. – Зрозумій, приходять сюди не заради нас з тобою, а заради особняка, інших будівель, усієї садиби та її краси! А ще є люди, що працюють тут, дивляться за домом, садком, за воротами та й за нами. - При чому тут працівники? – Права була невгамовною. - Я перше, що бачать гості. Я, у всій своїй красі й блиску, – презирство, відблискуючи відскакувало маленькими променями від її відполірованої поверхні, вона крутилася за рухом ажурних воріт, як маленький флюгер. Ліва нічого не відповідала, повертаючись в протилежному напрямку, відповідно руху механізму. Ліва взагалі була мрійником й жила у своєму світі. Їй було байдуже, що хтось там вважав себе найпершим та найголовнішим. Вона давно вже зауважила, що з Правою відбувається щось не те, але що могла зробити? Вона тільки врівноважувала натерту до блиску зануду і надіялася, що не зламається від напруги, бо врівноважувати інколи набагато важливіше і важче, ніж механічно крутитися! А їй давно вже хотілося спокою, милуватися садком, квітучими ружами, кольоровим листям, коли настає осінь, слухати, як скрипить на різні голоси сніг під ногами людей узимку і щоб так було завжди… Час рухався за своїми законами, як вже говорилося, пори року та хазяї постійно змінювалися, а Права, так само як і колись, тоненько поскрипуючи, верещала: - Я головна! Я! І буду тут поки все не розсиплеться, це не скоро трапиться, бо мене зробили на віки! Віки віками, а час, як відомо, вносить свої корективи. Одного разу, по закінченню туристичного сезону, коли осінні дні стають коротшими, темними та похмурими, а відвідувачів у садибі майже немає, біля воріт зупинилася машина, з якої вийшло троє чоловіків. - Шкода, що сонце cховалося, правда, його сьогодні майже і не було, заметушилася права фігурка. – Бо зараз мені конче потрібно блиснути! – вона чомусь відчула незрозуміле хвилювання.

Але люди не звертали не неї ніякої уваги. Вони, про щось міркуючи, уважно роздивлялися ворота вцілому, синхронно повертаючи голови в одну і другу сторони. Права здивувалася: то було чимось незвичним, бо майже усі, що крокували повз неї, хоч на мить, поблажливо посміхаючись споглядали наверх, а тут діялося таке, що було їй не до вподоби … Чоловіки буди досить дивними, та на її погляд, невихованими невігласами. - Чуєш, Ліва! Дивні люди… Вони навіть не зрозуміли, що Я, --запнулася і несподівано додала, - тобто, ми…. тут головні! - Думаю, що це нові хазяї, - буркнула у відповідь Ліва, не реагуючи на лестощі, і замовкла. Між тим, «дивні люди», про щось розмовляючи між собою, повільно приблизились до воріт майже впритул. - Так! – замислено звернувся найстарший до самого наймолодшого. – Роботи тут навіть забагато! Може залишимо це все і відмовимося від проєкту? Бо затрати також будуть не малими! - Ні в якому разі! – гаряче заперечив співбесідник, жваво повернувшись до воріт. – От побачите, кінцевий результат буде чудовим, все буде гаразд, навіть затрати! Я зроблю розрахунки. Особняк дивовижний, зовні у гарному стані, в середині, звісно, треба буде добре попрацювати, а ось ворота… Ворота обов’язково будемо міняти! - Ти чуєш, Ліва? – збуджено заскрипіла. – Чуєш? Нас реставрують і я взагалі буду неперевершеною! Ну… і ти, напевне, також! – додала поблажливо. Тим часом, наймолодший з чоловіків, той, що мав робити розрахунки, задерши голову догори, нарешті зауважив фігурки. - Ось вам і підтвердження! -- повернувся до найстаршого. – Бачите оті дві «фітюльки»? Хтось причепив їх до рами набагато пізніше, вони не відповідають ані часу, ані стилю. Безглуздо! Коли я в архіві дивився перший варіант проєкту, їх там не було! - А … ці, -- махнув рукою найстарший. Вони вже рухалися у напрямку особняка, де на сходах у компанії двох кам’яних левів на них вже чекав директор музею. – Нумо, повернімо воротам їх справжній первинний вигляд! І раму замінимо, вона вже не витримує, бачите, де-не-де потріскала. Може якесь там інше кріплення придумаєш, чи відновиш, як було! Порадимося, подумаємо.

- Стовпи? – молодший був згодний на все, адже це був його перший самостійний проєкт. - Зовні стовпи міцні та гарні, кам’яні, -- головний провів рукою по поверхні. – Їх залишимо, тільки відшліфуємо трохи. - Так! Працюємо. Домовленість у силі, – підтвердив той, що не брав участі у розмові й тримався ніби трохи зі сторони. Старший та молодший з подивом обернулися до нього, бо був такім мовчазним, що вони, захопившись проєктом, геть забули про існування хазяїна. Права вже не чула тієї розмови, але щось її муляло… Ліва мовчала, як завжди! Вона все розуміла, але що доброго могла сказати? Зовсім стемніло, і коли трійка чоловіків покидала садибу, вже нічого видно не було. Закінчилася довга та похмура цього року зима. Сонце майже не з’являлося і товстий шар ніби намальованих хмар щоденно висів майже над головами людей. В особняку було дуже зимно, бо опалювати його було нічим, а садибу, як комплекс, вже поставили на реставрацію і про опалення та людей, що продовжували працювати, просто забули… Весною життя пішло веселіше. Якогось дня приїхали двоє рухливих молодиків у робочих уніформах, швидко та вправно розібрали ворота, стогнучі та вживаючи ненормативну лексику, завантажили на платформу вантажівки й повезли невідомо куди. - Дивіться не зламайте, не потрощить мене! Обережніше, обережніше! -- репетувала Права. -- Я ж тут головна, мушу бути гарною та неушкодженою, бо завжди була й буду незамінною! Ліва мовчала. Вона про щось здогадувалася, бо вже давно зрозуміла, що все минає й має свій час. Реставраційні роботи почались. Садибу загородили високим зеленим парканом і на деякий час закрили для відвідувачів. Раніше, навесні, тут вже мали б з’явитися люди, а у цьому році панувала тиша, місцевість опустіла. Не було ані галасливих групок туристів, ані сердитих зосереджених науковців, що поглядами частенько засуджували веселу молодь з мольбертами, що у будь-яку погоду невідомо яким транспортом добиралася у це чарівне місце. І тільки невеличкі групки працівників мовчазно копирсалися у будівлях, інколи порушуючи тишу пронизливими криками. Млин також похмуро мовчав, зберігаючи свої таємниці й проходити біля нього було трохи моторошно.

Сам особняк реставрували частково, отож і часу на це пішло не дуже багато, над меблями прийшлось старанно попрацювати, а коли потеплішала земля, прийшов час і на сад. Старі дерева, що почали всихати, замінили на нові, підрізали та обновили кущі, підсадили квіти. Новий хазяїн нервував. Робота кипіла майже цілодобово. Він не любив втрачати гроші на вітер! Сезон ось-ось почнеться, а садиба ще зовсім не готова… В останню чергу привезли нові секції паркану, з воротами ж чомусь зовсім забарилися, напевно, робота була складною. Але все владналося і настав той Великий день!

Усі, хто працював цього дня у садибі, покинули свої місця, зібралися біля воріт, заворожено спостерігаючи, як перевіряють останні петлі та кріплення на відшліфованих до блиску кам’яних стовпах. Нарешті, навпіл розпаковані ворота наділи на петлі й під аплодисменти урочисто здерли з них залишки робочої плівки. Люди задоволено загули: нові ворота були надзвичайно гарними, візерунковими, їх чисті лінії просто вражали - елегантні без усіляких фігурок та непотрібних прикрас! - Переробили по першому проєкту! – тішився наймолодший з трійки. – Виявляється, їх змінили на початку вісімнадцятого століття, схоже тоді, коли побудували млин. По цій видатній для садиби події почалося генеральне прибирання і через деякий час музей-садиба зажив звичним для нього туристичним життям. Про фігурки ніхто і не згадав, тільки інколи старим деревам, що збереглися близько воріт та навкруги особняка, у вітряні дні ввижався жалібний скрип-зойк:

- Я тут головна! Я завжди перша…

---