Стікс. Сторінка зі щоденника Тамари С. (Кінець травня якогось там року.)

- Як я тут опинилася? «Пологий беріг ріки» був нерівним, гострив кам'янистими виступами непридатними для ходьби й, взагалі, для будь-якого пересування. Але, щоб обдивитися протилежний беріг, треба було дуже високо задерти голову: він був височенним, неймовірно стрімким і дуже грізним. Гострі голі зубці зі скляним блиском увінчували вікові неприступні скелі, умовне життя на яких починалося трохи нижче. Порослі густими темно-зеленими чагарниками, що незрозумілим чином проросли в майже відшліфованих століттями кам'яних пластинах, їх гілки, спускаючись донизу, звисали гронами на зразок ліан та перепліталися, мов колюча сітка, чим посилювали жахливе враження недоступності цього місця. Магічне, похмуре, воно виглядало нереальним у рваних кавалках темних хмар, які час від часу, пробиваючись немов сірчане дихання пекла, швидко пропливали повз скелі, інколи заплутуючись і застигаючи у чагарниках. Ще дещо нижче, у деяких місцях з ледь помітних поглибленнях у камінні проривалися гнівливі водоспади, що стрімко розливалися по відшліфованому камінню й, з шумом змітаючи все на своєму шляху, рвалися до великої води на дні каньйону. Бризки долітали й до обличчя, але я їх не відчувала. Розглядаючи прямовисну майже гладку кам'яну стіну з темно сірого граніту на протилежній стороні, ніяк не могла зрозуміти, яким чином опинилася у цьому дикому страшному місці. - Не піднятися, не спуститися! Яким же чином потрапила сюди? Де це все відбувається? На Землі, або все взагалі в іншому вимірі? - так, запитань виникало багато, а відповідей поки що не існувало. Вода внизу продовжувала сердито вірувати та загрозливо буркотіти. Неймовірно швидка течія в лічені хвилини донезмоги наповнювала річище у вузьких місцях і, немов намагаючись розсунути свій шлях, грізно розкидала важкі каменюки, ставала дибки та з напором пробивалася туди, де кам’яна пастка, хоч трохи, здавалася вільнішою. Коли ж дно каньйону ширшало, тільки що гнівлива вода спокійно розливалася й, здавалося, застигала ланцюжком невеликих зеленуватих озер, береги яких теж покривали непролазні чагарники, порослі жорстким темно-зеленим листям. - Може, це Стікс? Мій Стікс, адже в кожного з нас свій життєвий шлях, свій перехід і своя річка смерті! Може і я, не втримавшись у реалії, полетіла вслід за мамою та потрапила в це місце, де була сам на сам з жорстоким пейзажем, не наважуючись навіть на крок.

Світ, в якому жила досі, де билося серце дорогої моєї людини перестав для мене існувати, коли почула той остатній стук, наче хтось згори голосно клацнув сухими сильними пальцями. І з тим останнім, напрочуд голосним, як крапка, ударом серця та світлу очей, що поступово зникало, зрозуміла, що мами у моїй втраченій реальності більше не має...

Все, що оточувало в житті останнім часом, розшарувалося, роздрібнилося на мізерні деталі й розлетілося на всі боки, ніби знесло сильним вітром. На якусь мить повірила, що я теж померла: це було не страшно.

Але, питання де ж все-таки переправа або хоча б щось, що віддалено нагадувало можливість переходу, яке виникло тут, біля цієї страшної ріки, не давало спокою. Це здавалося найголовнішим, воно було «з життя», а не зі смерті, бо я відчула, що ще не маю права тут бути й сталося це випадково! - Треба рухатися! Може врешті-решт кого-небудь зустріну та отримаю відповіді на всі питання, які не дають спокою? Хоча відчуття ваги тіла пропало, це було єдиним дивним, трохи незвичним, але дуже зручнім, тому що пересуватися таким чином було значно легше і швидше. Незважаючи на легкість тіла, час тягнувся повільно й особливих змін навкруги не було: беріг, все так само, дикий, а скеля - така ж недоступна. Місцевість була повністю пустельною — ні птахів, ні звірів ...

Раптово каньйон розширився, висота скель протилежного с берега стрімко знизилася і на її гладкій поверхні з'явилася видимість уступів-сколів, що віддалено нагадували нерівні за висотою сходинки, або щось схоже до них. Річка втратила свою суворість і каламутним пласким озерцем розлилася по несподівано широкій долині. - Невже тут? Води майже немає та й дошкульних чагарників також, — думала. – Якщо перебороти страх, то повернутися до реальності буде цілком можливим! Зараз спробую! Але в той самий момент, річка стала дибки й там, де тільки що світилися невеликі мілини, вже шуміла глибока вода та стукало одне об одного великі каменюки. - Оце попала! Невже це відбувається насправді й життя назавжди залишилося по той бік? Поки я розгублено дивилася на воду, не наважуючись вирахувати скажений алгоритм підйомів та спадів, хтось невідомий та невидимий, схопивши мою руку, сильно пхнув в спину і в наступній миті, у перерві між рухом води, я опинилася на тому скелястому боці провалля біля умовних сходинок — уступів… Мама в темному одязі для поховання, як тінь сумно блукала по кімнатах і не відреагувала на моє появлення, але я спробувала про все їй розповісти: - Я побувала в дуже похмурому і дикому місці, мамочка! Найцікавішим та й самим незвичайним було те, що той страшний дикий пейзаж бачила одночасно з різних ракурсів: з боку, зверху, знизу, і, ніби, з самої середини річки! - розповідала захлинаючись. Не відповідаючи на мою бурхливу розповідь, мама поступово втрачала обриси, бліде обличчя розчинялося в темряві коридору й, кинувши на мене той незабутній прощальний погляд, зникла. Підійшовши до вікна, я здивувалася: за вікном мела хурделиця, а там, де недавно була, все було зеленим, якимось вічно-мертво-зеленим… Зима. За межами квартири все так же, як і раніше кудись у своїх справах поспішали люди, але мені це здавалося далеким і незрозумілим. Годинник мого життя зупинив той звук останнього поштовху крові, але зупинився годинник тільки для мене, а загальний час, як і раніше перескакуючи стрілочками від риски до риски рухався в якомусь тільки йому відомому напрямку.

….

Великі краплі ранкового дощу, часто і розмірено постукували по шибках, по підвіконням, слідуючи чіткому ритму всесвіту. Але, хай там як, дощові дні я люблю набагато більше ніж сонячні. У сонячний день людина ніби зобов’язана радіти, бути щасливою, всупереч тому, що там усередині, адже все навколо таке урочисте, опромінене, блискуче і, якщо жити згідно з незатьмареною погодою, то на внутрішні катаклізми, начебто, і права ніякого не маєш! А ось коли ллє дощ, а вітер, видираючи з рук парасолю, старанно намагається її зламати, в голові чомусь все впорядковується і ніхто не зобов'язаний невідомо навіщо і для кого прикидатися щасливим. У такі дні залишається місце для думок, боротьби з внутрішніми суперечностями та демонами, що часом доводять до божевілля, або час для того, що б проаналізувати щось важливе. Загалом, в негоду можна спокійно займатися важливими речами, які до «поросячого вереску обов'язкового захоплення дійсністю» ніякого відношення не мають!

Дивно, але ранок цього дощового дня чимось відрізнявся від попередніх, таких самих. З моменту пробудження разом з цією негодою, в мені раптом прокинулася кипуча жага діяльності й руху. Захотілося натягнути відповідне взуття, взяти парасольку і йти туди, куди очі дивляться, не розбираючи дороги, човгаючи по всім зустрічним калюжам, які з-за великої кількості зірваних вітром листя та квіточок з кущів перетворилися на маленькі казкові озера. Хитаючись під поривами вітру, крони дерев на подвір'ях, ніби захищаючись від його люті, голосно шуміли під прохолодними вологими поривами. Посвіжіла трава та гілки низьких кущів гордо піднялися, обтрусившись від слідів тисячі людських ніг і собачих лап, повертаючи собі чисте сприйняття краси та неймовірної свіжості. Лляло неабияк! Дерева обмивалися після попереднього яскраво сонячного та спекотного дня, (ну, такого, в який геть усі зобов'язані в.с.щ. - тобто відчувати себе щасливими), струшували великі краплі, які бризками залітали під розкриту парасольку, залишаючи на губах та обличчі присмак зелені та одразу ж випаровувалися з розпашілої вітром шкіри. Якщо любиш дощі, то в такі хвилини відчуваєш дивну спільність з усією рослинністю, відчуваючи себе чистим, відмитим, як і вони, потоками «небесної води» і, дійсно, щасливим!

Відчуття чистого, як вогонь, щастя, спалахнуло саме по собі. Воно обпекло, ніби розбудило, раптово висмикнувши зі сплячки-смерті останніх місяців, днів, годин, а можливо й років. Момент, що разом з дощем та вітром звалився на голову, не був пов'язаний ні з чим-небудь особистим, ні з подіями, які відбувалися в минулому, відбуваються зараз, або очікуються в майбутньому, не мав він відношення, а ні до домашніх, а ні до професійних справ! Він просто був.

Шкода, що хвилини безпричинної радості, ті, які повертають нас до буття трапляються дуже не часто! В основному, все йде як би по інерції: таке життя може й мало чого варте ... а може й ні?

Але, поміркувавши, вирішила, що все-таки світ влаштований правильно: неможливо жити перебуваючи в постійній ейфорії. І без моментів суму, сумнівів, вибору, боротьби, становлення свого «я» довжиною в життя, навряд чи так гостро відчувалися б такі несамовиті хвилини. Саме тому рідкісні моменти глибокого розуміння, відчуття повноти життя запам'ятовуються надовго, так само як твори мистецтва, в які відразу і беззастережно закохуєшся, або книга, яка раптово захоплює настільки сильно, що не відпустиш, не дочитавши до кінця!

Дощ припинився і, пробігши через зелені двори, в яких не було жодної живої душі, я вискочила на вулицю, яка теж була порожня, як у фільмах – катастрофах. Тільки заспані маршрутки, розбризкуючи калюжі, неквапливо «по-недільному» котили проїжджою частиною.

Раптово потягнуло пряним запахом бузини. Це викликало ностальгічний спогад, про одне улюблене місто, в історичному центрі, якого здавна дрімають та живуть своїм, окремим від людей життям, старовинні будинки-«кам'яниці», що відмінно збереглися та мають пам’ять про події 14-15 сторічь, де у дворах-колодязях ще з давніх часів ростуть ці пишні запашні кущі, величезні, як дерева. Спогад, що викликав аромат бузини, розбудив тугу за подорожами, за красою, друзями.

Так… життя було не там, на березі похмурої річки, що прокладала собі шлях через страшні безлюдні ущелини, непрохідні скелі та хащі й до цього часу займала у мені майже усе місце! Життя йшло тут і зараз в пустих на перший погляд, вимитих дощем дворах, на вулицях, воно ховалося в старих деревах, молодому листі та квітах ...

Ніби на підтвердження того, що зі мною все відбувається наяву, звідкись вискочила заспана блондинка, підстрижена майже наголо. На її обличчі великими літерами було написане гостро бридливе невдоволення тим, що відбувається навколо.

- Напевно, їй просто хотілося спати, але щось невідкладне змусило вийти з дому всупереч усім її бажанням!

Хвацько розмахуючи вже не потрібною парасолькою-тростиною, «майже лиса блондинка», підозріло оглянула мене з ніг до голови та все з тим же бридливим виразом обличчя поспішила у своїх справах, не розуміючи, чому радіє ця дивна жінка в такій складно-погодний день?

З іншого парадного одночасно, як близнюки, виринули двоє енергійних собакарів з не менш бадьорими вихованцями й в лічені хвилини вулиця та двори звично заповнилися людьми. Стало шумно, тісно, голосно, рух на дорозі відновився і все пішло звичайним ходом.

Сріблястого кольору машина, тихо проїхавши поруч, облила мене водою з калюжі з ніг до голови! Обурено обтрусившись, я не могла змовчати й побажала водію щасливого дня. Містика дощу та вітру раптово закінчилася і виявилася звичайнісіньким ранком великого міста.

І все ж таки… Цей дощовий ранок, наче, розбудив мене. Він приніс відчуття справжнього життя та очікування змін, десь в просторі щось голосно клацнуло й, як м’ячик, відбившись від стіни високого будинку, м'яко штовхнуло мене в скроню. Стрілки годинника, що невідомо скільки не рухалися з місця, здригнулися і, запитально-заіржавіло заскреготавши, нерішуче двигнулися уперед, поступово набираючи обертів, як потік крові, що відновлює рух по судинах…

І я відчула, як час, сильним імпульсом зрушивши з мертвої крапки, почав зовсім інший відлік, викликавши гостре бажання життя й просто бути у ньому.

Анна Щербакова (рік якийсь там...)