Територія нервових / А. Щербакова Оповідання

- А тобі сьогодні зась! – у голосі молоденької медички, яка вранці оформлювала Дарину у профілакторій, звучав метал, хоча за пів години до того вони вели милу бесіду у лікарняному коридорі. А зараз, вона ще й суворо підтвердила заборону кивком голови. Руді, як язики вогню пасма кучерявого волосся медсестри, зухвало вибиваючись з під шапочки, здавалося розкидали навколо бризки червоного золота й в цю мить здалися Дарині не таким вже милими та безневинними, як на перший погляд.

Вранці біля свого поста Віра виглядала зовсім молоденькою, простою та веселою дівчиною, Даші навіть здалося, що медсестричка не старша за неї, але той метал у голосі та сильна тонка рука, що як шлагбаум перекрила відчинені у пахуче літо двері, чомусь сильно подіяли й Дарина розгублено зробила крок назад.

- Але ж усі вже на вулиці! Чому ж мені не можна? – здивовано протягнула вона. – Наскільки я знаю це ж не лікарня для психів, а санаторій-профілакторій та і я ж, даруйте, не хвора!

- Воно то так! – вже лагідно погодилася Віра, але згадай при якому закладі цей профілакторій. Ти «новенька-свіженька»! Та й не про тебе мова, - недбало махнула рукою. - Тут за усіма, без винятку, спостерігають, першу добу особливо і це не обговорюється, - поставила тверду крапку. – Е… Ну, що ти, що? - побачила сльози у карих очах. - Нумо зробім так: Даринко, ти повертаєшся до палати, а я закінчу ще одну маленьку справу й будемо пити чай та говорити про все на світі. Згода?

- Боже… Та що ж це таке? Навіщо? Навіщо я їх усіх послухалася й погодилася на цей заклад? – бідкалася Кіра, не знаходячи собі місця, без сенсу блукаючи по коридору.

Під узагальненням «всі» вона мала на увазі батьків, друзів та Аллу Іванівну – головного лікаря профілакторію.

Особливо в її думках дісталося Аллі Іванівні – красуні з царською поставою, яка пообіцяла: «Там добре, спокійно й ніхто тебе не чіпатиме. Відіспишся, відпочинеш і все стане на свої місця!»

- От попала, так попала! Який вже там спокій - від обурення та несправедливості аж трясе!

Віра досить довго не з’являлася, вочевидь, справа не була вже й такою маленькою, й дівчина, поблукавши пустісінькими коридорами корпусу, влаштувалася на широкому, як лава підвіконні високого вікна своєї палати. Крізь сльози, що як хвилі накочувалися на очі, Даша розглядала пацієнтів профілакторію. Кого тут тільки не було! Чоловіки, жінки, різних професій та різного віку, зовсім молоденькі випускники шкіл та коледжів й повністю зрілі люди… Зі сторони здавалося, що вони відпочивають, гуляють собі при повній відсутності життєвих драм та трагедій й дістають задоволення від краси, що їх оточувала, чудового медового повітря із запахом річкової води - ріка була поруч, від приємного спілкування та абсолютно задоволені своїм реальним буттям. Дехто, розбившись на пари й трійки, розмірено крокува біля корпусу, охочі поговорити - вели бесіди на лавках, а молодші гуляли у більш віддалених мальовничих алеях парку, у якому й розташувався цей старовинний триповерховий затишний особняк - профілакторій.

- Таак… Який контраст! - вразило Дарину. - Чудова архітектура, добре доглянутий парк у якому царює природна гармонія, а в ньому люди… Люди, що втратили ту гармонію, не втримавши бар’єр буйного натиску життя, або не могли погодитися з тим, що у ньому – у тому їх житті коїться!

- Здригнувшись від раптового дотику до плеча, Даша, що захопилася спостеріганням та роздумами, стрімко обернувшись, мало не злетіла з підвіконня.

- - Реакція, як у спортсменки! - розсміялася Віра, що нечутно підійшла до дівчини. - Як би сама не оформлювала історію хвороби…

- Яка ще «історія хвороби»! Я не хвора! – дещо розлючено відреагувала дівчина. Назва «історія хвороби» викликала не тільки роздратування, але і якийсь прихований страх.

- Та бачу, вже бачу! Заспокойся! Я тільки звільнилася. Тепер і час на чай. Ходімо, - обняла емоційну пацієнтку за плечі.

Віра, ще дійсно молода, але вже досить досвідчена медсестра, закінчувала магістратуру медичного університету, мріяла про післядипломну освіту, науковий ступінь та ще і якось поєднувала це з роботою, що її дуже цікавила. Все це було не просто, але поки що вона справлялася. У відділенні, окрім звичайних обов’язків чергової, її основним завданням було спостерігати за пацієнтами, особливо за новими, що проходили профілактику та лікування. І Віра, яка мала справжню інтуїцію, чи то внутрішнє знання і майже одразу розрізняла хто й правда хворий та потребує лікування у другій частині корпусу, де двері майже завжди були зачинені, чи так, як ця зарюмсана дівчинка, що сидить зараз напроти неї, потребує відпочинку та мінімальної допомоги, щоб побороти страхи й непевність у своєму світі.

Кароока Дарина подобалась їй одразу. Дівчині недавно виповнилося двадцять п’ять, хоча вона виглядала майже не школяркою, але витримка, вміння природно триматися та реагувати на ситуацію, навіть таку не просту, як у профілакторії, викликали повагу Віри, що вже встигла побачити різних пацієнтів. Бліде обличчя Даші від хвилювання ставало взагалі прозорим, довге волосся, що спадало темною хвилею і гарне витончене обличчя викликали у Віри асоціацію зі старовинними портретами аристократичних родин. Віра здогадувалася, що хоча Даша зараз була досить сумною, має досить веселу вдачу і ще було видно, що дівчина «обтяжена» інтелектом, хоча цим не хизується й має гострий язик, бо до кишені за словом не лазила.

- Розумна, з доброю освітою. Їй відповідає слово, що в наш час втрачає сенс – інтелігентна! – вивчала цікаву пацієнтку Віра.- Не піде вона на ніч у палату номер два! - вирішила твердо. - До того ж вона знайома Алли Іванівни та й вказівки від неї Віра не отримувала! - І взагалі, в історії сказано: нервовий зрив, втратила сон і таке інше. З якого дива я буду з неї знущатися? Чого я буду її пхати до усяких …, - вперше в житті порушила свої установи. – Хай спокійно влаштовується у себе.

Палата номер два теж була спеціальним пунктом спостереження за закритими дверима й першу ніч у профілакторії пацієнти проводили там.

Дарина, не підозрюючи, яка халепа її минула з тією палатою номер два, заспокоїлася за дружньою бесідою, пила чай, їла черешню і з задоволенням розповідала Вірі усякі історії

- Завтра будеш скакати по всьому парку, - пообіцяла медсестра. – Тут дуже гарно. А тепер розкажи щось про себе, не те, що там у паперах та записах, а щось справжнє, наприклад, що тебе так довело.

І Даша, спочатку спотикаючись на кожному слові, розповіла, що закінчила факультет романської філології, що має гарні здібності, як перекладач-синхроніст. Розповідала, як писала та захищала диплом магістра. А потім її вдалося влаштуватися до однієї досить великої італійської фірми, що недавно відкрила філіал у їх обласному центрі. Дівчину відібрали серед багатьох з групи й однокурсниці дуже заздрили такій удачі.

- Боже! Яка я щаслива! – мало не танцювала Дарина, зазираючи до дзеркала у коридорі.

- Ох, будеш ти ще ревти від тих своїх італійців тільки пізно буде, невгомонна! - фиркнув Богдан, її найліпший товариш шкільних років, що закінчив історичний факультет. – Вони з тебе усе життя вичавлять! Ненормальною тре бути, що б так радіти!

У нього в житті була якась своя мета. Богдан був дуже перспективним у плані науки, думали, що він одразу вступить до аспірантури, але він неочікувано для усіх, влаштувався на викладацьку посаду.

- Напевно, я таки трохи не того ... Напевно, він таки краще бачив чи розумів ситуацію, - шмигнула носом Даша й вже без усяких допоміжних запитань Віри продовжила свою історію.

Спочатку вона звикала: гарний офіс, хороша зарплата. Але після захисту диплома їй дали тільки день відпочинку, а потім вона взагалі стала тінню головного та й усіх, кому потрібен був перекладач. Синхронний переклад, купа усяких письмових документів, що - потребували її втручання, доводили до сказу, вона перекладала, перекладала, перекладала навіть уві сні!

А переговори? Не дай лихо якось не так висловитися - досвіду ще катастрофічно не вистачало! Вона літала з головним і його заступником до Італії, але геть не мала часу, щоб хоча щось самій подивитися та побути на одинці. Про те, що у діловому світі є якісь стандарти та вимоги до часу та кількості перекладу, на фірмі, здавалося, ніхто ніколи й не чув! Життя залишилося за стінами офісу… Після року такої виснажливої праці, Даша почала «здавати». Все стало важчим і змучена цілодобовою напругою голова потребувала хоч мінімального відпочинку. Поділитися тим, що з нею коїться, вона якось не наважувалася – втрутилася професійна гідність. Дівчина шарпалася від кожного дзвінка, в неї що разу виникало бажання сховатися так, щоб ніхто не знайшов! А оскільки була фізично тендітною, то сили дуже швидко танули й одного прекрасного дня вона не відреагувала на дзвоник будильника. Мамі, яка прийшла її бутити сказала, що не піде нікуди й не хоче нікого бачити та чути.

- Тебе звільнять? - запитала стривожена мама.

- Мені байдуже, - замоталася у ковдру дівчина, відвернувшись до стіни, й запропонувала мамі більше з цього приводу її не чіпати.

Дарина втратила усі бажання. Їй хотілося просто лежати, ні про що не думати, а як вже про щось й подумати, то щоб воно взагалі не стосувалося її реального життя. Вільні подорожі, моря, гори, краєвиди, про щось, що існувало за межами її клятої роботи, але все це теж було таким далекім, ніби з другої планет, або іншого виміру. Потім прийшли безрадісні думки про себе… Дівчина перше задумалася про те, ким вона є, що хоче, що відповідає її сутності та чого хоче досягнути. Але поки що ці думки також були марними, бо питань було багато, а от з відповідями - проблема.

Тільки зараз вона зрозуміла, що багато чого робила ніби на показ, як чемна школярка й більшість з того, що робила їй була не потрібна. Для чого це все? Для престижу, для батьків, друзів, чи ще для чогось, когось? Що спонукало її кинутися туди, куди не потрібно було й сунутися, бо таке життя зовсім їй не підходило. (Богдан таки мав рацію! А вона – дурепа!) Прийшло розуміння, що в неї замало сил, не вистачає сміливості захищати себе та свої правила, щоб борсатися у реальності - вона не загартована!

Коли Даші повідомили, що за три дні відсутності її звільнено, вона тільки махнула рукою – це вже зовсім не цікавило дівчину. Про керівництво та офіс вона тепер згадувала рідко, як про якихось монстрів, що розчавлять людину не роздумуючи.

Цілими днями Дарина сиділа у своїй кімнаті, мляво передивляючись щось в інтернеті, майже нічого не їла, майже не спала, але не хотіла прийняти те, що з нею не все гаразд. Стан дочки викликав жах у батьків і вони, з кимось порадившись, «вийшли» на Аллу Іванівну.

– Не хвилюйтесь! Приведемо вашу дівчинку до ладу. Таке буває частіше, ніж ви думаєте! - втішила батьків лікарка.

Віра, яка уважно слухала цю історію, придивляючись до дівчинки, подумала:

- Щиро розповідає, але там ще щось криється … Про щось вона мовчить, напевно, це особисте і вона навряд чи поділиться. Почекаємо!

Пройшов деякий час. Дарина проходила якесь лікування, а вона ненавиділа лікуватися змалку. Перша половина кожного дня у профілакторію була схожа на інші, як дві каплі води: всілякі процедури, ванни, масаж, якийсь дурнуватий колективний гіпноз, що зовсім не діяв, лікувальні коктейлі, пінки, спортзал і таке інше зміцняли тіло і душу. А у другу, вільну половину дня, Даша, або прогулювалася з сусідками по палаті, або сиділа й про щось розмірковувала на підвіконні. Читати у той період вона не могла. Не сприймала! Її сусідки, дві літні жіночки мали професійні розлади, вони працювали на великому швейному підприємстві й від вібрації машин та одноманіття рухів, обом уразило руки. Пальці тремтіли, не слухалися, речі в руках триматися не хотіли, тому щось частенько в палаті падало на підлогу. Жінки полюбили Дарину й ділилися з нею не тільки смаколиками, які вона й проковтнути не могла, але й своїми історіями, адже кожному треба інколи виговоритися навіть, якщо співрозмовник ще замолодий, правда, дівчина вміла уважно слухати.

До Даші поступово повертався сон, природна веселість теж вступала у свої права, ось тільки з апетитом були проблеми. Тепер, під час зустрічей з друзями, які відвідували її досить часто, вона, як колись весело реагувала, сміялася жартам.

У вільний час, Дарина мандрувала по чималій території, та звідала майже всю. Тепер знала, що мед містечко, а там було багато корпусів, та відділень, розташоване на досить такі скелястому місці високого берега ріки. З самого дальнього кутка парку відкривався казковий краєвид на її розлив: широка й гарна у цьому місці, вона повертала у другому напрямку, протікала полями та пагорбами, впевнено тримаючи шлях до моря. Даша любила такі відкриті простори й часто приводила на скелю маму та друзів.

- Дивіться, прогулянковий катер! – розмахував Богдан пляшкою шампанського, вітаючи туристів. – Уявляєте, що вони думають?

- А що там думати? – сміялися. – Непогано психам ведеться!

- Богдан, ти вітрогон! - жартома підначувала Даша. – Який з тебе викладач?

- Дуже гарний – відповідав серйозно.

- А далі? Це ж, мабуть, не на все життя?

- А далі видно буде… В мене своя мета і я маю план дій, а ваше «гроші, чим більш за будь-яку ціну і відразу, престиж і все таке інше» одну вже дістало! - посміхнувся, як до малечі. - Все буде і все отримаєш, якщо знаєш, чого хочеш!

- Може й так… А ось я не знаю, що робити дали, - притихла Дарина. – Хто мене куди візьме після цього закладу?

- Господи… Ти ж не хвора! Не плескай язиком, то ніхто й знати не буде! - запевнили друзі. – Ти бачив її тут, Богдане? Ні? І я - ні, і Ольга й Влад з Катериною також не бачили. Ми тут просто шампанське п’ємо, бо місце вже дуже ж гарне! Справа закрита.

- Знаєш, - якось цілком серьозно сказав Богдан. - Якщо тут не вийде, переїдь до іншого міста!

Як би там не було, але життя налагоджувалось. Розгубленість та втрата «землі під ногами» змінювалась на впевненість й волю до життя.

Якось повернувшись після такої веселої зустрічі, Даша побачила біля сестринського посту високу тендітну жінку з дуже світлим довгим волоссям, що огортало незнайомку наче плащ. Новенька сиділа поклавши голову на руки й було в ній щось таке гірке, безнадійне та не земне, що Дарина аж здригнулася від жалю.

- Що з вами? Голова болить? – запитала, побачивши, що жінка раз по раз потирає скроні довгими витонченими пальцями.

Світловолоса підняла голову, лице було загорілим, симпатичним, але страшенно змученим й освітила Дарину поглядом величезних сіро-синіх очей.

- Господи…Русалка! Звідки вона така? З якого моря-океану чи з іншої планети?

Це вже потім Даша довідалася, що очі жінки світло сині, прозорі, як вода, темніли від різкого болю.

Звідкись з’явилася Віра. Знайомим вже жестом нібито кокетки, заправила неслухняні пасма, лукаво підморгнула Дарині й оголосила вирок:

- Поки що палата номер два, а потім подивимося!

Даша завмерла. Вона вже добре знала, що це значить: плата, яку вона обминула, куди відправляли пацієнтів на обсервацію та з порушеннями й де просто змученій людині не місце… Серед ночі звідти частенько доносилися здушені крики, глухий шум тіла, або предметів що падали раптово. Було чутно, як швидко по коридору мчать чергові медики. Їх репліки прискорювали серцевий ритм і Даша, що й говорити, боялася таких моментів, аж серце завмирало.

- В другу? Куди ж її у другу - жінку з такими неземними очима?

Вона шкірою відчула, що незнайомка хворою не була, просто дуже виснаженою та безнадійно змученою.

- Віра… Вірочка! – лисицею закрутилася навколо медсестри Дарина. – Будь ласка! Це моя знайома! – раптово, ніби викарбувала впевнено. Слова вискочили самі по собі! - Чи можливо у мою палату? Адже сусідок моїх вже відпустили додому. Дуже сумно самій та й трохи моторошно ночами, чесно кажучи. Я тебе дуже прошу!

Блондинка теж з надією втупилася у Віру, бо зрозуміла, що з тією палатою номер два, щось не так.

-Дарино, ти що тут керуєш? Ти також пацієнт, як і новенька і не маєш права брати на себе таку відповідальність! – Віру не так легко було зламати. - Що ти виробляєш? Не заважай! – шипіла на вухо Даші, відкликавши на хвилинку у сторону. - Твоя знайома... Присягаюся чим завгодно, що ти цю жінку в очі не бачила до цього моменту й навіть не знаєш, як її на ім’я! А якщо вона справді хвора? А як увечері чи вночі почнеться і вона вчепиться в тебе? Відповідати мені, а не тобі! Я не хочу, щоб мене звільнили зі скандалом. Не канюч - не допоможе!

- Я її дійсно знаю! – обурилася Даша, впираючи на слово «дійсно». Як брехати, то до кінця!

Віра вже трохи вивчили цю дівчину й бачила той відчайдушний обман і Даша це розуміла, але чомусь вперто йшла напролом.

– От тобі й тиха «слабачка»! І чого вона так завзялася? Що вона такого особливого побачила у цій блондинці? От чого, а такого я від неї не чекала! – Віра, по очах Дарини бачила, що та не відступить ні на крок.

- Тільки ще тут сварок з пацієнткою не вистачало!

А що до Дарини, то сумніви, про адекватність чи неадекватність новенької, які посіяла медсестра, пустили своє коріння й вона вже не була така впевнена, що чинить правильно. Але у той момент якась своя думка промайнула в очах Віри:

- Добре! – раптово погодилася. – Піде одразу до тебе у п’яту. Забирай напарницю і поводьте себе добре, дівчата!

Ніч, як на зло, взагалі видалася важкою. Дарина прислухалася до тихого рівного дихання нової подруги, яку накачали снодійними та заспокійливими й підскакувала на ліжку від кожного її руху.

- Господи, що я взагалі тут роблю? Хочу додому! - шурхотіли кроки чергових медиків, що то і діло прямували до палати номер два, до них, раз по раз, тихо заглядала Віра, тримаючи ситуацію під контролем. Але Даша вдавала, що також спить. Під ранок зашуміла сильна гроза, всупереч грому та блискавкам, напруга раптово вгамувалася й нарешті у корпусі всі позасинали.

Наступного дня, вимитого дощем, новенька перебувала під наглядом, тому Дарина трохи затрималася з прогулянкою. Сьогодні, окрім мами, що приходила з ранку, вона більш ні на кого не чекала. Не домовлялися. Прийшов час відпусток та мандрівок і друзі роз’їжджалися хто куди.

Сон робить дива. Добре відіспавшись, Інна, виявилася милою й веселою жінкою. Ні про які розлади вже мова не йшла! Вони жваво спілкувалися і їм було дуже затишно разом. Даша навіть не так сумувала з приводу того, що вранці їй відмовили у виписці додому, аргументуючи, що не пройшла повний курс лікування, розрахований на певний час. Її лікарка ще не була впевнена, що повернувшись додому пацієнтка знову не «зламається».

- І хто б міг подумати, що знайду собі подругу у такому дивному закладі!

- А що тут думати? Нервовий завжди собі нервового знайде! - весело відрізала Інна.

Перекидаючись з подругою жартами, Дарина, підійшовши до вікна та глянувши униз, відсахнулася і стала блідою, як крейда. Інна, що сиділа біля іншого вікна й собі зацікавилася. На лаві напроти будинку у вільній позі сидів досить гарний темноволосий юнак. Вигляд мав нібито байдужий, але очі пильно перевіряли усі вікна. Було зрозуміло, що когось, або щось шукає.

Інна, доросла жінка, одразу зрозуміла, що до чого й уважно придивлялася незнайомцю. Мав виразну зовнішність, гарну поставу, великі, карі, як у Дарини очі, але їй здалося, що юнаку чогось не вистачає, чи щось у тому гарному обличчі було зайвим? Інна ще не розібралася, але інтуїція підказала, що дівчині з ним не просто.

- До тебе? – спитала тихо.

- Так! Георгій, - з неохотою протягнула Даша. Інтонація була дещо дивною , ніби це ім’я вже характеризувало хлопця. – Цікаво, хто йому повідомив де я? Просила ж мовчати, але ж завжди хтось знайдеться!

Віра, що принесла вечірні пігулки, теж повисла на підвіконні: - Ось і «причина номер два»! - подумала. - Що ж, я мала рацію!

Цього вечора Дарина у палаті з’явилася пізно. Дівчина невловимо змінилася. Вдень, Даша, яка всім раніше видавалася холодною та відстороненою, почала активно спілкуватися та товаришувати з усією молоддю профілакторію. Тепер навколо неї постійно вірувало життя. Один зі старшокласників навіть остаточно втратив голову, від неї майже не відходив і з люттю поглядав у бік Георгія, коли той з’являвся біля корпусу.

- Підвищена активність! Як натягнута струна! Щось розповідає? – Віра, була дуже невдоволена ситуацією. А Інна на всі запитання відмовчувалася: - Нічого не знаю!

Молодик зачастив. Тепер він приходив майже щовечора і Даша, вміло домовляючись з черговими, таємничо зникала разом з ним в романтично-темних алеях парку.

Дівчина поверталася пізно весела і збуджена, нічого не розповідала та одразу падала спати.

Вдень, вони з Інною збільшили коло своїх прогулянок і Даша побачила, що місце де вони знаходяться, далеко не таке безпечне та спокійне, як вона вважала спочатку.

Інші корпуси… Їм траплялися різні пацієнти: одні були тихими й літали десь у хмарах свого світу, чим викликали страждання близьких, бачили вони й раптові напади страшної люті нібито здорових, на перший погляд, людей й ще багато чого, що проявляло темні та незвідані сторони людської натури. Якось вони навіть зустріли групу алкоголіків, яких лікували примусово. Це були люди, що повністю втратили свої обличчя… Два міцних веселих медбрата, що супроводжували їх, з гумором ділили підопічних на «сині та червоні носи» й вели їх на спортивний майданчик. Але ні «сині», ні «червоні носи» не мали ніякого натхнення до спорту та займатися цим зовсім не прагнули!

- От тобі й уся краса «території нервових», - якось тихо сказала Інна після чергової прогулянки.

Сьогодні жінки ще й забрели до корпусів з закритими решітками на вікнах, що були відгороджені колючим дротом… Даша, гуляючи сама, ніколи не заглядала у той куток, якось підсвідомо уникаючи страшне місце. Звідти линули моторошні крики, завивання, голоси, що нічим не нагадували людські й подруги, не змовляючись, швидко втекли з самої жахливої частини мед. містечка.

- Мама, забери мене звідси! Йдемо до Алли Іванівни, – попросила наступного дня. – Зі мною вже все добре, правда! Мені шкода покидати Інну, але я вже маю досить цієї «території нервових»! Знаєш, після всього, що тут побачила й почула, мої неприємності виглядають не такими вже й страшними.

- Через три дні! – погодилась Алла Іванівна. - Маєш вдома долікуватися. Прослідкуєте! – звернулася до мами.

- Так, так! Я на все згодна! – Даша мало не підскочила з радості. Не могла ж вона сказати своїй чудовій лікарці, що половину тих ліків, що було прописано, вона взагалі не пила від самого початку, спускаючи в унітаз.

- Буду сумувати, - Інна мало не заплакала. – Але, йди додому та живи повним життям! Я теж мрію забратися звідси, за сином скучила неймовірно, а батьки проти… і малого не привозять, мовляв, це для нього стрес! Дмитрові вже десять й він все розуміє! Батьки в мене дуже суворі, і що я відчуваю, їм чомусь байдуже!

Інна у своєму кол-центрі частенько працювала цілодобово, а на вихідні ще й додатково брала нічні зміни – так більше платили, а оскільки чоловік їх покинув, це було для неї важливо, бо сама виховувала сина. Від постійного недосипання почався той страшний головний біль та порушення зору. Так, через районного невропатолога жінка потрапила сюди…

У свій останній вечір перебування у профілакторії, Даша повернулася раніше ніж звичайно. У руках дівчина несла цілий кущ кремових чайних троянд! Її навіть видно за ними не було. Інні здалося, що хтось просто відчахнув кущ від коріння і вручив його дівчині. Як раз, всі пацієнти зібралися перед сном біля дверей корпусу, що б зловити останній на сьогодні подих літнього вечора. Дарина йшла кроком танцюристки, роздаючи кожному по квітці, а своєму юному школяру- залицяльнику подарувала аж три й чмокнула у щоку.

Десь знайшовши відро, вона поставила кущ в палаті на столі й сказала Інні, що це буде пам’ять про неї ще на якийсь час. Прийти за довідками вона мала за тиждень.

…….

Інна зажурено сиділа біля корпусу. По виразу її обличчя одразу було зрозуміло, що саме вона думає про своє перебування у профілакторії. Головний біль повернувся, ніби не зникав, в палату до неї підселили якусь нудну жіночку, яка окрім приготування їжі ні про що більш не говорила, з дому радісних звісток також не надходило. Вночі приснився син… і… Даша!

- Як вона могла? Ніби була така надійна, а взяла і зникла!

- Чудовий день! – підійшла Віра.

Інна знизила плечем.

- Може комусь й чудовий, - подумала, але промовчала. На відміну від Кіри, Віра їй не подобалася.

- Як головний біль?

- Знову крає голову на частини…, - відвела очі у сторону. Лікування не допомагало.

На ефектну дівчину в темних окулярах з коротесенькою стильною стрижкою, що зупинилася неподалік, ніхто уваги не звернув.

- Отак! Очі не бачать, серце не болить! Невже за тиждень забули?

- Дарино, це ти? Красуня! Й так змінилася що де ж тебе впізнати?

Присіли на лавку. Віра розказала, що робиться і які новини сталися за тиждень. Більшість пацієнтів, що одночасно з Дашею знаходилися на лікуванні також виписали по домах, хлопчик школяр чудово закінчив школу. Не обійшлося й без неприємностей: одне дівчатко, на ім'я Міла, яка потрапила сюди через нещасне кохання, ледве встигли врятувати витягнувши з петлі – вже геть задихалася на одному з улюблених Дариною старих дерев. Міла була тихою, слухняною і чимось нагадувала покинутого песика - тулилася до усіх більш-менш симпатичних молодих чоловіків…

- Тепер її серйозно перевели у другий корпус та думаю, що замкнуть надовго, - пожаліла дівчинку Віра.

Вона швидко повернулася до корпусу, винесла Дарині довідки та виписки й обняла на прощання.

- Звикла до тебе! Як що, звертайся. Номер мого телефону маєш!

- О, ні! Краще я просто так якось зателефоную! Дещо я-таки засвоїла, – твердо пообіцяла Дарина.

- Схоже на правду, - заглянувши у її очі погодилася Віра. - Щасти тобі!

Подруги залишилися самі.

- То що?- запитала засмучену жінку. Дарина зрозуміла, що Інну треба рятувати.

- Не знаю… Погано мені, нічого не допомагає і залишатися тут я просто більш не змозі. Що мені робити?

- Як це що? Забираймося! Негайно! Де твій одяг?

- Та там, - понуро махнула у відповідь Інна. – На складі біля тих страшних корпусів з колючим дротом.

- Сиди тут і удавай, що млієш на сонечку. Я бігом, - вирішила за неї Даша.

Дівчина швидко перетнула «територію нервових» коротким шляхом й опинилася біля складу.

- Ви хто? Чого вона сама не прийшла? Де виписка з печаткою, документи, дозвіл? Я нічого так не віддаю! – бабуся, що сиділа у так названому гардеробі, була малоприємною й сварливою, але Дарина не зважала не неї.

- То моя сестра! – пояснила спокійно. - А лікар на обіді. Прийде і я вам все принесу.

Бабка, що чомусь їй повірила на слово, стогнала та сварилася, поки шукала речі, а потім сердито й недбало швиргонула їх перед Дариною на стіл. не приховуючи чи то презирства, чи то відрази. Дівчина ледве втрималася, але міцно сховавши язика за зубами, схопила зім’ятий одяг й тільки її бачили. Цей жест лютої баби, і навіть не приховане презирство, вбили в Даші все співчуття до неї та вину, щодо своєї брехні.

Перевдягали Інну у молодому садку, де мало хто бував, бо там влітку було дуже спекотно.

- А тепер, на зупинку!

Втікали швидко й обережно, боялися когось зустріти, особливо Аллу Іванівну, але їм поталанило, вони вийшли непоміченими.

Можна було б ще розповісти, що доставивши Інну до дому, Даша досить довго крокувала біля кіоску з пресою, що б не попастися на очі батькам подруги та чекала на результат і, що Інна вискочила радісна й обняла її!

- Все владналося! Вони мене нарешті зрозумілим, – аж світилася вона.

- Куди й головний біль подівся! – засміялася Даша.

- А й справді!

Ще можна було б згадати, що потім вони частенько бачилися, поки Інна не вийшла заміж й не виїхала з чоловіком та сином до іншого міста, але дружні стосункі все одно не втратили. Але це вже трапилось у майбутньому.

А поки що, Дарина вибрала найдовший шлях додому й сіла у трамвай. Вона одночасно відчувала сум, легкість та велике вдоволення від вдалої авантюри. Думала про Інну, згадувала людей, що трапилися їй на шляху останнім, таким не простим для неї часом. Дивувалася, що змінилася, що тепер не боїться брати відповідальність за свої дії та ще за когось. Це виявилося не таким вже й складним.

До речі, пару днів назад вона зустріла свого професора - керівника диплому і він, почувши частину історії своєї здібної студентки (вона-таки трохи "розплескала" йому про те, що з нею сталося, але дуже поважала цю людину й знала, що нічого лихого від того не буде) запропонував Даші спробувати себе у редакторській професії в одному невеликому видавництві, де недавно дістав пропозицію на переклад роману. Даша з ентузіазмом погодилася й вже з нетерпінням чекала на співбесіду.

- Потрібна грамотна людина зі знанням мов. Думаю, що ви, Дарино будете там на місці.

Але головним у цей момент було навіть не це, а дещо інше: за останній, може й дуже невдалий для неї час, вона багато чого побачила й зрозуміла. Різні долі, горе і біди других людей вразили її. Вона стала більш спостережливою, сильнішою й відчула, що тепер готова до випробувань і несподіванок, які ще обов’язково з’являться у майбутньому. Багато чого ще треба було вирішити. Невловний Георгій знову кудись раптово зник, що було для нього дуже характерним і Дарина не знала де він, з ким. Раніше б вона … І раптово відчула, що і це - не раз пережите, тепер не таке й важливе, як і профилакторій – перегорнута сторінка. То просто був, може й паскудний, але досвід, що хоча трохи загартував її. А от радість та втіха, яку отримала, коли витягала Інну зі складної ситуації, варта затрати сил і, що можливість допомога комусь стала для неї на сьогодні, а може й не тільки на сьогодні, самою головною та важливою подією!

- Наступна зупинка …, - раптово ввірвався у реальність транслятор верескливим жіночим голосом. прямо над самісінькою її головою.