Тунель /А. Щербакова Оповідання/

Як би раптом у когось виникло питання, чи подобається мені жити в тунелі, навряд, чи я б миттєво відповів.

- А вам подобатися жити там, де ви живете?

Ті, кого дуже турбує ця тема, метушаться у пошуках свого місця по світу, шукають де б їм було добре, але рідко його знаходять. Так, звичайно, часткове поліпшення у якийсь сфері життя, звісно, можливе — сперечатися не буду! Але знайти те своє місце, де відчувається повний комфорт «на всі сто», погодьтеся, знайти неймовірно важко. Я знав про це і тому жив своїм буденно спокійним життям, не переймаючись тими питаннями.

Ви помічали невисокі дверцята в стінах тунелів, коли з шаленою швидкістю мчали повз них на машині або автобусі поряд з вузенькими тротуарами? Швидше за все, ви вважали, що ці дверцята є входом в службові приміщення, і, мабуть, ніколи не замислювалися, що там може хто-небудь жити. Звісно, ви маєте рацію!

Але, насправді, це своєрідний окремий світ - нас,

тих, що мешкають в незчисленній кількості гірських тунелів.

Нас, які замінили давно зникле на землі плем'я гірських гномів.

Але на відміну від них, ми нічого не виробляємо, не заглиблюємося у глибини гір в пошуках руди, не працюємо в копальнях, не добуваємо дорогоцінне каміння і таке інше.Ми просто живемо у цих місцях, спостерігаючи за порядком на своїх відрізках доріг.

Тут, у «моєму тунелі», я маю декілька сусідів з якими можна перекинутися словом, й якщо раптом стане сумно, просто зайти на чай або на склянку чогось міцнішого. З моєї сторони мешкає літня пара й в останньому приміщені нашої частини, що давненько стояло спустошеним, нещодавно з'явилася молода дуже серйозна жінка. Вона має задумливий вигляд й постійно прогулюється перед своїми дверима з дуже величним виглядом, ледь вітаючись помітним кивком, ніби остерігаючиь втратити щось дуже важливе, може невидиму корону? На протилежній стороні праворуч, ще за багато часу до мене оселилася БС — Божевільна Старенька, з якою ми часто ведемо довгі бесіди та п'ємо чай. Старенька дуже любить гостей, але літню пару останнім часом почали дратувати її дивацтва, вони перестали заходити до БС й тільки я залишився вірним відвідувачем чайних церемоній.

-- Живе праворуч! Я зараз сказав «праворуч»! Це просто давня звичка! Тут в тунелі такі слова, як: «праворуч-ліворуч», «день-ніч», пори року й, головне, час - не мають ніякого значення. Це там зовні ... Але як це буває на зовні я вже забувся.

Що ще вам розповісти про наше життя? Тунель, у якому ми усі мешкаємо, дуже довгий, тут досить часто з'являються люди в уніформах: вони приходять невеликими групами, тихо перемовляючись та перегукуючись, і так само тихо зникають у похмурому світлі, перевіривши щитові та інші атрибути освітлення, що розташовані за дверима у кожного з нас. Дивно, але далі передпокою, у якому окрім рубильників зберігаються ще й інший інструментарій, вони ніколи не заходять, нібито взагалі не помічаючи нашої присутності.

Життя у сутінковому світлі пливе спокійно і розмірено, повз наші двері безперервним потоком мчать машини, створюючи ілюзію вічного існування ...

У той момент, коли в моє життя увірвалася Мірра, я збирався на чай до БС — Божевільної Старенької. Чим вона займалася усі свої дні та захоплювалася у вільний час, я точно не знав. Можливо, щось писала, я бачив багато розкиданих паперів і безліч всіляких ручок. Можливо, читала — у неї було багато книжок , а може виплітала щось, наприклад, теплі шкарпетки та довгі шарфи з темно-сірої пухнастої вовни, мотки якої висіли в її оселі скрізь, де тільки було можливо і купами валялися по всьому займаному нею простору, хоча зі спицями або гачком для в'язання я ще жодного разу її не бачив.

- Навіщо тобі така кількість ниток? – якось поцікавився мимохідь. Мені не було діла до її занять, врешті-решт, кожен з нас проводив час по-своєму, але вовна, що валялася скрізь вже не давала мені дихати, з кожним ковтком чаю потрапляючи до горла. Старенька, саркастично посміхаючись, не бажала дати відповідь й звично викрутилася та спритно перевела розмову на іншу тему. Вона любила «удавати». Любила удавати, що в'яже, що жахливо зайнята, що знає і вміє щось таке надзвичайно таємниче, про що, ми - ті, що мали щастя випадково опинитися поруч з нею, не маємо ні найменшого поняття й, більш того, заважаємо доводити ті великі задуми до досконалості, не вчасно вдираючись на територію, що належить тільки їй. Вона звичайно мала на те право, хоча підкорятися такому розпорядку і стану речей навряд будь-хто погодиться! Певне, тому в даний період її життя, я лишився єдиним у її категорії друзів.

Пройшовши ще невеликий відрізок шляху у напрямку БС, й збираючись перейти на протилежну сторону до її оселі, я почув страшний скрегіт та одразу зрозумів, що з димчасто-сріблястою машиною, яка пролетіла назустріч з шаленою швидкістю щось трапилося. Обернувшись, я побачив, що вона різко загальмувала біля моїх дверей: переднє колесо відлетіло вбік і я зрозумів, що машина дивом не врізалася у стіну тунелю. Залишивши думки про духмяний чай і час, що збирався провести у товаристві Божевільної Старенької, не роздумуючи, кинувся на допомогу. Штовхаючи зсередини понівечені, щільно притиснуті до тротуару дверцята, з купи металу намагалася вибратися жінка. Я допоміг їй відкрити те, що залишилося від розтрощених дверцят й простягнув руку. Коли вона вийшла, мені здалося, що в тунелі стало вдвічі світліше: лампочки, які до цього тьмяно палали, заіскрилися немов прожектори, освітивши досить високу та може зовсім трішечки незграбну постать, довге шовкове волосся зеленувато-русявого кольору і дивовижні очі, що нагадували мені щось далеке й забуте з того давнього життя до тунелю. - Ви в порядку? Може чаю? - несміливо запропонував їй. - Я живу тут, за цими дверима, -- пояснив швидко. З цієї хвилини мені різко перехотіло навідувати БС. - Чаю? - кинула швидкий здивований погляд у мій бік, катуючи мобільний телефон. - Я ще не сказала, що дуже вдячна за допомогу? Нарешті, зателефонувавши до когось та вирішивши справи, красуня здивовано і задумливо пробурмотіла: - Хіба тут можна жити? А від чаю не відмовлюся, - всміхнулася тепло. Потім, вона довго роздивлялася мій простір й з подивом промовила: - А у вас затишно ... Давно ви тут? - уважним поглядом обвела житло. - Не пам'ятаю ... - Не пам'ятаєте? А як ви тут опинилися? - Після війни. - Після якої війни? - вона могла бути досить настирливою. - Не пам'ятаю. Яка різниця? Війна є війна. Чим вони відрізняються одна від одної? Тільки більш досконалою технікою та витонченішим способом знищення людей? - Ви маєте рацію ..., - помовчавши, погодилася жінка. - А далі що? - Далі аварія у цьому тунелі ... Але це було ніщо в порівнянню з тим, що бачив і пережив там ... Там, де немає ні дня, ні ночі, де небо змішується з землею, де весь простір наповнено вселенським жахом, якому немає імені, злобою відчаю та нескінченним болем ... Там, де ми розмовляємо тією мовою, що змушує здригнутися мирних людей. Там, де одного за іншим втрачаєш друзів і, поступово втрачаючи людське, теж стаєш машиною для вбивства, знищуючи подібних до себе, знущаючись з ні в чому не повинної бідної землі!

Коли це сталося, я маю на увазі аварію, я просто вийшов з машини, пішов по тунелю й, побачивши ці двері, штовхнув. Відтоді я живу тут ... - Вас ніхто не шукав? А машина? Адже щось залишилося на місці? - Машина вибухнула ... Вона допивала чай, зупинивши погляд сумних очей на одній з моїх улюблених книг. Не знаю, про що думала, так пильно вдивляючись у малюнок обкладинки.

Особливо не копирсаючись у причині своєї відвертості, я розповідав їй про життя у тунелі: про своїх сусідів, включно з БС, яка, можливо, вже не раз підігрівала чайник, чекаючи на мій візит, і про те, що гірські дороги й тунелі це свій особливий світ, через ходи та печери якого можна пройти досить далеко й знайти кого-небудь нового, якщо хочеш поспілкуватися з тим, хто живе в інших таких же самих місцях.

Розповідав про чудеса цього світу: про провалля у скелях та гротах-містах, створених без втручання і присутності людей, про підземні річки і дивовижні прозорі та глибокі печерні озера.

-- Насправді, немає проблеми знайти шлях до чогось, або до когось, кого справді хочеш бачити, — закінчив я свою розповідь.

- Моє ім’я Мірра, - взяла мою руку. - І я думаю, ми ще побачимося, якщо ви не заперечуєте, а зараз мені пора. Дійсно, за дверима почулася метушня та шум. Я провів її до виходу й Мірра, підбадьорливо посміхнулася мені на прощання, зачепившись головою за виступ досить низького одвірку.

Купи металу, що мало чим нагадувала новеньке сріблясто-сіре авто, на колишньому місці вже не було. Я вирішив, що минуло досить багато часу, що БС вже не чекає на мене й залишився удома. Нова людина, жінка, що так несподівано увірвалася в моє життя, міцно увійшла в мої думки. Буденно звичні дії стали дратувати - я весь час думав про Мірру: - Хто вона? Звідки й куди прямувала? Нічого про себе не розповіла тільки ставила запитання і слухала! - думав. Але Мірра більше не з'являлася і я поступово став забувати про неї. В нашому сутінковому світі час йшов завжди повільно. Так само як і раніше, я стежив за своєю ділянкою дороги, так само, інколи, заглядав на чай до Божевільної Старенької й раптом помітив, що з моєю приятелькою відбувається щось дивне. У її витівки, що перш здавалися наївно милими та смішними, прокралося щось лихе, в очах, які чомусь стали краплистими, наче перепелині яйця все частіш спалахували іскри безумства, ховаючись за шаленою посмішкою, й весь її вигляд, замотаний у темну вовну, що звисала з усіх сторін на зразок кошлатих крил, поступово набував риси нетопира — летючої миші!

Потім кудись зникла літня пара, що довгий час жила за сусідніми дверима. Мені страшенно не вистачало наших вечірніх зустрічей і розмов на тротуарі. вони біли надзвичайно милими! Приємно було бачити, як тримаючись за руки, вони повільно чапали назустріч, про щось постійно розмовляючи та обережно притримуючи, теплі смугасті шалі на плечах один одного ...

- Про що можна говорити, проживши весь вік разом? - думав я. – Адже, все давним-давно і так зрозуміло! Але вони, мабуть, до сих пір знаходили теми, які можна було обговорювати, а можливо, ділилися чимось особливим, поринаючи у спільні спогади.

Хай там що, але мені не вистачало їх, бо моя серйозна сусідка з невидимою короною на голові взагалі не вступала в контакт ні зі мною, ні тим більше з БС, яку обережно обходила стороною, коли випадково зустрічала у сутінках тунелю.

- Бачу гостей тут не чекають! - почув раптово звучний голос за спиною. Мірра весело посміхалася, зайнявши своєю постаттю мої, як я вже говорив, невисокі двері. Це було дуже несподівано, радісно і дивно, адже я дійсно перестав чекати на неї, давно стративши віру в обіцянки людей. - Дуже була зайнята! - життєрадісно повідомила вона і, цього разу пригнувши голову, обережно пройшла до кімнати: - А де ж той смачний чай? Я заметушився. Все чомусь валилося з рук й потрапляло не на свої місця. Мірра з цікавістю спостерігала за моїми діями й коли я нарешті опритомнів та прийшов до нормального стану, запитала: - Ти пам'ятаєш що-небудь зі свого життя до тунелю, ну, окрім війни, звісно ... Батьків, може друзів ? – цим дала зрозуміти, що не забувала про моє існування. - Дуже невиразно, як розмиті образи. Пам'ятаю, що вони були, а ось які ? Ні… А чому про це питаєш? - Значить прийшла пора ..., - задумливо, нібито для себе, пробурмотіла вона. - Яка пора? Про що ти? - здивувався. Важко було зрозуміти цю жінку.

Піднявшись з-за столу, вона підійшла до мене майже впритул і пильно зазирнула в очі. - Пора виходити звідси… з тунелю. Ти дуже розумний і вродливий. Відтепер, місце твоє там, — вона махнула рукою в невизначеному напрямку. - Таким і будеш, правда!

— Вродливий та розумний? Мірра, це ти фантастично гарна! - став сміливішим.

— То тобі так здається, бо зараз посміхаюся, а взагалі-то, буваю дуже різною, — загадково і дуже серйозно відповіла жінка. - Та чого я зараз говорю про це, — знизала плечима. - Сам все згодом побачиш і зрозумієш! Йдемо, йдемо за мною.

Рішуче взявши мою руку, Мірра, майже силоміць витягла мене в тунель і, на мить затримавшись, щільно зачинила за нами низенькі двері. - Стривай, я ж нічого не взяв! Як обійдуся без звичних речей? - зовсім розгубився я. - Все, що тобі потрібно, ти давно маєш, - тихо відповіла вона й розмашистою ходою рушила вперед, не відпускаючи мою руку. Не пам'ятаю, скільки часу ми рухалися, але раптом я вловив якісь звуки, шуми, запахи, і раптово, невідомо яким чином, опинився попереду Мірри.

- Іди, не бійся та пам'ятай, що я казала: все, що потрібно — у тебе з собою! Відчув легкий поштовх у спину я вилетів з тунелю! З високої скелі, на якій опинився, відкривався дивовижний краєвид. Попереду, крізь сріблясту зелень оливкових дерев м'яко переливаючись, світилося море.

- Іди сюди, сюди, до мене, — ніби шепотіло воно заманюючи, зачаровуючи. З моря, повільно та граціозно обтрушуючись, ліниво виринуло сонце, обхопивши, обійнявши першими променями неозорий кришталь бірюзової води.

- Мірра, де ти? - покликав, стурбовано озираючись. - Мірра, Мір, Мі ..., - відповіло відлуння і відлетіло, загубившись у вершинах високих гір.

І я раптом зрозумів, що Мірра розчинилася у цьому ранковому сріблі краси. Це її очі розтином і кольором подібні до молодого листя дерев, посміхалися мені звідусіль; її шовкове волосся лягало довгими пасмами зеленої трави на схилах; її рожеве обличчя сяяло радістю ніжних бутонів та пелюсток у тільки що розквітлих олеандрах ...

Від несамовитої краси світу, що відкрився, мені стало важко дихати — адже це було Життя, про яке я знав усе й не знав нічого! Ця фантастична та ні з чим не зрівняна краса, гострим болем увійшла в груди й, заплющивши на мить очі, я з цілої сили голосно скрикнув, намагаючись виштовхнути криком назовні той страшний біль, що роздирав на шматки. І, розплющивши очі, зрозумів — я народився!