Шлях ( Думкі та міражі)

Вона точно знала: шлях до Золотої Башти закінчиться у середині зими.

Навіть бачила це, бачила так реально, як нескінченну Пустелю, у якій застрягла на цей час й пісок, безбарвний пісок, що давно вже тримав її у полоні.

Спека… Нестерпно яскраво світило сонце, а їй ввижався сірий січневий день та зграї ворон, що з карканням метлялися над голими верхівками старих дерев міського парку як чаклунське вариво, надривним криками оповіщаючи людей, які стрімголов мчали по біговій доріжці життя: "Нескінченний, темний та холодний час іменований зимою, закінчиться не скоро" ! Неможливо уявити, хто прийде супроводити в останню дорогу до Золотої Башти те, що залишиться від неї . Неможливо, нецікаво і не потрібно.

- Чесно кажучи, - думала вона, - охочих, напевно, знайдеться не багато ...

Здавалося, ще недавно під ногами, ніби-то, був досить втоптаний Шлях, по якому йшла, Шлях, що розпочався однієї світанкової години.

Від самого початку її життя склалося так, що Шлях вже виявився не рівним та не прямим. Від неї нічого не залежало, але малою вона цього просто не розуміла. Звичайно, як більшість дітей мала так багато енергії й сил, що хотілося бігти без усякої важливої цілі куди очі дивляться - у будь-якому напрямку, аби там було цікаво й різниці, чи прямий той шлях чи ні, вона ще не відчувала. Головне, було бігти та так, що б по очам шмагало, вітер - у вухах, а у тілі відчуття легкості й польоту! Летіти, летіти, летіти… стрімголов, нехай навіть на дуже коротку дистанцію! Хто у той юний час переймається такими дрібницями? Тим більш, що майже завжди поруч знаходився хто-небудь з рідних чи друзів, той, хто міг зупинити чи пояснити. Так вона летіла, бігла, йшла, як усі, поступово піднімаючись у гору. Йшла, зриваючись у прірви, що несподівано виникали протягом Шляху, було лячно й темно, насилу вибиралася з них сама або, хапаючись за чиїсь простягнуті руки, що пропонували допомогу та знову йшла.

Іноді, несподівано захоплена чимось новим, завертала з дороги і дивилася, що там на невідомих стежках, розчаровано повертаючи назад. Безперервно прагнучи динаміки, вона йшла, швидко забуваючи про неприємності, не думаючи про втому та небезпеку, бо мало надавала значення таким дрібницям: навколо було так багато нового, незвіданого, а вона сильно любила Шлях, його незбагненні чари та рух! Щось часто заважало ході, створювало затори. «Межі рамок»… Їх величезна кількість падала звідусіль, гальмувала рух, паралізувала думки і почуття! Кляті штампи меж та заборони створені нескінченної низкою людських мізків та очей!

Частина Шляху, до того як вона потрапила в пустелю, була усіяна цими ненависними «рамками»! Вони неймовірно дратували, заважали, втручаючись і руйнуючи створений нею світ. Мабуть, з перших почутих нею звуків, любила свободу, як і життя - понад усе, не розуміючи чи можна встояти перед постійним, непереборним бажанням нового? Можливо, нескінченну спрагу незвіданого можна було назвати пристрастю до Шляху? А можливо, це всього, було лише її внутрішнім неспокоєм-неврозом? Як би там не було, вона розпочала з рамками нескінченну війну, старанно розтрощуючи їх на дрібнесенькі шматочки, що б не можливо скласти з них нові перешкоди. Правда, сенсу у цьому все одно не було, бо звідкись сипалися нові та з іншого матеріалу. Ця безглузда «війна» виснажувала, забирала сили і ось, раптом пісок Пустелі. Спочатку вона зраділа, що Шлях підійшов так близько до пустелі: нарешті знайшлось місце, де не буде цих жахливих обридлих «рамок» і, взагалі, нічого з того, що так заважало і дратувало у той період часу. Дійсно, «рамки, їхні уламки й залишки уламків рамок» - усі перешкоди, заборони й забобони, що викликали в ній постійне роздратування, відразу та втому, зникли.

Правда, через деякий час, загубився й Шлях! Занурившись у нескінченні піски, жінка спочатку цього не помітила. Легкість, тиша м'яко оповили її. Відпочинок.

Але Пустеля почала поступово з'їдати друзів!

Хтось із них не любив пустелю та не пішов з нею, не бажаючи загрузнути в пісках; потім, хтось, хто змучився від тієї ситуації, відійшов «на хвилинку» й, сховавшись за барханами більш не повернувся, а декого повільно і тихо засипало пісками або звіяло вітрами… Залишалося тільки викреслити думки про них, про тих, що забули за неї. Адже, насправді, мало хто з тих, що пішов з нею, були справжніми - так, випадкові пересічні на Шляху.

Колись давно, дівчатка, що були трохи старшими, запевняючи у дружбі, забрали її зовсім маленьку з подвір'я будинку у якому мешкала і кудись повели. Вона опинилася у чужому кварталі, в незнайомому місці, а дівчатка гралися з нею, як із лялькою, роздягаючи й одягаючи на очах у перехожих! Їй було соромно, вона плакала, закриваючи рученятами обличчя, пручалася, видиралася з тих гидких рук, але дівчатка не звертали на те ніякої уваги, адже для них вона була всього лише живою іграшкою!

«Подружки» погрожували неслухняній малечі тим, що вона ніколи не повернеться до мами й до дому та, відтепер, вона буде жити у їх ляльковому будинку…

Мама, звичайно ж, розшукала, насварила зухвалих дівчисьок та їх мам, заспокоїла, втішила її, але з тих давніх пір невіра в людей, що називали себе друзями, міцно оселилася в ній і вона навчилася не засмучуватися втратами. Озирнувшись назад, жінка зрозуміла, що відрізок Шляху, який привів її до пустелі й перебування у пісках, зайняв досить багато часу.

Чим можна відміряти час?

Якщо міряти годинами, хвилинами, місяцями й роками - цифра завжди здається незначною та ні про що не говорить. Таке вимірювання рівноцінно спринтерському забігу: учасники летять аби досягти мети, нікого й нічого не помічаючи навколо. Але, як спробуємо виміряти час думками, емоціями, відчуттями, враженнями й усім тим, що дається кожному на його Шляху, тоді навіть до середини набирається не так вже й мало! - Спочатку освоїти світ! - здавалося колись. Але, хіба можна освоїти світ? Як можна освоїти те, що навіть не всім дано зрозуміти? Можливо, вся суть у тому, що нічого освоювати не треба – потрібно, як у дитинстві сприймати, відчувати, просто жити. Це вона зрозуміла тільки тепер у Пустелі,

піски якої затягували що раз глибше й вона вже не могла зрушити з місця, втративши відчуття часу, забувши, коли потрапила до цього хиткого в’язкого світу. Інколи їй здавалося, наче вона рухається, йде, що пісок легко ковзає по шкірі ніг, але це теж було ілюзією. Вона знаходилася все в тому ж самому місці у якому застрягла.

Свідомість тихими хвилями перекочувалася, спливаючі водою спогадів. Як багато людей було з нею поряд у тому давньому часі! Спогади, з'являючись раптово, так само раптово зникали:

Яскраве сонце заливає простір, виблискуючи золотими нитками, вірує вода фонтанів, надувні кольорові кульки рвуться у небо, весело виписуючи кола. Шмигляють смішні маленькі конячки-поні, сміється молода, дуже гарна мама,

йти безтурботно, легко весело і радісно . Старий парк з озером, дбайливо вистрижені сформовані кущі, квіти на клумбах, його зелено-золотаве світло … Доріжки, через які невідомо куди мігрують цілі зграйки маленьких чорних земляних жабок ! Поряд сувора бабуся: темне з легкою сивиною волосся стягнуте в пучок на потилиці, шовкова сукня з низкою обов'язкових ґудзичків на спині, нитка перлів та мереживо рукавичок, відсторонений вираз холоднуватих сірих очей. Бігти ще було легко, хоч і не завжди - заважало перше знайомство з рамками. Бабусині «рамки» не давали бігати так , як хотілося, тобто заплющивши очі і нестримно нестися, що б вітер зносив голову! Кляті «рамки» закували ноги, руки, почуття, змушували завмирати серце від сорому за себе і свою поведінку.

Аромат свіжоспечених пончиків солодко розноситься на всі сторони, несподівано вдираючись у світ маленької людини.

Що може бути смачніше за запах свіжого здобного тіста, шоколадної глазурі, ванілі та рожевого конфітюру? Саме рожевого - з пелюсток троянд! Без нього, невагомо-ароматного, пончик не вважався справжнім, а такою собі жалюгідною подобою ідеалу! Це перше усвідомлене бажання чогось відчутно матеріального й сувора заборона цього гостро бажаного, мала для неї велике значення і не тільки фізично-смакове.

Зрозуміло, що на ті заборони були свої причини , але «сенс Бабусиних рамок» прийняти було дуже не просто! У момент жорсткої відмови маленька дівчинка вперше відчула важкість у ногах, бажання літати зникло - пізніше, читала в одній з легенд, що крила бувають тільки у маленьких дівчаток - а тоді, вона відчула дорослу втому через суворе слово «не можна», що назавжди набуло присмак металу! Навіть тепер, вже у другій половині Шляху до Зимової Вежі, спогади про той дощовий день, наповнений ароматом гарячого ванільного тіста, чітко зберегли гостроту першого розчарування й таємницю неможливості здійснення бажаного ...

Згадуючи минуле, міркувала й про Зимову Вежу, що споконвіку височіла на невідомій вершині могутньої сніжної гори, ноги якої, простягалися до вогняного ядра Землі, а голова знаходилася десь високо над хмарами ... Золотий купол Вежі виблискував і сяяв у Царстві Вічного Сонця.

А між тим, пустеля жила своїм життям. Тепер вона світилася різноманітними теплими відтінками піску. Наближаючись і віддаляючись, з'являлися і зникали міражі: міста й люди, цілі світи, справжнє перемішувалося з майбутнім, а майбутнє ставало минулим ... Жінці здавалося, що вона теж постійно змінюється, трансформується у когось чи у щось інше, що вона змінює обличчя, відчуває себе у різних ролях: жінки, чоловіка, дитини, здавалося, що вона прадавня, як сама Земля і вміщує у собі все.

Рідні, частіше за інших, приходили до її думок у пустельному мареві, відвідували у снах, як вогники уночі допомагаючи не згубитися остаточно, не заблукати в міражах, що підкрадалися до неї все ближче. А потім міражі вже оточили її на постійно і деякий час, вона навіть мешкала у такому собі місті-міражі й звикла до того: те, що хвилину назад здавалося їй реальним, зникало, обертаючись абсолютно іншою картинкою. Міраж-любов, міраж - захоплення, міраж-дружба, міраж-професія ... Зникло справжнє: відчуття, кохання, дружба, людська підтримка. Але ж у місті- міражі вони не потрібні?

Розбудив її "текст-тест розважайлівка", спалахуючи нереально яскравими неоновими літерами під дахом високого будинку в місті-міражі: " Ти морж, чи верблюд?"

Треба було дати відповідь на питання: "При якій температурі ти відчуваєш себе комфортніше: – мінус 50, чи плюс 50, та чому ти віддаєш перевагу: морозильній камері, чи мікрохвильовій печі?" - Який тут може бути вибір?! Зненавидівши Пустелю до глибин своєї душі, жінка чомусь пожаліла бідних верблюдів: Адже нещасні просто ніколи не знали і не бачили нічого другого окрім колючок!

І, намагаючись не зникнути у дикій ірреальності, тієї, що розквітала навколо, вона зрозуміла, що головне - не приймати видиме за дійсне! Її реальність на цей час: Пустеля, де пісок перлиться всілякими теплими фарбами, а головне – Шлях, до якого вона обов'язково повинна повернутися, бо відчувала: все важливе, що мало трапитися з нею, ще попереду. ……

Стара жінка вже досить давно перебувала в дорозі. Вона вийшла з Зимової Башти, що споконвіку стояла на сніговій вершині високої гори, «ноги», якої досягали глибин Землі, а голова знаходилася десь високо над хмарами та Золотий купол якої виблискував і сяяв у Царстві Вічного Сонця. Насилу переставляючи ноги та міцно тримаючись за ціпок, жінка спускалася вниз до підніжжя. Спочатку згорблена древня, з кожним кроком вона виглядала дедалі молодшою, легшою, спритнішою, її обличчя все більше набувало схожості з жінкою з Пустелі, тією, що йшла назустріч. Через деякий час, вона вже йшла зовсім швидко, хоча спуск є, деколи, важчим ніж підйом. Але жінка, яка вийшла з Башти, добре знала шлях, бо вона поверталася й йшла по іншій стороні дороги, де вже не було ні «рамок», ні їх «уламків» й вони не плуталися під ногами, перешкоджаючи руху. Жінка, що застрягла у пісках Пустелі відчувала, ні, вона знала, що прийде певний момент і вони обов'язково повинні зустрітися! Чекала на це майже усе життя, адже якась частина її, ніколи й не залишала засніженої вершини. Вона досконально знала все про Башту й «ту, що йде назустріч», але це знання було глибоко схованим десь на рівні відчуття, що здавалося сном. Жінка не хотіла, що б така важлива, знакова зустріч, як і для кожного, що йде своїм Шляхом, сталася в Пустелі. Але ж вона так загрузла ... Пустеля, геть втративши чари, зробилася ворожою, глушила її тишею та мучила бездіяльністю й нескінченною тугою.

Тоді вона вирішила: " Хай вже краще буде ілюзія руху!"

Заплющивши очі, жінка уявляла, що намагається вирватися. Дуже важко було висмикнути ногу - пісок, в'язкою масою, тягнув назад в глибини, потім підняти іншу й зробити крок. Тож з початку, вона уявляла, як, нарешті вислизнувши, важко ступає по піску, на якому минулого кроку вже майже не видно. Так тривало досить довго та раптово вона відчула під ногою щось тверде! Розплющила очі: пустеля і міражі зникли!

Коли, як це сталося? Жінка не могла повірити, але під ногами був Шлях, навіть, більш рівний! Йти стало легше.

Вона чула голоси людей, які рухалися кожен за своєю лінією, бачила тих, що йдуть попереду, відчувала тих, хто йшов за нею й тих, хто поспішав назустріч по «дорозі повернення». Пориви вітру приносили ледь вагомі, свіжі дотики любові, тепле світло дружби, але й відчувала бентежно-мутні кольори заздрості та важкий смак зради ...

«Рамки», як і раніше, супроводжували кожен крок, але вона перестала звертати на них увагу і конструкції розпадалися, не досягаючи мети. Та, що довго була у пустелі, та, що відчула тишу пісків та хиткість міражів, що залишилися в ній назавжди, тепер приймала ці прояви і перешкоди, як присмак життя! Увагу привернула ще не досить чітка постать, яка здалеку йшла назустріч по «Шляху повернення». Спочатку подібна до тіні, вона з кожним кроком виглядала більш реальною й обличчя її набувало знайомих рис.

Зустрівшись, обидві постаті на секунду призупинилися ... Легка, як тінь, посмішка впізнавання промайнула в очах обох, як у дзеркалі й зникла. За мить, кожна з них рушила у своєму напрямку. Зустріч із собою дається не кожному і це додало сили тій, що йшла до Башти: це означало, що весь її Шлях, повернення з Пустелі, були вірними, і пройдене, хоча й не було легким, але зумовленим - інакше вона ніколи не зустріла "ту, що поверталася". Хотілося багато про що запитати, але, на жаль, це було неможливо. Кожен Шлях має свій час й закони.

Жінка поправила ношу за спиною: у ній накопичилося досить багато, але важкості вона не відчувала, знала, що нічого зайвого там не має. Усе непотрібне давно було втрачене на Шляху й занурене у піски Пустелі, а те що залишилося рухатися далі до невідомого, не заважало. Вона вдивлялася у далечінь. Ще трохи й почнеться справжній підйом у гори. Десь там, невидимі, далекі, засніжені, вони ховалися за хмарами.

Але, скільки ще йти і котра її вершина, жінка не знала. Цього не знає ніхто. Єдине, що знала достоменно: коли Шлях дійде кінця буде середина зими й перед нею золотим сяйвом спалахне купол Зимової Башти.

«Прогулка по лабиринту снов» (Ужгород, «Карпаты», 2009)