Щось про любов, або нестандартний гірський роман

Дуже дивна, велика і несамовито гарна! Він, вперше у житті побачивши таке незвичне чудове створіння, просто закляк з подиву та захвату: -- Що це? Хто це? Темні, на відміну від його голубих, величезні сумні очі, що інколи відривалися від землі та дивилися на світ божий, заворожили... Коли вона підіймала голову, то немов би запитувала поглядом, чому він – той світ такий недовершений і повний страждань.

Він, взагалі ще не багато бачив у своєму житті, бо був ще зовсім молоденьким, мешкав у великому місті, де все мало свій час і певні правила. То звісно, що та велика красуня, яка смачно пахла теплим молоком і ще чимось не менш приємним, просто вразила його уяву. - Підійти, понюхати, познайомитися!!! Поряд, аж заходилися від сміху його люди, але хаскі - Рону, якому недавно виповнився рік, це було байдуже, хоча раніше він завжди пильно слідкував за їх настроєм, бо жив з ними з такого раннього віку, що майже не пам’ятав своєї рідної мами.

Зрозуміло, що назавжди залишилися якісь дуже непевні спогади теплої пухнастості та смачнючої рідини, від якої ставало добре у животику, але то було так давно, як у сні, а сни йому снилися від народження. Там він був великим сильним звіром і завжди кудись біг, випереджаючи вітер. Прокидаючись, він розумів, що щось не так, бо лапки, особливо задні, були такими слабкими, що навіть подолати невеличку відстань для нього було цілою подією. Його мама мала декілька таких самих як він, маленьких кумедних братиків та сестричок. Серед них він був, а ні самим сильним, а ні швидкім, але мав досить міцний характер і завжди добивався свого. Потім малих відлучили від мами, чим вони були дуже незадоволені й не розуміли навіщо так зробили, але якось Лєна, жінка, що доглядала за ними винесла його і старшу на пів місяця сестричку від другої мами у вільний світ. З сестрою вони були схожі, як близнюки й мали майже однаковий запах, бо в них був спільний батько – гордовитий великий Аргольд подібний до вовка, який зараз спокійно стояв за спинами інших: стриманий та гордовитий не рвався бути попереду, бо певно, що знав собі ціну. Коли Лєна його покликала, з гідністю підійшов до сітки і зграя вмить розступилася. Малий побачив двох чужих людей. Лєна щось говорила, а йому дуже кортіло стати на тверду поверхню.

-- Може,нарешті, дозволять побігати та з’ясувати, що тут робиться? -- бо у величезних загородках, де весело скакали дорослі собаки, гавкіт стояв такий, що вуха затуляй! Надія на щось новеньке виявилася марною та й дорослі собаки, попри свій задоволений вигляд та метляння хвостами, безпечними не виглядали. То, що він мав робити? Напружившись, сидів на сильних руках жінки, яка бережно й міцно тримала його та сестру.

-- Ой.. Це хлопчик? Які смішні цуценята! Але ж вони зовсім малесенькі, -- жінка, що мала чужий запах, ніжно, майже з острахом доторкнулася до маленького носика. Я хотіла трохи старшого… щоб, хоча, пару місяців було! -- дещо розгублено промовила вона, а потім розсміялася:

– Дві кльоцкі! Ще навіть ще кусалок не мають, зате, синьоокі! -- Придивіться до дівчинки! На вигляд вони майже однакові, дівчинка старша на два тижні й з нею не будете мати такої мороки. Хлопці – є хлопці! Вони завжди войовничі. Дівчатка спокійніші, а з цим… ой, можете намучитися. Знаю, що кажу! Малому було індиферентно, а може й трохи лячно, бо мало що розумів й сидів на плечі Лєни наче жива іграшка – ні пари з вуст. Вся ця процедура починала мучити, хотілося спати біля своїх, відчуваючи знайомий запах та тепло, він, заплющивши очі, уявляв, що так воно і є. Жінка, що незнайомо пахла, потягнулася до сестрички іта взяла її до рук. Мала пильно подивилася жінці в очі, та так, що аж відкинулася назад і активно вчепилася тоненькими гострими пазурами у її шию. -- Нічого собі! – розсміялася жінка. – Наче голки! – і, обережно відчепивши малу від шкіри, передала її величезному чоловіку, що стояв поруч і весело роздивлявся цуценят. -- Гарненька! – погодився чоловік. -- Не знаю, -- жінка вагалася. Про щось собі розмірковувуючи, виглядала зовсім розгубленою.

-- У нас хлопчик був -- Рижик … і,взагалі, я не знаю, що з тими дівчатками робити! У нас «чоловічий дім», -- посміхнулася куточком уст. – Може ще раз малого подивимося? -- обернулася до величезного чоловіка. Велетень, на диво ніжно взяв його міцними руками, пахло від нього несамовито приємно і малий відчув себе під захистом. Здалося, що лемент дорослх собак зник і йому взагалі нічого не загрожує! -- Когось таки виберемо... Хлопчик! --зненацька рішуче сказала, як відрізала жінка.

Чому вона зробила такий вибір і сама не знала, може тому, що воно якось зручно змістилося у руках і тихо сопіло біля шиї, коли взяла до себе, а може щось інше…

Інколи трудно вгадати чому ми раптово робимо такий, чи інший вибір.

-- Ну, дивіться! - посміхнулася Лєна, з якоюсь долею жалю знімаючи малого з рук. – Як щось буде потрібно, телефонуйте у будь-який час. На тому і розійшлися.

Перша в житті мандрівка. Песика довго несли: спочатку новий господар, потім жінка, вони довго їхали, навколо було страшенно багато людей, що посміхалися і дивилися на нього… Жінка м’яко обгорнула малого руками і зовнішній світ зник. Нарешті, добралися якоїсь оселі, де не було ні мами, ні братиків з сестричками, взагалі, ніяких живих створінь! Малий побачив ще одного велетня, що боявся взяти його до рук і тільки уважно придивлявся добрими очима: -- Мама щурика принесла! – розсміявся. --Я не щурик! Я – вовченя!— дуже хотілося відповісти тому чоловікові, але, напевне, сказав дуже тихо, бо його не почули.

Малий відчув, що хлопець,який сміявся, молодший, ніж ті двоє. Опинившись на чомусь м’якому, цуценя одразу заснуло знову огорнуте з усіх сторін руками жінки, до дотиків якої, за час перших у своєму житті мандрів, вже трошки звикло. Засинаючи, малий почув, як той хлопець запитав: -- Мама, як ми його назвемо? -- Рон, -- швидко, не вагаючись, відповіла жінка і з подиву зробила великі очі, чому запропонувала саме це ім’я. Тут літера «Р» у його родоводі стоїть!--пояснила через мить. -- Всі згодні? -- Рон –той Рон! Гарно і коротко.

Малий ще не знав чи має то до нього відношення, чи не має … Він був страшенно змучений.

Перша ніч пройшла досить спокійно. Коли Рон прокинувся ще було темно, хотілося їсти, пити, а мами й своїх поряд не було, він заскиглив.

-- О, Господи... тільки ж четверта!!! -- почув голос.

До нього спустилася тепла рука, запах якої він вже знав, а потім побачив ту, що нахилилася і через якийсь час вже сидів в неї на колінах й щось тепленьке та досить смачне злизував з блюдечка. Жінка поклала малого до його ліжечка, де лежало щось більше за нього пухнасте, приємне , яке зовсім не хотіло гратися, але до нього можна було притулитися і заснути. Він хотів туди наверх, до жінки, але вона не зрозуміла його бажань ї малий образився.

Зранку десь подівся Ігор, той великий чоловік з міцними руками і приємним запахом. Песик спав, їв, а інколи за ним наглядав той великий хлопець і малий з задоволенням грався з ним. Хлопець йому дуже подобався.

Рон ріс, як грибок після дощу і коли Ігор, а пройшов усього тиждень за людським часом, повернувся додому, він вже досить впевнено тримався на лапках і, навіть, бігав по своєму кутку. Понюхавши хазяїна, він радісно признав його, облизавши з ніг до голови. Пройшов рік. Чого тільки не було, чого тільки не трапилося за минулий час! А оскільки, цуценята знайомляться зі світом через смак і дотик, то й Рон не відставав! Все, що є у квартирі він пробував на зуб. Зуби росли, потім змінювалися, свербіли, боліли і хотілося гризти, гризти, гризти… Він бачив, що люди, особливо мама, частенько верещать від його спроб таким чином пізнати світ, але потім вони заспокоювалися, мама сумно зітхала, махала рукою і він знову брався до справи. Адже це було так весело зненацька вискочити та вгризтися у чиюсь ногу, або вчепитися у руку, штанину чи плаття! Одяг і капці мами пахли так знайомо і приємно, то чому не можна ними поласувати, коли він залишався сам- самісінький і було так сумно! І взагалі, що може бути цікавішим і смачнішим до згризання, як ті капці та туфлі? Навіть чужі!

А ще підлога… така цікава і, на його розсуд, смачна. Вона так добре лягала на зуби! Він зовсім не розумів тієї людської розгубленості та маминих вересків з цього приводу. У гидку маленьку коробочку мама постійно жалілася комусь невидимому:

- Квартира вбита, підлоги втретє перестилаємо, а я вщент згризена ! Коробочку ту він ненавидів, бо вона відволікала мамину увагу від самого важливого –від Рона! На цей час він вже добре знав своє ім’я. Як мав два місяці, виявилося (і він це завше підсвідомо відчував), що світ значно більший, як оте приміщення у якому усі вони мешкали. У його житті з’явилися двір та невеличкий, порослий травичкою садочок біля дому, де також зі своїми господарями спацерували інші собаки. Вони весело гралися, інколи сварилися за якийсь там скарб у вигляді смачної свіжої гілочки, а потім розходилися до своїх домівок, але Рон знав, що завтра з задоволенням зустрінеться з ними ще. Минули літо, осінь, зима, весна. У житті Рона все траплялося вперше –це було дуже цікаво, адже він і характер мав такий цікавський: -- Що робить мама? Чим займається улюблений господар, на якого він завжди чекав з любов’ю та нетерпінням. Де Ярослав – його улюбленець, що завжди таємниче зникав у своїй не менш таємничій кімнаті, куди йому, Рону, доступу не було! Він вже знав, що мама чомусь дала йому ще одне ім’я – Муня. Поступово Рон перетворювався на великого гарного собаку, того, що снився йому малому: веселого, буйного з характером лідера, але доброго. За цей час він багато чого зрозумів і поступово з маленької страшенно кусючої істоти з сердитими синіми очима, став дуже гарним, розумнім і досить чемним песиком. Здавалося, все раз і назавжди зайняло свої місця, але тут він зорієнтувався, що у квартирі почали часто звучати незнайомі слова: відпустка, мандрівка, гори, білети і, нарешті, поїзд! Вони навідалися в одне таке страшне і таємне місце, куди він вже раз ходив, коли проковтнув ті дві чудові на запах і смак шкарпетки. Пес зовсім тоді не зрозумів, чого усі так лементують, особливо мама. Потім Ігор і Ярослав відвели його в те місце під виглядом прогулянки. Нічого страшного там з ним не сталося, але, вибачайте, до заду йому вставили щось слизьке та холодне. Боляче не було, але було лячно і, головне, дуже принизливо! І тепер Рон, який вже добре знав слово ветеринар понуро йшов за господарями по парку до того самого таємного і неприємного місця.

Декілька разів він робив маневр «убік, утекти», але нічого путнього з того не вийшло і врешті-решт, він змирився. Мама ще вдома роз'яснила, що він мусить погодитися, бо це необхідно і, тяжко зітхаючи, він то безрадісно йшов попереду, то знову мав намір утекти й несамовито тягнув убік. До кабінету лікаря він повз на пузі! -- Боже ж мій, як ти боїшся! Ще такого не бачив! -- виніс вердикт лікар з легкими рухами вправних рук. -- Відверніть мордочку до себе! – наказав Ігорю і так швидко зробив щеплення, що Рон навіть не збагнув, що саме з ним сталося, але зрозумів, що вже по усьому й одразу повеселів. Він випростався на повний зріст і, вимахуючи пишним хвостом, ласкаво і гідно привітав гостя -- літнього ветеринара, що завітав з професійним візитом. Та виявилося, що усі колізії ще тільки почалися. Через деякий час у кімнаті, де він проводив найбільше часу, з’явилися валізи. А що таке валізи Рон вже добре знав, бо хазяї з тими валізами зникали з дому на якісь там концерти і тоді вони залишалися з Ярославом самі. Ярослав весь час біг на «роботу», переважно годував сухим кормом, а він мусив сидіти вдома і чекати, чекати, чекати, що було нестерпно! От з того відчаю, і брався до всього, що «погано лежить» та й до того лінолеуму на підлозі також. Отож, кляті валізи злякали бідного собаку і він вештався по квартирі у дуже пригніченому стані, але мама сказала: -- Муня, цього разу їдемо разом! -- і він зрозумів! -- Що буде те й буде, адже вони разом! З тієї хвилини Рон повеселів. Виявилося, що це дуже весела справа -- збиратися! Він крутився під ногами і руками, весь час намагаючись допомогти мамі покласти речі до валізи. Але потім знову почалось страшне. Йому запропонували влізти у велику коробку, що називалася машиною. Він багато разів бачив ті незрозумілі споруди, що ревли і швидко рухалися. Але цого разу металева істота з’їла їх валізи! Він противився, як міг, проте господар силоміць засунув його на коліна до мами і Ярослава, що вже сиділи у середині. -- Рон! Не бійся! Машина швидко рухалася, за вікнами щось мерехтіло і він заспокоївся.

Потім вони вийшли біля величезно будівлі де була сила силенна таких самих машин та різних людей. Рон не знав, що таке море, чи океан, тому йому не було з чим порівняти усі ці запахи, звуки та метушню, що звалилися на його бідну голову. Але, не зважаючи на весь цей жах, до поїзда він все ж-таки дійшов!

--Навіщо мене туди пхаєте? – на пероні стояв страшенний собачий ґвалт і вереск. Рон не погоджувався піднятися по високих сходах, що смертельно лякали його. Він взагалі не дуже полюбляв сходи, а ці, ще й до того відразливо смерділи. Навіть те, що там зверху стояла мама не придало йому хоробрості. Хотілося якомога швидше втекти. Він незчувся як, його схопили під пахви міцні руки та сунули у то страшне місце. Задні лапи висіли у повітрі і хоча відчував, що тримають міцно, все-рівно було жахливо! Вчепившись за тверду поверхню твердими пазурами та зробивши кілька сильних рухів, він видряпався до мами і мама завела його до малесенької кімнатки. Кімнатка називалася купе, довга коробка -- вагон, а ще була вузька стежка, що називалася коридор, як у дома, хоча у дома то виглядало дещо інакше. Мама дала води і він поступово заспокоївся, побачивши що усі свої зібралися до купи. Сидіти було нудно, тісно, хотілося вийти у коридор та погуляти разом з людьми, але йому не дозволили і тоді він хоч мордочку випхав до того коридору, що би спостерігати за тим, що робиться навкруги і чи щось їм не загрожує. Їхали довго, щось грюкало, щось стукало. Потім була довга зупинка і він вже знав як зіскочити з тих паскудних сходів, але повертатися у вагон знову було незручно і лячно. Втім, за всю подорож вони з Ігорем та Ярославом виходили тільки раз.

Потім йому сказали, що вже доїхали місця. Рон зрадів. Їх зустріли незнайомі люди й вони усі знову всілися до ще більшої за розміром ніж у Києві машини, але він вже хоробро скочив за мамою, бо знав, що боятися нічого. По дорозі страшенно трусило і коли, нарешті, машина зупинилася, Рон побачив будинок, що стояв на зеленій траві й тієї трави було стільки, скільки за своє коротке життя ще не траплялося: яскраво-зелена, пахуча, м'яка, наче килим! А найкраще було у тім , що йому досхочу дозволили вільно бігати по цій розкоші. Це було прекрасно і він бігав, бігав, бігав, доки не звалився без сил. Наступного дня, коли вони всі разом рушили на прогулянку, Рон зустрів ЇЇ і час зупинився! Тепер Рона вже нічого не обходило. Майже не дихаючи від якогось дивного почуття, він дивився на те божественне створіння, спостерігаючи за кожним рухом великого міцного тіла, кожним кроком, кожним поглядом сумних глибоких очей. -- Гав,-- озвався до неї, -- вона підвела голову і привітно помахала хвостом, на якому вже примостилося пару мух. -- Муу, -- почув у відповідь.

Він зрозумів: це привітання! Щастя порозуміння відбилося на собачій мордочці. Того першого разу ми не могли його зрушити з місця принаймні з пів години. Найцікавішим було те, що пес запам’ятав місце зустрічі і на зворотному шляху рвався до нього мов скажений.

Потім, зупиняючись біля кожної корови, сідав і притримуючи подих дивився, ніби медитуючи, на тих незвичних красунь. Вони подобалися йому усі, але перша, а потім ще одна молоденька з білими плямками, зайняли найбільше місце у його люблячому серці. Чорно-біла красуня, яка спочатку його страшенно боялася, здалася! Вони тягнулися, нюхали один одного через металеву сітку і їм навіть вдалося облизати одне одному носи. Корова була смачна, пахла молоком і Рон ще раз швидко лизнув її великий теплий трошки шершавий ніс. Це було так приємно! Потім, зустрічаючись на дорозі, вони рвалися назустріч і здоровкались кожен на свій кшталт: -- Муу, - задумливо, з віковим смутком у голосі, вітала його корівка, покірно чвалаючи за господарем. -- Гав, дзвінко відповідав швидкий хаскі-Рон і дерся до неї з цілої сили великої собачої закоханості.

Що вам сказати? Тії корови на цілісенький тиждень стали сенсом його життя і нашими веселощами.

Ми не знали, як довго триватиме це захоплення й, навіть, щось там жартували з друзями про муляж корови на балконі, аж трапилося от що. Криворівня, село таки не маленьке і до центру було далеченько. Якщо нам щось було потрібно у тому, дальньому для нас кутку, ми собі йшли, як на прогулянку. Настав «час корови», тобто той час, коли вони поверталися з пасовиська домів. Одна з них мирно стояла біля паркану свого двору і задумливо доїдала. Рон, раптово та хвацько зупинившись напроти того чудового звіра, ввічливо поздоровкався. Побачивши, як корова пасеться, він і собі з захватом вхопив цілий жмут трави з землею…

Сині очі, як у казці Андерсена, вмить збільшилися до розмірів «чайної чашки» і в них одночасно засвітилися подив, огида й відраза, а вузька мордочка роздулася до нестями! Пса нудило! Від цього жахливого відчуття, Рону перехопило подих і перекосило морду! Він ніяк не міг повірити, що його мрія, його велике кохання може їсти таку гидоту!

Виплюнувши нарешті траву, Рон, розчавлений суворою правдою життя, з образою повернувся та пішов геть! Відтоді, він ще придивлявся до корівок, а його кохання у

чорне - білі плямки бігло до нього здаля. Рон з задоволенням здоровкався, грався, але того несамовитого інтересу та сердечного захвату й потягу вже не мав ...

Велике перше кохання виявилося не таким уже й могутнім … А мораль, мораль з цього, гм, така: різні погляди та смаки можуть вбити найщиріші сердечні почуття!

«Ми з тобою однієї крові» Кіплінга, завжди актуально!

На тому закінчую! І ще хочу додати, що у Карпатах, особливо таких місцях, як Криворівня, в яку ми усі закохалися до нестями – чарівному світ-краю дивовижної краси, де мешкають дуже цікаві люди, може трапитися усе, що завгодно, навіть, така незвична, як на нас, любов!

Анна Щербакова, липень, 2018р.