Янголи на вулицях міста /А.Щербакова Оповідання/

Це був паскудний день!

Взагалі, усі її дні, останнім часом трудно було назвати гарними, вдалими, чи гармонійними.

Все, що любила, у що вірила роками, а точніше, намагалася вірити, вибудувати й втримати, ніби пісок просякало крізь пальці Ніки, тому впливу на ситуацію, що склалася у її житті, вона вже не мала. Все було марним, бо марні сподівання і є марними. І корінь тут від слова "мара́", а що доброго можна чекати від "мари́" ?

Але справа, взагалі, була не у словах-визначеннях. Справа була у тому, що перебіг життя інколи любить "загущуватися" у різних вкрай негативних ситуаціях й тоді виникає відчуттях, що геть на манівець зводиться сенс минулого, сьогодення та й, взагалі, нормального існування і вже не має значення у якій сфері це відбувається.

Може й був якийсь вихід з безнадії, але той, що Ніка бачила, її не влаштовував.

Інший? Нічого іншого вона ще не знайшла: може не настав час, а може, вона дійсно опинилася перед муром. Розуміла, що треба не то боротися, не то щось змінити, але Як? Отже, день з самого початку хоча і яскраво весняний, видавався непотрібним і навіть трохи ворожим для неї тією своєю парадною красою.

З самого ранку, одягнувши на обличчя маску доброзичливої байдужості та панцир на усі інші емоції, вона, попри весь внутрішній розлад та відчай, намагалася жити далі, вдаючись до певних, вже давно налагоджених дій. Традиції, налагоджений ритм - нічого особливого, чим примітивніше, тим краще, вочевидь для того й існують, щоб бути якоюсь константою у цьому вічно мінливому світі. Але сьогодні й це не рятувало. Все, ніби, діялося окремо від неї, руки самі щось таке потрібне робили, а мізки напружено, як лічильник на повну міць крутили думки у тому ж самому паскудному напрямку, а тобто - непотрібності свого існування. Непотрібності взагалі.

Прелюдії Скрябіна, що лунали з навпіл відчинених дверей однієї з кімнат відповідали весняному дню, чарівній непевності й ламкої тендітності світу та закликали до досконалості через смирення або бунт – все одно, аби до якоїсь вищої мети буття. За фортепіано вправлялася її подруга ще зі студентських років, яка завітала на пару днів у гості.

Музика ставила на пів запитання, на пів відповіді, знищувала зацикленість думок, розширювала простір та робила його більш досконалим, наповненим красою та гармонією, наче витискаючи з квартири нерухливе повітря, що видавалося задушливим, хоча вікна й балкон були відкритими навстіж. Так... музика робила чудеса, бо життю Ніки, на той час, до досконалості було так само далеко, як до неба й від цього контрасту поступово дихати ставало взагалі неможливим.

Вона вирішила йти геть з тих стін у весняне місто, туди, куди кликала музика: просто на вулицю, на сонце або ще кудись де не було дурних думок, відчаю, де був зовсім інший рух та подих.

- Підеш зі мною? - запитала, просунувши голову до кімнати де вправлялася подруга. Та заперечливо похитнула головою:

- Ні, дорогенька! Не зараз! Маю одну важливу зустріч, але не впевнена у часі. Зачекаю трішки. Може ввечері прогуляємося?

- Добре, - погодилася Ніка й подумала, що може це й на краще.

Весна! Всупереч чорним скельцям окулярів сонце сліпило очі. Несамовито яскраве повітря вже ніби пробило у коконі, що створився навколо неї, якусь маленьку дірочку чи отвір... Але, завжди, є "але"! І головне, що то «але» підстерігає, коли ми впевнені, що найгірше залишилося позаду. Ще одна неприємність вже чатувала на Ніку тільки но зробила пару кроків. Це було... Та й байдуже вже, що це було, бо це вже було занадто! Напевне, "остання крапля". В середині щось остаточно зламалося, "Прелюдії" Скрябіна раптово замовкли, обірвалися, наче вона взагалі їх ніколи не чула!

Думки, що мучили й майже довели до повного відчаю, повернулися з подвійною силою та такою, що суїцид вже видався нормальною річчю! Може, навіть, єдиною нормальною, про яку Ніка могла спокійно думати.

- А що робити, якщо світ, у якому опинилася, потрапив у "чорну діру" та зовсім не сприймає думок та бажань, якими вона живе й хоче жити! Не чужий там чийсь світ, а її власний… Невже її прагнення були чимось неможливими? Боже, адже хотілося тільки трохи розуміння?! Ситуація, в якій поступово опинилася, та яку останнім часом ніяк не могла виправити, сама випихала її з життя, недвозначно натякаючи, що вона тут і зараз просто зайва.

День був звичайний, буденний, але ноги самі понесли до Храму. Собор зустрів тьмяним таємничим світлом, спокоєм та прохолодою. Рухаючись серед ікон та фресок, то у потоках світла, то тіні, Ніка раптово відчула полегшення - тіло наче кудись поділося, вона зараз взагалі ні про що не думала, в середині все завмерло. Купила свічки та поставила їх в різних кутках, а потім рушила до улюбленого місця. Є там у Соборі таке біля правої колони у заглиблені, майже біля самого вівтаря, де час від часу можна сховатися від людей та усіх негараздів.

-Цікаво, - подумала. – Чи то тільки мені так добре у цій «ніші» чи ще комусь?

Вона часто заставала заглибину пустою, ніби та чекала саме на неї. На якийсь час думки заспокоїлись, проблема, звичайно, нікуди не поділася, але милосердною вмілою рукою Хтось, хоч на мить, відвів її на відстань, трохи далі від змученої голови, що здавалося, ще трохи й лусне. Кого їй зараз не вистачало, то батьків! Щоб там не було, ми їм завжди потрібні й навіть просто посидіти поряд, інколи вже було розв'язанням багатьох негараздів.

Непевність не проходила, але попустило. Перебуваючи у тому трохи не реальному стані, вона замислено рушила до виходу.

Але... як далі?

На вулиці весняне сонце так само "виїдало" очі, так само рухалися люди, правда, те мутне відчуття, що прийшов час покинути цей нестерпний світ принишкло. Попри присутність гості, до дому не хотілося. Вона боялася, що все від чого сьогодні утекла повернеться з новою силою, адже нічого не змінилося й проблеми, звичайно, не вирішуються за такий короткий час, навіть у Храмі, якщо залежать не тільки від нас. Ми усі сильно пов'язані з іншими й ті, з якими пов'язані найміцніше, інколи свідомо, а інколи ні, втягають нас на довгий час у таке життєве пекло з якого неможливо вибратися і, якщо не вмішається доля, то все може дуже погано скінчитися.

Доля ж має хист вмішуватися різними способами, що несподівано й сталося. Може провидінню набридло дивитися на те безладне борсання Ніки у темних думках, але те, що відбулося далі було дивним і трішечки смішним:

Прямо перед нею звідкись виринув маленький азієць. Чомусь, інколи ми не знаємо чому, той маленький азієць вмить привернув увагу жінки, хоча нічим особливим не виділявся серед інших персон чоловічої статі: коротко стрижене волосся, синя курточка, звичайні штани та кросівки... Іншим разом вона точно не звернула б на нього уваги - такий то був звичайний хлопець, хоча взагалі-то любила спостерігати за людьми, а тепер через власні проблеми нікого й нічого не помічала. Але погляд темних вузьких очей, швидко ковзнувши по обличчю Нікі, коли азієць обминав її, в якому бриніла якась вічна туга, щось зрушив у її думках, ніби вона потрапила за цю мить з ним на його хвилю.

Так що, окрім того короткого погляду може б її не нічого не зачепило, проте, почула, що перехожий азієць йде собі та мугикає! Співає мантру! Не в голос, але досить чутно. Прислухаючись до його співу, Ніка, як заворожена пішла слід у слід за ним, по вуха занурившись у звуки голосу, який захисним колом вібрував навколо неї. А маленький азієць, пройшовши певний відрізок вулиці, раптово повернув до під'їзду якогось будинку! Старі дерев'яні двері невідомо якого сторіччя, немов би мовчки проковтнули людину, голос та мантру...

На вулиці одразу все змінилося. Щезло щось важливе! З його зникненням здалося, що й сонце світить вже не так яскраво й Ніка знову була одинокою серед натовпу. Що за сила була у тому азійцю та його мантрі?

Весь цей час, ніби то було головним, вона намагалася вгадати до якої саме нації він належить: китаєць, з Тибету, в'єтнамець чи, може, малайзієць? Але, насправді, це не мало значення й вона це добре розуміла, бо головним була не нація та справи, що він мав тут, а той спів... ті низькі тони у яких бриніла вічність, що тягнули її за собою у незвідані краї чи простори?

Їй стало сумно, пусто. Вона й собі зайшла у якийсь маленький бутик, що привабив вітриною.

- Чому? Що це ? Навіщо? – й з подивом зрозуміла, що окрім внутрішнього її балагана, несподівано блиснула проста й банальна жіноча цікавість до лахів. Це була не зацікавленість у чомусь конкретному - просто цікавість, але це вже був хоч якийсь маленький прогрес, несвідомий імпульс життя, що не мав відношення ні до потустороннього, ні до суїцидних думок.

Мляво передивившись речі, бо насправді, купувати нічого не хотілося, побачила сподівання в очах продавчині та удала зацікавленість й пробелькотівши щось там приємне для неї, вийшла з магазину.

Несподівано, бо вже втратила надію, почула знайомі звуки – маленький азієць!

Він, ніби й не зникав! Знову йшов попереду з піднятим до сонця смаглявим обличчям яскравих променів якого зовсім не боявся й, не підозрюючи про її існування та присутність, далі "вів" за собою. Вона страшенно зраділа, здалося, віднайшла найпотрібнішу зараз у світі людину! Так вони й рухалися в одному напрямку, в одному темпі…

Ніка знову пливла у звуках мантри, що текла наче ріка. І навіть з тою течією змінилося відчуття часу! Як величезний кит, час тихо плив десь у синіх глибинах безодні, а навкруги юрмилася велика зграйка риб різних за розміром, що символізували секунди, хвилини, години, які вона вже прожила й які вже відійшли у минуле.

З кожним кроком від того співу з неї наче змивалася частина чогось лихого, липучого та страшного, що оплутало все її єство. Те лихе, провалюючись у дренажних решітках тротуару, просто зникало. У горлі страшенно пересохло, але Ніка навіть не подумала відірватися від мантри хоча б на мить: ще трохи й геть скине увесь той мотлох, скине все, що мучило й не давало дихати, нарешті спробує втекти від моторошного диму паскудних думок!

Таким чином вони дійшли до площі. Була година пік й люди, як скажені, одночасно бігли у різних напрямках. Азієць рушив до переходу, але тільки но Ніка стала за ним на першу сходинку, як її за руку схопив знайомий, якого дуже давно не бачила!

- Вітаю! Як ти? Тисячу років! - радісно заволав приятель.

- Все нормально! - розгублено шукала очима азійця, що поступово зникав у тьмяному освітленні переходу. - Боже, як невчасно!

- А у тебе? - ледь вичавила запитання.

Розмовляли "ні про що". Тим часом " той, що співав мантру" остаточно зник у підземному переході й звуків чутно вже не було. Вона розлютилася на себе й на свого знайомого:

- Якщо чесно, то можна було ще тисячу років не бачитися! - подумала. Адже часто так буває, що дарма тратиш важливе у "суєті суєт". Та й хто ж при нормальному розумі буде розповідати щось важливе на розшарпаній вулиці! Й чи комусь із співрозмовників це дійсно потрібно?

Але потім заспокоїлася: напевно, зрозумівши, що так мало статися. Напевно час, чи "сеанс мантри" для неї вичерпано й далі вона повинна йти сама: що встигла взяти - те й залишилося!

Повернувшись до дому, де було тихо і напрочуд пусто, Ніка ще довгий час згадувала ніби-то непомітного хлопця й той нескінченний спів, що досі тихенько бринів у вухах. Житло поступово наповнювалося голосами близьких, повернулася й подруга, яку-таки викликали на важливу для неї зустріч.

Буденні справи потребували негайного втручання. У великому вікні світилося весняне небо вже вкрите вечірніми хмарками, серед яких вона побачила одну, що була схожа на обриси янгола з пухнастими крилами. Хмарка розросталася, весь час змінювала напрямок й рухалася швидше за інших. Їй знову здалося, що почула відголос мантри.

- Цікаво... Може та хмарка-янгол має азійські очі? - посміхнулася, а хмарка вмить розсіялася, перетворившись на щось інше. Думки впорядкувалися, перестали "роздирати голову на шматки".

- Вибач, ти щось казала? - звернулася до подруги, що вже пила чай. - Я прослухала! - посміхнулась зніяковіло.

Раптово Ника відчула, зрозуміла: та дивна зустріч, що сталася сьогодні після відвідин Храму, чи завдяки тому, подарувала їй паростки сили. Може й не великі, ще зовсім тендітні, такі як усе, що сьогодні повибивалося з прогрітої сонцем землі, але, вона зробила свій вибір і її роздертий на шматки світ потроху збирався до купи! Вона відчула, що попри все, знову може керувати хоча б собою й, навіть, якщо зараз не дано подолати невтішну ситуацію, треба вирватися з того у чому гинеш, піднятися над усім й врешті решт отримаєш нагороду: здатність до життя, яким би воно не було на той час.

- Вибач, задумалася! - звернулася до подруги. - Можеш ще раз " на біс" розповісти те, що хотіла?

Що ж.... Життя нескінченно ставить питання, провокує й часто заставляє людину жити проти власної волі та сутності в умовах на які ніби погоджуєшся, але доти, поки не визрієш та не зрозумієш, що "менше зло" , наприклад мовчання чи черезмірне терпіння - не завжди найкращий вибір.

- То може підемо на вечірню прогулянку? - запитала подруга. вона вже встигнула розповісти все, що мала. - Дивись, якого чудового весняного кольору небо!